«Мав лише дві „четвірки“ — з української та фізкультури. Але став письменником, і не уявляю життя без ранкової зарядки»

Олександр Гаврош — не лише відомий журналіст, письменник і драматург, а й цікавий співрозмовник. І це не дивно, адже з людиною, яка з дитинства читає багато книжок, завжди є про що поговорити, а коли ця людина — не просто твій колега по перу, а ще й добрий друг, то тем для розмов не бракує. Проте сьогодні ми говорили, в основному, про читання-писання, адже світ побачила нова книжка Сашка Гавроша про опришка Шугая.

— Сашко, як із журналіста перетворився на успішного письменника?

— Мимоволі. Хотів спочатку розповісти дітям історію Івана Сили, далі — розбійника Пинті. Для мене завжди велику роль відіграє ідея твору.

Для чого слід прочитати сааме цю книжку? Оця ідея і є головним двигуном, чому я сідаю за комп’ютер. У кожному творі хочу читачеві передати якесь знання. На мою думку, читання має бути не тільки розвагою. Воно повинно нас ще й наснажувати, стати приводом для роздумів. Так, у «Діді-Всевіді» я прагнув показати наш «готичний» фольклор, страшні народні оповідки, у «Розбійнику Пинті в Заклятому місті» — створити цілий епос на основі народних казок.

— Як з’явився задум написати повість про Івана Силу?

— Після прочитання «дорослої» книжки Антона Копинця. Але я кілька років не брався за цю ідею. Аж поки не отримав «добро» від доньки письменника. Пам’яті Антона Копинця і присвячена ця повість.

— Були якісь труднощі під час написання?

— Трудністю вже було те, що це була моя перша дитяча книжка. І я писав її інтуїтивно. Адже хотілося історію Івана Сили розповісти саме для дітей, бо доросла книжка про нього вийшла ще 1972 року. Тепер і доросла, і дитяча живуть паралельним життям. Вони відрізняються і жанром, і стилем, і героями.

А згодом мені захотілося розповісти ще й справжню історію Івана Фірцака. Так з’явилася на світ третя книжка, вже документальна — «У пошуках Івана Сили». За нею режисер Максим Мельник зняв однойменний фільм. Про художній фільм Віктора Андрієнка «Іван Сила», думаю, ви знаєте.

— Скільки часу писав дитячу повість про Івана Силу?

— За кілька тижнів: під час новорічно-різдвяних канікул у редакції газети, де я працював. Належу до письменників, які швидко пишуть, але довго правлять. Люблю робити нові редакції творів, вважаючи, що удосконалення не має меж. На жаль, до шкільних підручників без мого відома взяли першу редакцію твору, яка вільно ходить Інтернетом. Вочевидь, так було простіше видавцям.

— На яких книжках ти сам зростав?

— У дитинстві прочитав чимало книжок. Завжди любив авторів, які писали про пригоди, — Стівенсона, Дефо, Жуля Верна, Конан Дойля… Виховувався на хлопчачій літературі. Мабуть, тому і сам пишу таку прозу — динамічну, сюжетну, з гострими колізіями, де героєм виступає кмітливий хлопець чи чоловік.

На жаль, хлопці (та й чоловіки в цілому) становлять меншу частину читацької аудиторії. Бо, як відомо, дві третини книжок купують жінки.

— У школі, напевно, був відмінником?

— Вчився добре. Любив літературу, історію, географію. Хоча не був відмінником у старших класах, школу закінчив зі срібною медаллю. Це було несподіванкою навіть для мене. Дві четвірки в атестаті (тоді булла п’ятибальна система оцінювання) мав з української мови та фізкультури. Це парадокс, бо став письменником і журналістом, а без щоденної фізкультури не можу уявити свого життя. Може, це ще одне підтвердження, що кожен з нас — господар своєї долі.

— У твоїй родині є поети, художники, митці?

— По батьковій лінії я взагалі перший, хто отримав вищу освіту. По маминій — другий. Усього в житті добивався сам. Належу до тих людей, що творять самі себе. Для цього треба небагато: спраглий розум, залізну силу волі і невгасиме бажання. І тоді будь-яка мета стане реальністю.

— У чому полягає секрет успіху письменника?

— Успіх — поняття відносне. Тому завжди обережно ставлюся до таких слів. Насправді ціну письменницької роботи визначає тільки час. Лише з відстані років можна побачити, чого вартує той чи інший художній твір. Тому до сьогочасного успіху треба ставитися лише як до невеличкого авансу, як до доброзичливої усмішки долі. У часи споживацького суспільства велику частку успіху становлять «розкрученість», «просування». Чим більше вкладаєш у рекламу товару, тим більше його продаєш. Такий закон ринку. На жаль, ці закони стали дуже помітними і в літературі. Але головним в красному письменстві завжди є текст. Якщо нема цікавого художнього твору, то піар дасть тільки короткотерміновий ефект. Тому слід дбати не про успіх, а про добре зроблену літературну роботу, про якість тексту, про неповторну історію, яку ти розповідаєш читачам. Належу до тих письменників, які переймаються писанням, а не «просуванням». Хочеться змагатися з вічністю, а не сьогочасністю.

— Про що твоя найновіша книжка?

— Днями я презентував документальну книжку «Останній опришок Микола Шугай». Це вже четверте видання з авторської серії про відомих закарпатців. Перед цим виходили книжки «Загадковий Духнович», «У пошуках Івана Сили», «Таємниця Ерделі». Хочу популярно розповісти про ці видатні постаті, базуючись на першоджерелах. Часто маловідомих. Торік словацький театр у Пряшеві поставив грандіозний мюзикл про нашого розбійника Миколу Шугая, а в Україні про нього досі мало що знають.

— Ти пишеш переважно про Закарпаття і закарпатців…

— Сприймаю це як особисту місію, яку сам на себе поклав. Хоча з письменницького погляду — це не найкоротший шлях до успіху, адже Закарпаття — це не Львів, Харків чи Одеса. Зацікавленість нашим регіоном не така велика.

— А коли краще пишеться — вдень чи вночі?

— Більшу частину часу забирає підготовка до написання та читання. Пишу вранці, на «свіжу голову». Ніколи не писав по ночах. Вночі треба спати. Коли пишу, потребую абсолютної зосередженості. Тому щасливий, що маю окремий кабінет у Закарпатському муздрамтеатрі, де працюю завідувачем літературно-драматичної частини.

— А як відпочиваєш?

— Складне запитання… Робота приносить мені задоволення, і обраний мною темп мене не напружує. Тому відпочинком можу вважати зміну діяльності. Але перегляд вистави чи кіно, читання книжки для мене — все одно робота. Адже весь час працює голова, йде аналіз твору. Просто лежати і нічого не робити — це не для мене. Ціную свій час. І найкращий відпочинок — це захопити мою уяву.

— Бувають ситуації, коли нічого не хочеться?

— Для мене найскладніший період, коли я один проект закінчив, а інший ще не розпочав. Таке міжчасся мене пригнічує. Мені важливо горіти ідеєю.

Коли я запалююся, робота одразу стає цікавою. Тому важливо написати твір, поки ти ним живеш, доки він не став для тебе обтяжливим. Тому пишу швидко, щоправда, ще довго шліфую. Я не кваплюся розлучатися з рукописами. Вони в мене можуть лежати роками. Час від часу до них повертаюся, щось доробляю. Не треба писати багато творів. Краще написати один вартісний, ніж десять посередніх. На жаль, більшість українських літераторів не хочуть цього зрозуміти.

— Як ти відреагував на те, що тебе назвали одним із секс-символів в українській літературі?

— Був здивований, коли прочитав це опитування, бо насправді більше люблю тишу свого кабінету, ніж публічні акції. Я людина, яка живе у своєму світі. І чим далі, тим комфортніше мені на самоті, або у колі найближчих людей. Не зрікаюся своїх еротичних поезій, але сприймаю їх як певну данину свого часу та віку. Це був цікавий період мого творчого життя, але я вже давно пішов далі.

Довідка «ВЗ»

Олександр Гаврош народився 26 березня 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені І. Франка. Працював у часописах «Срібна Земля», «Срібна Земля-Фест», «Високий Замок», «Україна молода». Активно друкувався у київській, львівській, одеській та закордонній пресі. Має близько двох тисяч публікацій у пресі та понад двадцять авторських книжок. Окремі твори перекладено німецькою, білоруською, словацькою, сербською, польською мовами. Неодноразовий дипломант і переможець конкурсу «Коронація слова» та багатьох інших. Автор понад трьох десятків книжок.