Передплата 2024 «Добрий господар»

«Завдання письменника — зайти зі свічкою туди, куди не ходить ніхто»

Популярний сучасний автор — про нові книжки, відпочинок і про те, чи повернуться до нас окуповані території

Василя Шкляра, відомого сучасного українського письменника, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка (2011 р.), деякі літературні оглядачі називають «батьком українського бестселера». Найбільшого розголосу набув його роман «Чорний Ворон. Залишенець», який побачив світ 2009 року, — про одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок української історії — боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади у 1920-х роках.

І найновіший роман Василя Шкляра «Троща», який вийшов минулого року, теж обіцяє стати бестселером. Письменник часто вдягає вишиванку з цікавим орнаментом. Саме зі символіки, зображеної на цій сорочці, і почалася моя розмова з Василем Шклярем.

— Мене часто запитують, що це за фашистські знаки на моїй сорочці, — каже письменник. — Не втомлююся пояснювати: це знаки Чорного сонця. Наприкінці третього тисячоліття до Різдва Христового, коли Земля входила у Сварогову ніч і насувалися важкі часи, волхви, укри, верховні жреці постановили відкрити таємниці Чорного сонця звичайним людям — своєму племені. Цей знак має тісний зв’язок із своїми предками, що давало велику силу, відчуття голосу рідної крові. І горе було тому, хто не знав цього голосу, — Чорне сонце спалювало його душу.

— На полицях книжкових магазинів багато ваших книжок. Яка з них найдорожча за вартістю?

— Як не дивно, це не «Троща», не «Маруся» і навіть не «Чорний Ворон». Найдорожча — моя книжка для наймолодших читачів «Песик Гав, соловейко, джміль і два жолуді». Коштує 150 гривень, це подарункове видання на гарному папері, ілюстрував знаменитий художник Кость Лавро. Видана книжка двома мовами — паралельно ідуть український та англійський тексти.

— Розкажіть про ваш новий роман «Троща».

— Це історичний роман. Про Українську повстанську армію, про підпілля УПА, про ті часи, коли УПА припинила широкі дії і, щоб зберегти людей, відійшла у збройне підпілля. Це 1947 рік. Це теж залишенці, котрі жили без надії на визволення заради самої ідеї, щоб показати світові, що українці не змиряться з московською окупацією і чинитимуть опір до загину. Я довго шукав цю історію, перегорнув море архівних матеріалів, зустрічався з вояками УПА, які, слава Богу, ще живі. У тому числі і знаменитий сотник УПА Мирослав Симчич, який живе зараз у Коломиї. Йому 95 літ, якому Бог не зарахував 32 роки в московських концтаборах. Він і досі живе при світлому розумі, а його дружина пані Рая вишила мені ось цю сорочку (про яку пан Василь розповідав на початку. — Авт.).

Історію для «Трощі» я знайшов у Галицькому Тернопіллі над річкою Стрипа. Там у 1947 році був важливий пункт зв’язку, де переховувалися наші хлопці-підпільники. Це було в очеретах, які в тому краї називають «троща». Звідси і назва, яка означає і місце дії, і катастрофу — трощення людських доль, життів. Я багато розмовляв з тамтешніми людьми, вивчав тонкощі місцевих говірок, діалекту, бо часто розуміння суті заховане в мові. Мені показали старезну хату, в якій у 30-х роках минулого століття жив священик, з яким приятелював Горліс-Горський — автор знаменитої книжки «Холодний Яр». Холодний Яр мене не відпускає, звідти і герої мого роману «Маруся». Я зрозумів, що коло замкнулося і я вже з нього не вийду. Головні герої «Трощі» воювали у сотні, яка називалася «Холодноярці». Хлопці-залишенці воювали і знали, що загинуть, але вірили, що їхню ідею підхоплять інші. Понад десять років була московська диктатура, а хлопці стояли.

— «Чорний Ворон» і «Троща» — романи про різні роки української історії, початок 20-х і кінець 40-х минулого століття, але на одну тему?

— Ці романи перегукуються, інакше й бути не могло. Кінець 40-х — то надзвичайно тяжкі часи, неймовірна втома, фізична і моральна, людей, які пройшли війну — з німцями, з совєтами, а ще були поляки. І в цей час великої втоми і зневіри в людських душах ще одним великим ворогом стала ворожа

агентура, яку чекістська машина вводила у наше середовище. Та й зради з нашого боку теж було дуже багато. І я знав наперед, що, можливо, буде мені такий закид чи докір з боку моїх читачів, що надто багато зради в романі «Троща». А що зробиш, коли воно так і було? Хіба мало зради ми бачили у своїй історії? Хіба мало ми бачили, коли в Криму і на Донбасі уже в наш час переходили на бік ворога генерали, продажне офіцерство? Це агентура, яка готувалася набагато раніше. Ми це побачили. Тому на обкладинці роману «Троща» є ще й такі слова: «Зраду не можна виправдати, але іноді її можна зрозуміти». Легко засуджувати тих людей з висоти часу, але ніхто не знає, як би повівся він на місці повстанця, дружину, батьків, дітей якого ставлять на розстріл і вимагають щось говорити під страшними тортурами. Тому переважно всі хлопці перед загрозою потрапляння в полон стрілялися, підривалися на гранатах, щоб не потрапити до рук ворога.

— Історична тематика, з одного боку, дуже складна, а з іншого — в ній можна заховатися. Чи не маєте наміру написати роман про наше сьогодення?

— Якщо Бог дасть мені здоров’я і сили, візьмуся за такий роман. Я неодноразово бував на сході України, нещодавно відвідав Широкине, Красногорівку. Є дуже багато матеріалу, який потребує великої праці. Але практика показує, що про війну у світовій літературі писали приблизно через десятиліття після її закінчення.

— Чи переслідували вас за ваші погляди?

— У мене завжди велика охорона — мене охороняє весь український народ. Коли мої твори виходили перекладами у Чехії, Бразилії та інших країнах, знаходилися, люди, які підходили і казали: «Навіщо вам ця проблемна тема?». У мене за кожним епізодом стоїть факт. І коли мене запитують: «Ви що, зі свічкою стояли, коли ваш Чорний Ворон був із жінкою?», відповідаю: «Так! Завдання письменника — зайти зі свічкою туди, куди не ходить ніхто». Тому в моїх творах присутня величезна частка документального відтворення історичних подій. І коли я завершую свій черговий твір, кажу собі: «Ти молодець! Ти це зробив!»

— Чим любите займатися у вільний час? Як відпочиваєте?

— Я завзятий рибалка. У мене в селі є хата, куди інколи приїжджаю. Люблю ходити полями-лісами, але мисливства не люблю…

— В який ваш твір вклали найбільше енергії?

— Я завжди казав, що «Чорний Ворон» — це книга мого життя. Хоча дуже люблю і «Марусю», й інші твори, але «Чорний Ворон» посідає особливе місце.

— Що можете сказати про наше сьогодення?

— Втрачені території — це не шматки землі, а люди, які там живуть. А люди там самоідентифікуються як громадяни Росії. Крим — це не земля, а люди, які щасливі в Росії і патологічно ненавидять все українське. Ви знаєте випадки, коли в Україні побили людину за те, що вона розмовляє російською мовою?

А там за українську мову вбивають, там за тризуб на руці відрубують руку… І що б там не казали, але я особисто не хочу дихати одним повітрям з такими людьми. Я хочу для них якнайсуворішого покарання — аж до смертної кари, особливо їхнім лідерам. Через те я казав: хочемо свою успішну, модерну Україну — ставимо кордони, а тоді до нас будуть приєднуватися питомо українські землі.

Чому, коли Хрущов давав Крим Україні, а литовцям — всю Кіровську область, литовці повстали проти цієї території? Бо стала би фактором русифікації. Нації належать тільки ті землі, які вона здатна опанувати своєю ментальністю. Ніколи нікому я не віддавав ні Криму, ні Донбасу, але треба виховувати українську людину. Як казав Гарібальді: «Побудували Італію, тепер треба побудувати італійців». А хто в нас побудує українців? Людина інертна, вона дуже прив’язана до своїх звичок. Римляни казали: «Звичка — це друга натура». Людина не любить, коли її виховують, але треба створити нормальний україноцентричний простір, коли всі наші телеканали будуть заповнені українськими фільмами, коли в школі вивчатимемо те, що справді творить українця, і ще багато таких побутових речей. Тоді все буде гаразд. Ми до цієї мети прийдемо, але, на жаль, не так швидко, як ми цього прагнемо.__

Довідка «ВЗ»

Василь Шкляр — український письменник, політичний діяч. Народився 10 червня 1951 р. у с. Ганжалівка Лисянського району Черкаської області в родині службовців. Там пішов до початкової школи. Пізніше родина переїхала до міста Звенигородки, де Василь Шкляр закінчив 10-річну школу зі срібною медаллю (1968), а відтак вступив на філологічний факультет Київського університету. Працював у пресі, 1986 року перейшов на творчу роботу. Один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників. У творчому доробку письменника півтора десятка романів, а також оповідання і повісті. Одружений, має доньку Наталю.

Схожі новини