«На вокальних телешоу важливо бути не лише талановитим, а й пробивним»

Із «Голосу країни» Оксана Цимбаліст повернулася окриленою і водночас розчарованою. На кастингу, сліпих прослуховуваннях їй аплодували і студійні продюсери, і глядачі. А за крок до фіналу (в нокаутах) з конкурсанткою розпрощалися, побажавши збирати повні глядацькі зали в театрі. Оксана каже: з неї, співачки з низьким, хриплуватим тембром голосу, якій прекрасно даються блюз-рокові твори (чотири роки співає в гурті The glass, створеному в театрі Лесі Українки), «ліпили» ліричну виконавицю. І це їй не вельми сподобалося.

Про невиконані умови контракту з конкурсантами «Голосу країни», заздрість між учасниками шоу, навчання у студії образотворчого мистецтва — в ексклюзивному інтерв’ю «ВЗ» актриси Оксани Цимбаліст.

— Оксано, чому ви, солістка гурту, від запальної блюз-рокової музики якого глядач шаленіє, вирішили випробувати сили у вокальному телевізійному шоу?

— У соціальних мережах отримала повідомлення: «Канал «1+1» запрошує вас взяти участь у кастингу «Голосу країни». «Мабуть, розіграш», — подумала. До того ж піар, фотосесії, селфі — не для мене. Завжди було незручно себе вип’ячувати. Та коли вдруге отримала підтвердження з телеканалу, піймала себе на думці: «Раптом це знак згори?!». Ще й хлопці підбадьорили: «Ти що, Оксано! Такий шанс! Зареєструємо, допоможемо, подамо заявку. Їдь!». Два роки поспіль вмовляли взяти участь у якому-небудь телешоу. І я погодилася.

Загалом участь у шоу розтягнулася на півроку. На передкастингу три пісні виконувала, а капела. За місяць на кастингу перед продюсерами — «наживо» під мінусовку. Ще за місяць — репетиції, батли, нокаути… Репетиції, наприклад, тривали тиждень через день. Бувало, приїжджаєш — півгодинна репетиція — ввечері їдеш додому.

— Які умови контракту «Голосу країни» з конкурсантами?

— Навіть часу не було уважно ознайомитись з умовами контракту. Багато паперів у трьох екземплярах: українською, англійською і російською. Підписувала нашвидкуруч під час сліпих прослуховувань. «Можете й не читати, — казали, — там все гаразд». Та, погодьтеся, дуже хочеться ознайомитись з документом, який підписуєш. Кілька фраз встигла пробігти оком, як чую: «Оксано, на сцену!». Бо на тебе чекають візажисти, перукарі, костюмери… Одне слово, суєта суєт… «На руки» не видали жодного екземпляра, навіть на прохання конкурсантів.

Записали номер моєї кредитної картки. На неї мали надіслати оплату добових у розмірі… 61(!) гривня. Сума мізерна, але і того не виплатили. Краєм ока встигла прочитати рядок про те, що конкурсантів мають забезпечувати житлом. Ніхто пари з вуст не випустив щодо гуртожитку. Я, наприклад, жила то в готелі, то на квартирі. Платила 450−500 гривень за добу. Загалом за дорогу, проживання, харчування витратила майже 13 тисяч гривень.

— Багато конкурсантів були фінансово неспроможні заплатити за житло?

— Звичайно. Київ — місто страшенно дороге. Співаки приїжджали з усіх-усюд і різних професій: від священиків, лікарів, монтувальників сцени — до акторів. Багато було із Західної України (Тернополя, Івано-Франківська), Москви. Одних запросили кастинг-менеджери, інші — самі зголосилися.

Деякі ставили питання руба: або відмовляємося від шоу, або надайте безкоштовне житло. За себе не постоїш — ніхто про тебе не подбає. Мовчиш — живеш за власний кошт. Хто про себе заявляв, поселяли в готель за Києвом, але… Умови жахливі. Гарячої води нема, надворі — мороз, а з вікон вітер «сифонить». Спали в одежі, на голову одягали капюшон, аби не застудитися і вберегти голос.

Тож не шкодую, що жила на свої гроші. Витратила шалену суму, зате жила з комфортом.

— Кажуть, деякі конкурсанти по головах підуть, щоб тільки заявити про себе на всю країну…

— Є такі, що кігтями рвуть, аби пробитися на сцену. Стоять за себе до останнього… Пам’ятаю, дали список учасників. Моє прізвище — у першій десятці. Підходить конкурсантка і каже до мене: «Чула, хто першим виступить, того із шоу відразу виганяють». Та мене важко зламати. Знаю собі ціну і буду чинити так, як мені подобається.

Познайомилася, наприклад, з москвичкою із одеським корінням Галиною Шульгою. Талановита і пробивна. Трудоголік. Разом жили на квартирі. «Оксано, негайно йдемо на репетицію!» — смикала мене. Дивлюсь, вже для нас обох репетиційну залу «пробила», мікрофони підготувала. Я би цього, правду кажучи, сама не змогла зробити. На вокальних телевізійних шоу країни важливо бути не лише талановитим, а й пробивним.

— Чи завжди учасники знаходять спільну мову з тренерами?

— Внутрішня напруга, як правило, зростає на репетиціях при виборі пісень. Нам з одеситкою Юлією Лунгою — рок-н-рольним співачкам з низькими, хриплуватими голосами — тренер дала заспівати хорошу, змістовну пісню, але не для наших голосів. З мене почали ліпити ліричну співачку. Навіть на сцену виходити не хотілося. Навколо мене телекамери — а я плачу. Ще й тренер на репетиції, зопалу почала іронізувати: «О Боже, что ты делаешь? Как ты поешь?!». Людська зверхність мене відштовхує. Тож коли вдруге приїхала на репетицію, відчувала: вже мені не комфортно. Як все-таки важливо дотримуватися ввічливості, толерантності і поваги до молодих виконавців! Адже в мене — своя гордість і гідність! Якщо «зірки» не використовують того, що вмію я, і «ліплять» не притаманний мені як співачці образ, плюс ставляться з насмішкою, це пригнічує.

Так, я емоційна, енергійна і прямолінійна, але каменя за пазухою ні на кого не тримаю. Минає кілька хвилин — і всі образи забуваю. Я впевнено почала обстоювати свою позицію. Боронь Боже, ні з ким не конфліктувала. Просто не звикла, аби на мене тиснули і насаджували свою думку. А для продюсерів і тренерів такі учасники — складні. З такими, думаю, і намагаються розпрощатися. От і я, скоріш за все, тому що ні в кого не пішла на поводу, до фіналу не дійшла.

Цікава деталь: з піснею, яка не підходила моєму тембру, я конкурс пройшла, а з твором, який заспівала достойно, з проекту «вилетіла»… Зараз, до речі, порівняно з минулим роком, тренери почали підбирати пісні відповідно до голосу конкурсантів.

— На вашу думку, чи виправдане запрошення на участь у шоу відомих артистів?

— Не виправдане, бо голоси розкручених співаків тренери відразу впізнають. Вважаю, заспівав — і достойно йди з проекту! Хіба що це робиться для того, щоб розбавити шоу…

— Що вам, як співачці, дав «Голос країни»?

— Повернулася додому і з гумором написала у Фейсбуці: «Дякую тобі, країно, за сиву волосину, яку ти мені додала». Емоції зашкалювали. Яким би ти не був сильним, критика, поразка все-таки пригнічує. Та я заявила про себе на всю країну — і це вже добре.

Усе це — гра, яка не вартує, щоб себе гризти. Сьогодні ти у програші, завтра — у виграші… Від життя треба набиратися досвіду. Співаки, як правило, пишуть на своїх афішах: «Учасник «Голосу країни». Я цього не роблю. З гуртом The glass заряджаємо публіку запальною енергією. Вдруге на музичний проект поїхала б зі своїм блюз-гуртом. Всі його учасники — працівники нашого театру. Я і Назар Павлик — актори, Остап Шупер — звукорежисер і засновник гурту, Юрій Табака — сурдоперекладач. Юрій Смірнов — музикант і композитор, звукорежисер гурту. Написав музику до вистави «Боженька», яка успішно йде на сцені театру.

— Режисери залучають гурт у виставах?

— Звичайно. У виставі «Калігула» Назар Павлик виконує роль Калігули, я — його коханки. Побудована вистава на музичній імпровізації нашого гурту. Музиканти сидять у глибині сцени на підвищенні і «наживо» виконують авторську музику.

Актори — люди життєрадісні, легкі на підйом, з багатим образним мисленням. Пригадую, пройшла прослуховування в театрі Лесі Українки, поїхали на гастролі до Коломиї. В автобусі затягнула пісню з репертуару відомого британського поп-гурту Spise girls. Раптом Остап набирає номер телефону звукорежисера і барабанщика Юрія Табаки: «Слухай, Юрко, в наш театр прийшла кобіта з таки-и-м голосом!». Поцікавилась: «Чому The glass?» (у перекладі з англійської — склянка), Остап пояснив: «Склянку завжди треба чимось наповнювати: любов’ю, коханням, щастям…». І я вигукнула: «О так, назва справді звучить!». Гастролюємо Україною. Наша шалена енергія — фурор для глядачів Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Вінниці. Публіка кайфує…

Не очікувала: одна пісня — і життя змінюється. Родом я з Рівненщини. Сім років поспіль у музичну школу, яку закінчила з відзнакою, за 12 кілометрів добиралася. Я вчилася гри на фортепіано, брат — на акордеоні. Автобус їздив раз на день. Часто бувало, мороз, хурделиця, а ми з мамою або бабусею мерзнемо на зупинці і не знаємо, приїде автобус чи ні.

Це мамина ініціатива, щоб я стала актрисою. У мене — творча родина: тато гарно співає і грає на гітарі, дідусь був народним артистом України, корифей Київського театру Франка Віктор Цимбаліст.

— Подейкують, у фойє театру мрієте відкрити виставку своїх картин…

— Я, доросла жінка, понад рік займаюся у студії образотворчого мистецтва «Біла барва» художниці Ольги Шевчук. Навчаються там і діти, і люди поважного віку, яким за шістдесят. Картини пишу у стилі поп-арт олійними фарбами, раніше — акриловими. Чоловік знав, що люблю малювати, і подарував мольберт. Хист до образотворчого мистецтва передався від дядька по материній лінії, відомого художника Миколи Годуна.

— Чоловік не ревнує до мистецтва?

— Ну, що ви! Володимир — айтішник, займається новітніми технологіями. Любить мене такою, якою я є. І за це я його люблю, ціную і поважаю. На акторській професії багато не заробиш. На сім’ю заробляє Володимир. Гордиться мною і вірить, що я — його «зірка».

Ми — подружжя вегетаріанців. Володимир першим відмовився від м’яса.

Мені було складно готувати окремо йому і собі. Спочатку від м’яса відмовлялася заради чоловіка. Поволі і собі почала звикати до вегетаріанства. Нутові котлети, сироїдний борщ на буряковому фреші — страви, повірте, смачніші за м’ясні. Нещодавно тиждень «сироїдила»: вранці — фрукти, на обід — овочевий салат. Тіло від такого меню стає легким. Воду п’ємо, лише настояну на кремнії та сріблі. Бо найзаповітніша мрія — на все життя зберегти молодість тіла і душі.