Передплата 2024 «Добрий господар»

«Якби, не дай Боже, щось трапилося гірше, я вмію стріляти і піду захищати Україну»

Ексклюзивне інтерв'ю з популярним шоуменом про сучасний гумор, почуття патріотизму і ностальгію за «Джентльмен-шоу»

Відомого шоумена-«джентльмена» Олега Філімонова зараз частіше можна побачити не у «ящику», а на театральній сцені. Кілька років тому почав грати антрепризи, з якими гастролює Україною, виступає перед бійцями АТО. Іноді сценою йому служить лікарняна палата військового госпіталю, куди приходить підтримати гумором українських захисників. А все починалося з Одеського державного університету імені Мечникова, у якому викладав англійську і написав кандидатську і докторську дисертації… Потім покинув університет. Чому вирішив «зав'язати» з викладацькою кар'єрою, про «джентльменів» і як став «жидобандерівцем», Олег Філімонов розповів журналісту «ВЗ».

— Олеже Миколайовичу, зараз граєте антрепризи у театрі, з якими гастролюєте Україною. Знаю, вас із задоволення приймають не лише у вашій улюбленій Одесі, а й в інших містах. Однак прізвище Філімонов у більшості людей і досі асоціюється з «Джентльмен-шоу», в якому ви були незмінним ведучим. На жаль, передача давно не виходить. Чи не спадало на думку повернутися до чогось подібного?

— Задумувався неодноразово. Після «Джентльмен-шоу» ми робили ще кілька телевізійних проектів — «Фабрика сміху», «Голі і смішні», продюсером якого я був, «Академія гумору»… Однак ці проекти не були такими популярними, як «Джентльмени», які виходили щотижня протягом 16 років.

Зараз це вже не настільки затребувано, бо я пропонував кільком українським каналам кілька варіантів програми. Нішу гумору міцно зайняв «95 квартал». Мабуть, це данина часу. З великою повагою ставлюся до хлопців з «95 кварталу», вони талановиті. Однак гумор може бути представлений не лише у гострій сатиричній формі, а й у тій, значно легшій, яку пропонували ми, — гумор для всієї родини.

— Свого часу заради «Джентльменів» ви покинули викладацьку кар'єру, попри те, що вашу кандидатуру висували на посаду завідувача кафедри. Чи не страшно було все покинути, адже це були 90-ті роки минулого століття?

— Свою роботу в університеті завжди сприймав як певну місію, яку мав виконувати.

З дитинства любив англійську мову, вивчав її з п’ятирічного віку, на відмінно навчався в університеті, був іменним стипендіатом, писав кандидатську і докторську… Але змінилися часи. Зрозумів, що все це втрачає сенс. Концертна і бізнесова діяльність, яку тоді розпочав, приносили значно більше грошей, ніж моя викладацька робота. Довелося відмовитися від роботи в університеті. Але я настільки любив студентів і свій предмет, що певний час працював безоплатно! Однак великим начальникам не подобалося, що я на громадських засадах буду приходити і читати лекції. Я й досі скучаю за роботою в аудиторії.

— Під час лекцій дозволяли собі жартувати, так як ви могли це робити з екрана телевізора?

— Не тільки жартував, а й іноді приносив гітару і співав англійською студентам на парах. Студенти, серед яких є депутати, прокурори, мої лекції згадують досі.

— Зйомки «Джентльмен-шоу» відбувалися у комунальній квартирі, а не у павільйоні. Але ж це було незручно не лише для знімальної групи, а й для мешканців, які там жили.

— Ті, хто жив у той час у комунальній квартирі, яку ми перетворили на знімальний майданчик, досі згадують це. Наш теперішній концертний директор — одна з мешканців тієї комунальної квартири.

Так, їм було незручно, зате вигідно. Бо ми платили їм за це непогані гроші. Найприкріше їм було те, що під час зйомок не можна було ходити у туалет і шуміти. Вони тихенько матюкалися, але терпіли. Ніколи не забуду, коли у комуналці ми знімали анекдот. Я грав жіночу роль, у папільйотках, з цигаркою. Паралельно граю роль чоловіка тієї жінки. Суть анекдоту: чоловік приходить з пов’язкою через око, а рука підвішена на бинті. Дружина у моєму виконанні каже: «Вася, шо случилось?». — «Та я с корешом поспорил, шо он мне руку не сломает». — «А с глазом шо?». — «Я на глаз поспорил». Назйомки до нас приїхали журналісти. За кілька днів ось така моя фотографія з’являється у серйозному матеріалі про проблеми комунальних квартир не лише в Одесі, а й в інших містах колишнього Союзу, у «Комсомольській правді» із заголовком «Лица комуналок. Никакого просвета». Доводилося телефонувати у редакцію, вони давали спростування, мовляв, не впізнали під папільйотками знаменитого шоумена Олега Філімонова.

— Звідки черпали сюжети?

— У нас сильна авторська група була тоді і збереглася досі. Звісно, хтось виїхав, когось, на жаль, нема вже з нами, однак кістяк зберігся. Ми ставимо тільки, як кажуть, «натурпродукт» — те, що написали наші автори.

— Анекдоти у «Джентльмен-шоу», які начебто надіслали читачі, також писали вони?

— Дев'ять з десяти анекдотів були нашими. А десятий, той, який ми висували на перше місце, був народним. Бо краще, ніж народ, ніхто не придумає.

— Чому гумор 80-х та 90-х років і сучасний відрізняються?

— Не гумор відрізняється, а теми, над якими жартують. У 80-ті роки анекдоти були в основному про Брежнєва, про совок і всю комуністичну систему. Потім з’явилися анекдоти 90-х років, коли з’явилися бандити, «Вовани» в малинових піджаках і з кілограмовими золотими ланцюгами на шиї. Ми над усім цим кепкували.

Чим далі, тим більше все змінювалося. До гумору став інший підхід. Яскравим представником цього напряму є «95 квартал», який займається гострою політичною сатирою. Такі жарти повинні бути, однак, як на мене, довго це сприймати не можна. Мені би хотілося більше загальнолюдських тем.

— Із жартів «Джентльмен-шоу» і сатири Михайла Жванецького з реготу може луснути живіт, а, скажімо, з деяких теперішніх гумористичних передач, як-от «Ліга сміху», іноді зовсім не смішно…

— Мабуть, значення має те, що ти говориш. Має бути особливо сильною внутрішня цензура, смакове ставлення до гумору. Ми ніколи не дозволяли собі заходити нижче пояса.

Хоча, як відомо, коли падають штани, нічого смішнішого не вигадаєш. Але ми завжди намагалися цього уникати. Планку ставили значно вище. Не дозволяли собі нікого ображати. Може, тому й гумор виходив вищої якості.

— Як розцінюєте гумор, коли об'єктом насмішок «95 кварталу» стає не така собі абстрактна «тьотя Сара» з комунальної квартири, а відомі політики, мер Києва чи голова Верховної Ради Андрій Парубій, який не вимовляє літери «р»?

— «95 квартал» спеціалізується на конкретному сегменті гумору. Цей сегмент — політична сатира. Загалом, оцінюю їхню творчість як правильну і позитивну. Коли вони сміються з того, що сьогодні відбувається, — це сміливо і правильно. Інша річ, як це робиться?

Сміятися з людини, яка не вимовляє усіх букв, неправильно. Проте ці питання треба ставити їхнім авторам і зважати на їхній смак.

— Під час Революції гідності ви були серед тих представників творчої інтелігенції, які прагнули кращої долі для України. Минуло чотири роки. Чи не розчарувалися?

— Певною мірою розчарований. Я захоплено сприйняв Революцію гідності, всіма силами намагався сприяти їй. І хоча не люблю слова «патріот», але я стовідсотковий патріот української землі. Я нікуди не поїхав, хоча мав багато пропозицій, бо не уявляю себе за межами моєї Батьківщини.

Але складається таке враження, що нас обдурили. Нам казали: «Потерпіть, потерпіть трошки, буде краще». От ми терпимо, терпимо, а те краще чомусь не приходить. Хіба що ввести таку статтю у Конституцію: «Потерпіть». Простій людині виживати важко. Бачу це по глядачах у залі. Богу дякувати, у нас аншлаги, але ми не піднімаємо цін на квитки, намагаємося, щоб якомога більше людей мали можливість прийти на наші спектаклі.

— Знаю, у вас було багато друзів у Росії. Після анексії Криму та агресії стосунки змінилися?

— Мої друзі ліберально налаштовані, «продвинуті», вміють відрізнити біле від чорного.

— Ви зараз не виступаєте в Росії?

— Це моя принципова позиція. Якби поїхав туди виступати тепер, коли у нас йде війна, з мого боку це було би непорядно. Не маю права зараз туди їхати і там виступати. За жодні гроші! Ті люди топчуть нашу країну — у Криму і на Донбасі, а я поїду і виступатиму там, ніби нічого такого не відбувається?! Часто буваю у госпіталях, виступаю перед пораненими бійцями, бачу, що відбувається, бачу, які хлопчики захищають нашу землю. Ми повинні їм низько кланятися і дякувати Всевишньому, що такі люди є в Україні. Бо це вони не дали можливості прийти в Одесу так званому русскому міру і топтати нашу землю далі на Київ…

З початком війни на Донбасі я зрозумів, як сильно я люблю цю землю, наскільки я їй відданий. Якби, не дай Боже, щось трапилося гірше, я вмію стріляти і піду захищати Україну.

— Ви вивчили українську мову і чудово нею розмовляєте…

— Це правда. Хоча мені бракує практики. От зі своєю дружиною розмовляю українською, бо вона викладала українську мову у школі.

— Якось ви себе назвали «жидобандерівцем». Що мали на увазі?

— За національністю я наполовину єврей. Звідси перша частина цього слова — жид. А бандерівець, бо коли все почалося на Майдані, зрозумів, що я — невід'ємна частинка України. Пригадую, як ми йшли Одесою з величезним прапором України, що мав з 500 метрів завдовжки. Хтось із моїх знайомих, а може, шанувальників, сфотографував мене під час цієї ходи і виклав у соцмережі. Мої друзі чи то з Америки, чи з Ізраїлю побачили це фото і написали: «Філімонов — жидобандерівець». І я сказав: «Так. Погоджуюся», і тепер себе так називаю.

Схожі новини

Популярне за добу

Популярне за тиждень