«Російські актори далі у нас знімаються – жодної заборони не існує»

В український прокат вийшов фільм “Казка про гроші” режисера Олесі Моргунець. Представляти картину на допрем’єрному показі до міста Лева приїхали двоє акторів - Анастасія Карпенко та заслужений артист України Микола Боклан. У кіно Микола Володимирович не новачок. У його творчій біографії — 90 ролей. А дебютував  він ще школярем у картині “Вавилон ХХ”.  Про український кінематограф, роботу в театрі та особисте життя Микола Боклан розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістові “ВЗ”.

– На екрани України вийшов фільм-“довгобуд” “Казка про гроші” (стрічку почали знімати ще 2012 року), у якому ви зіграли роль священика. Трохи незвично бачити вас у рясі, адже режисери кажуть, що у вас фактурне обличчя, і запрошують на ролі олігархів, начальників поліції...

– Це правда, у рясі знявся вперше. Я актор, тож увійти у роль чи то у відповідному сані, чи у формі з погонами для мене не проблема. Навіть не сподівався, що мені так личитимуть борода і ряса. З головним режисером Олесею Моргунець знаємося давно, бо колись знімався у її дебютному короткометражному фільмі “Віолончель”.  Олеся після цього запросила мене у “Казку про гроші”. Називає мене “Мій талісман”, що мені надзвичайно приємно.

– Попри те, що зіграли у майже 90 фільмах, ви все-таки  більше театральний актор. Понад тридцять років прослужили у різних театрах, з яких двадцять років творчого життя віддали Театрові драми і комедії на Лівому березі Дніпра. То чому минулого року пішли з театру?

– Ні, я не покидав театру. Просто наші депутати придумали новий закон, точніше, псевдозакон — зробили колектив театру рабами. Згідно з новим законом, артисти театру переходять на контрактну систему.

 – Що це означає?

– Це ніяка не контрактна система, а короткотерміновий трудовий договір. Це означає, що актор стає безправним, не має права голосу і за нього ніхто не може заступитися. Актор не може сказати директору, що той краде гроші, бо керівництво будь-якої миті може розірвати контракт, і людина стане безробітною. Художній керівник може сказати: “Мені не подобається колір ваших очей, тому я розриваю з вами контракт”. Ось що означало підписання такого документа. Актори, які погоджувалися на це, заганяли себе у рабство. Хто не підписував такого договору, того просто вигнали на вулицю. Саме так вчинили і зі мною. Не пристав я на їхні контрактні умови, чим висловив протест не лише за себе, а за всю українську акторську спільноту. Народна депутат Подоляк (Ірина Подоляк — депутат ВР від об’єднання “Самопоміч”, перший заступник голови Комітету з питань культури і духовності. - Г.Я.) під час виступу по радіо сказала, що актори нічого не роблять, а за це їм платять багато грошей. Я би їй відповів: “Я їх усе життя заробляв. І платив з того державі податки. Мені ніхто грошей ніколи не дарував”.

Окрім мене, звільнили також одну народну артистку з Національної опери, попри те, що вона була у той час на лікарняному. Апеляційний суд підтвердив, що це було правильне звільнення, хоча, згідно з певною статтею трудового законодавства, якщо людина перебуває на лікарняному, її не мають права звільняти. Але така наша держава... Мені усе це болить. Це принизливо для акторів.

Окрім цієї артистки, з Національного театру опери та балету було звільнено 16 осіб, а загалом по Україні на вулиці опинилося дуже багато акторів. У Верховній Раді посилаються на те, що контрактна система — це європейський шлях розвитку. Насправді це не так. У Європі далеко не така ця система.

– 1979 року, коли ще вчилися у школі, знялися в епізодичній ролі у фільмі “Вавилон ХХ”. Як потрапили на знімальний майданчик?

– Я зі старшим братом Станіславом (народний артист України Станіслав Боклан. - Г.Я.) поїхали на Кіностудію імені Олександра Довженка з цікавості. У той час там знімали фільм “Вавилон ХХ”. Ми напросилися у масовку, і нас взяли. Навіть гонорар заплатили — по п’ять карбованців кожному.  На той час для школярів це були великі гроші.

– То “Вавилон” став вирішальним кроком у виборі вашої майбутньої професії? Чи приклад старшого брата?

– Та ні. Я про акторство ще тоді навіть і не думав. У той день, коли ми приїхали на студію, знімали Водохреще — на льоду вирізали хрест, купалися у воді. Я навіть водив того козла, який “знявся” у кіно, зі знімального майданчика у село. А щоб він йшов за нами, ми його заманювали цигарками. Нам на студії дали пачку “Пріми”, і ми козла підгодовували дорогою цигарками.

– А потім стали студентом...

– Потім була армія. Лише після неї я вступив у Театральний інститут імені Карпенка-Карого і навчався у того ж майстра, що і мій брат, - у Бориса Ставицького, актора Театру імені Івана Франка.

– Ваші батьки не були проти, що обидва сини стали акторами?

– Ніколи! Попри те, що наші батьки мали до творчості опосередковане відношення, ні мама, ні тато не перечили нашому зі Стасом вибору. Мама і досі співає у церковному хорі. Тато, на жаль, відійшов у кращий світ. Пам’ятаю, як гарно грав на гармошці. Батьки брали участь у художній самодіяльності, а ми пишалися з братом, які вони у нас творчі особистості. А ще батько був майстром на всі руки - вмів не лише трактор зремонтувати, а й сам його склав. Я теж своєму синові не вказував щодо вибору професії. Він став інженером. Має до цього хист, як і його дідусь.  

– За плечима маєте солідний досвід і на театральній сцені, і на знімальному майданчику. Яка сцена рідніша? Де вам комфортніше?

– На театральній сцені. У театрі більше магії, ніж у кіно.  У театрі щоразу можна переосмислювати роль і робити її цікавішою. У театрі завжди присутній експеримент. Роль можна вдосконалювати і 20-30 разів, а є вистави, де я зіграв 600 разів. Але те, як зіграє актор, не завжди залежить від нього, а від глядача у залі. Від того, як нас сприймає глядач і які флюїди йдуть від нього на сцену.

– Одним із ваших кінематографічних досягнень стала перемога у номінації “Найкраща чоловіча роль другого плану”  Першої національної  премії “Золота дзига” - за роль у фільмі “Гніздо горлиці”. Таку ж нагороду отримав і головний герой фільму Віталій Лінецький...

– Мені приємно, що Віталіку присудили цю нагороду. Нехай і посмертно, але його гру оцінили критика і журі премії гідно. Дехто каже, що фільм знімали довго через брак грошей. Це не зовсім так. Через смерть виконавця головної ролі Віталія Лінецького зйомки картини довелося спочатку призупинити, потім частково переписати сценарій. Але режисер Тарас Ткаченко зробив усе можливе, щоб картина вийшла. Її високо оцінили у світі кінематографа — фільм отримав нагороди на кінофестивалях у Карлових Варах та в Одесі.

– Наприкінці минулого року українським телеканалам заборонили показувати серіал “Свати”, де ви зіграли епізодичну роль. На вашу думку,  справедлива ця заборона?

– Інформаційна політика має бути різною. Це те саме, що заборонити якийсь телеканал, який говорить не зовсім те, про що говорять інші канали. Я проти будь-яких заборон. Заборонити легко. Створити продукт важко. Можна не впускати в Україну актора, який потрапив до “чорного списку”, але заборонити фільм, над яким працювали стільки років і який став улюбленим не одного покоління глядачів, - неправильно.

– Наскільки заборона російським акторам зніматися в Україні збільшила шанси для українських артистів?

– А російські артисти і далі знімаються. 2014 року був такий період, короткочасний, коли російські актори майже не знімалися у нас. Бо почалася війна. Жодної заборони не існує! Можливо, така заборона існує на в’їзд окремим акторам з Росії. Але таких одиниці... У Києві знімаються багато російських акторів. Точної цифри назвати не можу, але приблизно 200 акторів з Росії знімаються зараз в Україні. Абсолютно нічого не змінилося! Знімається в Україні не зовсім українське кіно. Фінансування йде з Росії, і тому їхні актори у нас і знімаються. Пишуть тільки, що виробництво, скажімо, якогось серіалу, такого-то каналу, але насправді це не зовсім так.

– А наші актори, у тому числі ви, не їздять зніматися в Росію?

– Я особисто не їжджу.

– А якби вас запросили?

– Насамперед я би з’ясував, який режисер знімає  цю картину, подивився, який матеріал мені пропонують. Творчість і політика не завжди повинні йти разом. Розумію, це відображення одне одного. Але художник повинен працювати.

– У вас тепер є більше часу, адже ви не ходите на репетиції до театру і на вистави?

– Ні, роботи мені, Богу дякувати, вистачає. Займаюся дубляжем, знімаюся у проекті “Чуже життя”. А ще маю велику радість — отримав цікаве театральне запрошення, але наразі не можу розкрити таємниці. Щоб не наврочити. Це буде головна роль, про таку мріє багато артистів. Радію, що її доручили зіграти саме мені.

– Ваша дружина також актриса?

– Ні. Моя дружина закінчила Київське хореографічне училище, танцювала у Національному оперному театрі. Артисти балету швидко виходять на пенсію, то вона на заслуженому відпочинку.  Недавно разом зі мною знялася у кіно. У фільмі “Чуже життя” зіграла мою дружину.

– З рідним братом Станіславом разом знімалися?

– Ми зіграли братів у єдиному проекті, “Коли ми вдома”. З братом легко на сцені, доповнюємо один одного. Нещодавно отримав запрошення у ще один проект, де разом будемо зніматися. Але у фільмі братами не будемо.

Фото автора.

Довідка «ВЗ»

Микола Боклан народився 13 жовтня 1963 року, заслужений артист України. У 1988 році закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого. Працював у Київському академічному молодому театрі, 20 років був актором Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Окрім театральних ролей, зіграв у 90 фільмах, серед яких “Залізна сотня”, “Жіноча інтуїція”, комедія “За двома зайцями”, “Хайтарма”... Активно займається дубляжем. Одружений. Дружина — колишня артистка балету, син — інженер.