Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«У тюрмі людяність проявляється більше, ніж на волі»...

Колишня засуджена Ярослава Коник розповіла журналісту «ВЗ» про тюремні будні.

Є прислів’я: від суми та від тюрми – не зарікайся! Те, що життя цієї простої сільської жінки так різко зміниться, і у страшному сні не могло приснитися! Та одного дня за її спиною гримнули залізні двері Львівського слідчого ізолятора. “П’ять років позбавлення волі!” – таким був вирок Стрийського районного суду. Банальний побутовий конфлікт зламав її долю! Про важкі дні, проведені за ґратами, умови, з якими стикаються ув’язнені, журналісту “ВЗ” розповіла колишня засуджена 53-річна Ярослава Коник зі Стрийщини. Наша газета писала про історію цієї жінки (“ВЗ” від 18.11. 2017 р., “Через курей одна сусідка потрапила в тюрму, інша – втратила зір”). Цього разу пані Слава поділилася своїми спостереженнями на “тюремну” тему та спростувала деякі міфи...

- У 2009 році, коли мене вперше закрили, умови перебування у Львівському СІЗО були дуже суворі. Якщо клацнув засув, з нар треба було негайно зірватися, руки – за спину. Якщо у камері між дівчатами виникав конфлікт, могли розселити. А конфлікти виникали через різні побутові дрібниці. Зокрема крадіжки або хтось комусь банально не сподобався (голосно говорить, товче ложкою по тарілці або чавкає). Таких, наприклад, у чергу в душ ставили останніми. Чіплялися, мовляв, не там сіла, не там стала. Дівчата могли і побитися, за волосся одна одну потягнути... “Смотрящих” у нас не було, але той, хто сидів довше, тримав у камері порядок. Мав новачку розповісти про правила перебування у СІЗО. Людина розуміла, що у “зграї” має жити за її правилами.

До речі, у камерах дозволяли дівчатам палити. Але адміністрація намагалася так їх поселяти, аби в одній камері було не більше одного-двох курців. А ось спілкуватися з дівчатами з інших камер – суворо заборонено. Коли ув’язнених виводять на прогулянку, ті між собою не контактують. У Львівському СІЗО – 12 двориків (для кожної камери – окремий дворик). Перетинаються підсудні хіба що, коли їдуть машиною на суди. Тоді дівчата можуть навіть познайомитися з хлопцями... Засуджена розповідає, на зонах є така традиція: чоловіки “гріють” жінок. Можуть надіслати у посилці каву, чай, шампунь, мило, сигарети. Це така собі форма залицяння.

- Тобто у СІЗО можна закрутити роман?

- Було таке, що жінка з чоловіком переписувалися, а потім одружилися. “Маляви” ховали у дверні щілини, коли виходили на прогулянку. Могли “переписуватися” жестами або на шматку газети освідчуватись у коханні. Були романтичні стосунки... Чергові, коли це помічали, робили попередження. Допускається два такі попередження. На третій раз могли написати рапорт. Тоді складніше вийти на волю по УДО (умовно-дострокове звільнення. – Авт.). На кухні хлопці допомагали дівчатам заквашувати помідори, огірки, капусту. Спілкуватися між собою також не мали права. Та все одно хтось з кимось міг словом перекинутися, пожартувати...

- Ви згадували про вибори. Кажуть, на зонах результати виборів безбожно фальсифікують?

- Це міф. У СІЗО кожен голосував за того, кого хотів. Я сиділа як Ющенка вибирали і Януковича (загалом пані Слава відсиділа 4,5 року. – Авт.). Пригадую, літня жіночка з Закарпаття як мала дитина кричала: “Буду за Януковича голосувати!”. У виборчій комісії було 10 осіб. Жодного тиску з боку адміністрації не було.

- Кажуть, якщо засуджений має гроші, може мати у тюрмі і заборонені речі. Тобто може домовитися з адміністрацією. Або з волі засудженим передають заборонені предмети. Наприклад, телефон.

- Раніше за мобільні телефони, які завозили зі свободи, строго карали (Сьогодні у тюрмах засуджені користуються мобільними, але їх треба зареєструвати у черговій частині. Ті, хто не хоче цього робити, продовжують їх ховати. – Авт.). Телефони ховали у хлібі і навіть у милі (Опіум – в ізюмі. – Авт.). Дівчата могли сховати мобільний у дезодоранті (середину з банки можна вийняти). Або сховати в інтимному місці... Багато заборонених речей адміністрація знаходить. Знає ці секрети. Але фізично все “прошмонати” складно. Адміністрація мені довіряла. Вони знали, що мені нічого забороненого зі свободи не передадуть. Якщо знаходять, наприклад, наркотики – збільшується термін перебування у місцях позбавлення волі.

- Ви жили звичайним життям у селі, і раптом – інша реальність. Як ви дали собі раду у перші дні у тюрмі? Суїцидних думок не було?

- Ні. Хотілося здоровою повернутися додому. Коли мене забирали з дому легковою машиною, думала, як залишу літніх батьків? (Пані Слава плаче. – Авт.). Думала: чи застану їх живими через п’ять років? Коли мене привезли у Стрий у камеру попереднього ув’язнення, здавалося, ніколи не вийду з тих стін. Нари. Між нарами – тумбочка. Туалет. Для мене це був важкий удар! Коли переступала поріг камери, заливалась сльозами. Сіла на нари, плакала день і ніч... Потім мене автозеком (так пані Слава називає автозак. – Авт.) привезли у Львівське СІЗО. На вікнах – ґрати. Під охороною вивели у коридор. Сказали: “Чекайте, зараз вас будуть “шмонати”. Перевіряли, чи немає заборонених предметів: ножиць, голок. Я не переставала плакати. Коли мене звільнили, а потім взяли під варту другий раз, та сама жіночка, що мене перевіряла, запитує: “Слава, ти що, другий раз вчинила злочин?”. “Ні, – кажу. – Мене закрили повторно за той самий злочин”. Вона мене запам’ятала. Казала: “Скільки я людей приймаю, то ще ніхто так не плакав”. Привели під жіночий пост, дали матрац, подушку, ковдру. Я зайшла у камеру. Там – дев’ять дівчат. З усіма познайомилась. Мені показали вільні нари. Далі плакала. Проплакала цілу ніч! Приходили лікарі, кололи заспокійливе. Дівчата сварились, казали: “Не плач. Нічого не зміниться. Раз ти сюди потрапила, треба змиритися, щоб на свободу вийти здоровою”. Коли переночувала першу ніч, сказала собі: “Буду сидіти вже не п’ять років, а на одну ніч менше”. Потім я перестала рахувати дні – так легше! Дехто щодня дивився на календар...

- Скільки людей було у камерах СІЗО? Які були умови? Чи могли дівчата користуватися косметикою?

- У 2009 р. було по дев’ять-дванадцять осіб. У 2013 році – по двоє, четверо, шестеро. Зайві нари позрізали. Стало більше простору. У камерах почали робити ремонти. У 2009 році боронь Боже, щоб дівчата вії нафарбували. Одразу був шмон! Усіх виводили у коридор. Все у камері трясли. Зараз мають косметику. Можуть навіть мати невеличкий флакон парфумів. Їх передають зі свободи. Вікно у камері було відкрите і вдень, і вночі. Влітку, коли спека, дозволяли включати вентилятори (їх передавали з волі).

- А посилки ув’язнені часто отримували?

- З тими, хто не отримував, старалися ділитися (Дехто розповідає, якщо посилки надійшли усім ув’язненим з однієї камери, то їх видавали кожному по черзі. Щоб продукти не зіпсувалися. – Авт.).

- У вас був з кимось конфлікт?

- Коли я зайшла у камеру, старша жінка сказала мені, де можна поставити сумку, як вилізти на нари. Я їй за це дала цукор та туалетний папір. А якась малолітка почала до мене задиратися, мовляв, чого я цій жінці то дала? Її швидко поставили на місце. На волі зіткнулася з несправедливістю, сусіди запроторили мене у тюрму. А у тюрмі люди мене підтримували. Там людяність навіть більше проявляється. Здавалося б, на свободі люди, навпаки, мають бути добрішими.

- Ви мені розповідали, що сиділи з однією відомою “банкіршею” з Трускавця, яка пограбувала банк. Як вона поводилась у камері?

- Кричала: “Боже, що я наробила?! Зганьбила себе і родину”. Плакала, кусала руки і казала, що хоче покінчити життя самогубством.

- Чия історія вас найбільше вразила?

- Всіх здивувала історія жінки, яка зарізала двох жінок і 10-річну дитину. Казали, що вона “косить” під дурочку, щоб її не били...

- З тих, що скоїли страшні злочини, знущалися?

- До нас у камеру посадили 21-річну дівчину, яка задушила восьмимісячну дитину. Сказали, що в інших камерах її будуть бити. Хіба може психічно здорова людина таке вчинити? Потім визнали неосудною. Пригадую, коли посадили Зварича (екс-суддю. – Авт.), усі дворики в СІЗО були обписані нецензурною лайкою на його адресу: “Ти нас судив, а тепер будеш разом з нами хлебти баланду...”.

- А які умови були у Харківській колонії?

- Там усім дівчатам одразу повідомили: “Не треба нікого здавати. У нас є відеокамери. Ми за всім стежимо”. Коли зайшла у барак, де жило 50 осіб, подумала: як тут всі можуть разом існувати? Та все було організовано. Зранку всі встигали одягнутися, помитися, сходити у туалет. Випити на кухні чаю. Чистота – ідеальна. На вікнах – квіти. Після цього усі йшли на роботу. Я вишивала ікони, серветки, рушники... Дівчата там шили ковдри, які на наших ринках продають як італійські (усміхається. – Авт.), дитячі сорочечки, матраци. Хто не вмів шити – того вчили. Я старалася спілкуватися тільки з тими жінками, з якими працювала на “швейці”. Мене попередили, що тут можуть насолити: вкрасти ножиці, голку і запхати під матрац. Щоб людину через незадовільну поведінку достроково не звільнили (тоді вийти по УДО з’являється шанс в інших. – Авт.). У 2010 р. мені розповідали, що харчування у “лагері” було погане. Коли поміняли начальника, годувати стали краще (була каша, суп, квашені огірки, помідори). У Харківській виправній колонії більше вільного простору, ніж у СІЗО. На вихідних – дискотека, концерт. Дівчата, схильні до нападу на адміністрацію, суїциду або до втечі, мають спеціальні бірки на одязі...

- Які висновки люди роблять у тюрмі?

- Хто робить, а хто – ні. Зі мною сиділа одна жінка, яка казала: “Мені дали п’ять років за крадіжку. Як вийду з тюрми, чи не розучусь красти?”. Чула, як один зек розповідав конвоїру, що вже 35 років катається по зонах... Дехто на волі не має рідних, друзів. 24-річна жінка плакала, коли її мали випустити. Казала, не має куди йти з дитиною. З чоловіком розлучилася. Мама квартиру продала...

Схожі новини