«Поляки обрали кілька ритуальних жертв, аби інші були до них більш поблажливими»

Про так званий чорний список українців міністра закордонних справ Польщі Вітольда Ващиковського стало відомо після його скандального візиту до Львова, де пан міністр демонстративно відмовився переступати поріг Музею «Тюрма на Лонцького». Але подальші події засвідчили, що список склали ще до візиту. Першою жертвою антиукраїнської істерії нинішньої польської влади став секретар української Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій Святослав Шеремета. 18 листопада він у складі делегації товариства «Надсяння» їхав автобусом у Ланцут, де щороку відбувається вшанування пам’яті воїнів армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії. Свого часу керував будівництвом цього меморіалу... Але цього разу до Польщі потрапити не зміг. На кордоні у Шегинях з’ясувалося, що Святослав Шеремета — один з фігурантів «чорного списку» Ващиковського.

— Коли прикордонниця почала перепитувати ім’я мого батька, уточнювати місце мого проживання, одразу зрозумів, що є проблема, — розповідає подробиці інциденту пан Святослав журналістові «Високого Замку». — Незадовго до цього — 21 жовтня — я їхав рейсовим автобусом до Відня через Польщу (Грушів), і вже тоді щодо мене був дуже прискіпливий контроль. Коли прикордонник ввів моє прізвище у комп’ютер, то змінився на обличчі. Але на той час рішення про заборону ще не набуло сили. Мабуть, у них вже був попередній список осіб, щодо яких таке рішення готується. Аналогічна ситуація була півтора року тому — у квітні-червні 2016-го. Протягом того часу я тричі в’їжджав до Польщі лише з дозволу керівника зміни. Потім все нормалізувалося, я спокійно перетинав кордон, і до мене не було жодних запитань.

Заборону, як я розумію, було видано 29 жовтня. Бо діє рік. А мені сказали, що дійсна до 29 жовтня 2018 року. Прикордонники про це усно сказали, бо у документі, який видали, терміну не вказано. Це ще добре, що про заборону дізнався у Шегинях. Бо 4 грудня мав летіти у Німеччину, в аеропорт Шенефельд. Туди з України курсує один літак — у понеділок, назад у п’ятницю...

— Як поводилися польські прикордонники?

— Ввічливо. Запросили в інше приміщення і спокійно оголосили, що мені в’їзд до Польщі та інших країн Шенгенської зони заборонено. Анулювали німецьку візу, видану до квітня 2020 року. Сказали, що це рішення прийнято з ініціативи МЗС Польщі. Дали відповідний документ, де було вказано причину заборони. Виявляється, я є особою, що «несе загрозу громадському порядку, внутрішній безпеці, громадському здоров’ю та міжнародним відносинам однієї або декількох країн Європейського Союзу». Як мені пояснили юристи, це формулювання застосовують до терористів. Буду подавати інформаційний запит, щоб отримати більш детальну і реальну причину. Бо озвучена — абсурдна. Якщо найближчим часом заборони не знімуть, радитимуся з юристами, в які інстанції подавати апеляцію. Не виключаю, що подаватиму позов у Міжнародний суд з прав людини.

— Навіщо полякам це потрібно? Хочуть публічно принизити людей, які їм не подобаються? Принизити Україну, скомпрометувати в очах ЄС? Чи це спосіб тиску на Україну, аби була більш поступливою, зокрема і в питаннях спільної історії?

— У Польщі при владі опинилися люди, які мають шовіністичні комплекси. А причин такого рішення кілька. Насамперед хочуть усунути небажаних, незручних осіб, які займаються співпрацею на ниві увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій, не йдуть на поводі у поляків. Також це своєрідний шантаж інших. Обрали кілька знакових людей, таких собі ритуальних жертв, аби інші сто разів подумали перед тим, як публічно коментувати історичні і, можливо, політичні процеси у Польщі. Щоб були більш прихильними і поблажливими до Польщі. Бо, наголошую, йдеться не лише про заборону в’їзду до Польщі, а й до усіх країн Шенгенської зони. Тобто людям є що втрачати.

— Ще один метод «примушення до миру»...

— Речник міністра закордонних справ Польщі Артур Ломпарт офіційно заявив, що мені інкримінують заборону на проведення пошуків ексгумації польських жертв війни та конфліктів на території України і пропаганду нацизму, злочинних ідеологій...

Усі мої публічні вислови є в інформаційному полі. Ніде і ніколи не пропагував нацизму та злочинних ідеологій. Вони повитягували фотографії 2012-13 років, коли я брав участь у пошукових роботах стосовно вояків дивізії «Галичина» і перепоховання їхніх останків. Ващиковський робив заяву, що до Польщі не пустять українців, які носять нацистські мундири. Я ніколи не був реконструктором і нацистської форми не вдягав. Але через специфіку своєї діяльності ми займаємося пошуком, ексгумацією і перепохованням солдатів усіх армій, які воювали на території України. Я неодноразово брав участь у перепохованнях як солдатів дивізії «Галичина», так і німецьких солдатів Вермахту. Польській владі треба якось виправдатися перед ЄС за заборону в’їзду не лише у Польщу, а й у Шенген, а тема нацизму є больовою точкою для Європи. Ось вони на ній і спекулюють.

— З чого почався ваш особистий конфлікт з польською стороною? Чим не вгодили?

— Протягом трьох останніх років відбулося 15 актів вандалізму на українських місцях пам’яті та поховання на території Польщі. Останній кричущий випадок, який переповнив чашу нашого терпіння, стався у Грушовичах, де у присутності керівників місцевої влади представники радикальних польських організацій зруйнували місце поховання воїнів УПА. Вони це назвали «легальним демонтажем нелегального пам’ятника». Демонтаж відбувається згідно з відповідним рішенням органів влади, і це роблять відповідні комунальні чи виконавчі служби. При цьому пам’ятник не руйнується. А коли приїхали молодики, вбрані у футболки «Стоп бандеризму», цей пам’ятник знесли, при цьому здійснили наругу над українським державним символом — тризубом. Отож це не демонтаж, а вандалізм. Коли в Україні ставалися такі випадки, то була блискавична реакція усіх органів влади — від центральної до місцевої, осуд громадськості, і навіть так звані радикальні організації засуджували акт вандалізму. Ми християнська країна і розуміємо, що з мертвими не воюють. Крім того, я припускаю, що у нас ці речі робили провокатори, аби розсварити нас з поляками і розв’язати руки. Після цього ми мусили привести наших польських партнерів до тями...

Жодної реакції на наші попередні листи, де ми наголошували на неприпустимості таких дій, на тому, що це є порушенням міжурядової угоди, не було. Зрештою, християнські країни не руйнують поховань. Лише у Грушовичах це був пам’ятник, а у більшості випадків це стилізовані хрести на могилах. Поляки аргументували свої дії тим, що ці пам’ятні знаки, по-перше, нелегальні, по-друге, що під ними немає загиблих. Справді, у більшості випадків ці пам’ятники в 90-і роки минулого століття встановлювали українські громадські організації. Але пам’ятні знаки УПА стоять на кладовищах. Якщо у Польщі таких місць пам’яті до 50, то в Україні, за останніми підрахунками, польських місць пам’яті понад 160. І їх так само свого часу встановили польські громадські організації. І навіть на час мораторію у Рівненській та Волинській областях вони продовжують встановлювати такі пам’ятні знаки. Ми пропонували легалізувати ці місця за принципом всі на всі. Хоч розуміли, що польських пам’ятників більше.

Я ж давно працюю у цій сфері, і раніше, коли на переговорах з поляками ми говорили про легалізацію поховань воїнів УПА у Польщі, вони наголошували, мовляв, ви їх у себе визнайте воюючою стороною, а тоді звертайтесь з проханнями про легалізацію поховань у Польщі. Легалізували. У квітні 2015 року УПА визнано воюючою стороною, а воїнів УПА — борцями за волю України. Тоді почали говорити, що вони за поховання, але проти символічних поховань. Тобто, що ставити пам’ятні знаки треба лише там, де точно відомо, що поховані люди. Я казав, що перевірити це можна лише під час пошукових археологічних досліджень. Але ці знаки українські громадські організації встановлювали на кладовищах, де є показання свідків, що ці воїни поховані саме тут. Можливо, тіла лежать не точно під цим пам’ятним знаком, можливо, за десять чи п’ятдесят метрів від цього місця, але на цьому кладовищі. Я їм казав, що не можна відкривати ящик Пандори. На території України є багато місць поховань воїнів Армії Крайової, де ситуація аналогічна. На Волині знаю п’ять місць, де поховання суто символічні, і чимало таких, де є велика ймовірність, що символічні. Або кількість хрестів, що там поставлено, не відповідає кількості похованих. По суті, це фейковий цвинтар. Зрештою, Гута Пеняцька є символічним пам’ятником, під ним немає поховань. Швидше за все, захоронення є метрів за 100-150 від цього пам’ятника. Ми не раз пропонували полякам провести там дослідження. Вони категорично відмовляються. І я знаю чому. Бо дослідження покажуть, що кількість загиблих не відповідає кількості, зазначеній на пам’ятнику, — близько тисячі. Поляки кажуть — 868. А насправді — 100-150 загиблих. То до чого цей процес може призвести?!

І головне — хочемо їх змусити, щоб працювали відповідно до українських законів. Один з польських дипломатів мені якось сказав, що поляки у країнах пострадянського простору користуються відсутністю пошани до закону. Їхня тактика — нахабно робити, що вважають за потрібне, а потім, заднім числом, узаконити. Після Революції гідності ми їм наголосили, що Україна змінилася, що люди вмирали за європейські цінності. І одна з головних цінностей — верховенство права. Так, Україна ще не є дозрілою правовою державою, але ми того прагнемо. Тому, любі партнери, поважайте наші закони. Це їм не сподобалося. Наводжу приклад. У січні ми зустрілися з польською делегацією під керівництвом віце-президента їхнього Інституту національної пам’яті (ІПН) Кшиштофа Шваґжика, і вони попросили нас посприяти у тому, щоб взяти матеріал для ДНК матері однієї з відомих представників польського підпілля, учасниці Варшавського повстання. Її мати похована на Личаківському цвинтарі. Ми посприяли, вони це зробили. Після цього обговорювали наші плани на майбутнє. Усно домовилися, що вони працюють у десяти місцях в Україні, ми — відповідно в десяти місцях у Польщі. Обмінялись відповідними листами. Але ці листи — обмін намірами, декларації, а для роботи потрібно отримати дозволи відповідних державних структур. Їх не було. І тут 26 квітня — акт вандалізму у Грушовичах, а 27 до мене телефонують, що вони 29 квітня виїжджають у Рівненську область, де біля Сарн хочуть проводити дослідження. Запитую, чи отримали офіційні дозволи. Кажуть, що я ж дав згоду. Так, я дав політичну згоду, але я не видаю офіційних дозволів на пошук. Для цього є інші установи. Вже не кажу про такий нюанс, що у нас на час їхнього візиту в країні офіційні травневі свята та вихідні. Ми, коли плануємо свої експедиції, на польські вихідні та свята зважаємо... А ще нагадую їм про вандалізм, що стався напередодні, і кажу, якщо незаконно поїдуть на Рівненщину, то не буду мати підстав звернутися у поліцію, аби їх убезпечити. Бо мало що може статися після випадку у Грушовичах... Після цього представники ІПН Польщі дають коментарі, мовляв, ми вже зібралися їхати, а українська сторона нам заборонила поїздку, ще й сказала, що не може нам гарантувати безпеку. Ось таке пересмикування і маніпулювання.

Після цього сталася ще одна ситуація у серпні. Це якраз те, що вони мені найбільше закидають. Керівник одного спеціалізованого приватного підприємства з Волині запросив Польський інститут національної пам’яті взяти участь у спільній експедиції на Волині з ексгумації польських легіонерів часів Першої світової війни. Керівник цього підприємства є злісним порушником звітності, якої систематично не здавав (зокрема йдеться про акти ексгумації, протоколи перепоховання тощо). Знову-таки жодних офіційних погоджень вони не взяли. Навіть нашу комісію не повідомили. Тоді я написав офіційного листа до місцевих органів влади з проханням вжити заходів.

Поляки забули, на скільки компромісів ми свого часу пішли. Але вони живуть за принципом: надана послуга нічого не варта. Та до них поступово доходить розуміння, що на позицію української сторони треба зважати.

Фото автора.