«У залі Каролін зі мною не сперечається»

Українського рапіриста Сергія Голубицького називають легендою світового фехтування. І не тільки тому, що він єдиний, хто тричі поспіль переміг на чемпіонатах світу в індивідуальних змаганнях (1997-1999). Його перемоги були водночас естетичними і зухвалими. Хто бачив киянина на доріжці, уже ніколи не забуде шоу, які Сергій влаштовував у фіналах чемпіонатів та Кубків світу: трощив суперників, розважав глядачів, зриваючи маску, сміявся у моменти найбільшого напруження... Завершивши спортивну кар’єру, Сергій заявив про себе як про не менш талановитого тренера. Працюючи у різних країнах, всюди залишав на згадку про себе успішних учнів і їхні перемоги.

- Тепер мешкаю у США. У мене в Каліфорнії власний фехтувальний клуб, Golubitsky Fencing Center, який я заснував чотири роки тому, — розповів Сергій Голубицький. — На початках учнів у мене було небагато. Та цього сезону народ просто повалив у зал! Тепер у нас тренуються понад сімдесят фехтувальників. Тож виникло нове завдання: знайти тренерів. Поки що долучив до тренерського процесу свого учня, бронзового призера Олімпійських ігор у Ріо і чинного віце-чемпіона світу Рейса Імбодена. Допомагає мені і дружина. Та Каролін живе на дві країни, США й Німеччину (Каролін Голубіцкі є громадянкою ФРН і виступає за її національну збірну з фехтування на рапірах. — О. С.).

Рейс є одним з найбільш титулованих  моїх учнів. У мене він тренується півтора року. Якось написав мені мейл: «Я хочу потренуватися в тебе. Можна?» Я не заперечував. У Європі змінити клуб не так уже й просто (можна довго чекати на відкріплення тощо; в Союзі у мене теж були подібні перипетії, коли я довго не міг зі СКА перейти у «Динамо»). А в Америці для цього достатньо зібрати свої речі... У Європі мало приватних клубів. Зазвичай спортивні клуби там існують за рахунок різних дотацій і субсидій (оренда залу і комунальні послуги зазвичай оплачуються з міського бюджету). Через це в європейських країнах займатися спортом дешевше, за цілком символічну плату. А ось у США, аби розвивати клуб, за все доводиться платити з власної кишені. У Каліфорнії оренда залу дуже дорога, а придбати власне приміщення практично не реально. Додати до цього плату за кондиціонери, вивезення сміття, усі комунальні послуги і прибирання залу… Тому і розцінки у нас зовсім інші, аніж у Європі. Сума, яку в нас платить людина за місяць, у середньостатистичному європейському клубі — вартість річного абонемента.

У моєму клубі тренуються не лише американці. Часто фехтувальники з Китаю, які приїхали жити на західне узбережжя США, наступного дня приходять до мого клубу. А тепер у нас ще фехтує подружка Рейса, Ізаора Тібюс, яка презентує збірну Франції. На минулому чемпіонаті світу в Лейпцигу вона стала бронзовою призеркою. Після Ігор у Ріо Іза приїхала до нас, погостювала — і залишилася. І не прогадала: цей сезон став найбільш успішним у її кар’єрі. Рік вона тренувалася на дві країни, а від серпня офіційно оформила перехід до мого клубу. Французька федерація не хотіла відпускати Ізу. Та це був її вибір: дівчина хотіла бути поруч із коханим.

- А чому свого часу ви віддали дружину тренуватися до іншого тренера?

- Ми гадали, що після Олімпіади у Лондоні Каролін візьме тайм-аут і ми плануватимемо сім’ю. Вона ще трішки фехтувала і завершила пост-олімпійський сезон «сріблом» чемпіонату світу. На той час я уже почав працювати у США, і вона весь час була поруч зі мною, окрім спільних зборів із командою і турнірів. І все було добре, поки збірну Німеччини не очолив італієць Андреа Магро. Я знав його багато років, і у нас були хороші стосунки. Тому його рішення, заборонити Каролін тренуватися у США, мене, м’яко кажучи, здивувало... Каролін прилітала до мене раз на рік. Кілька разів на сезон я літав до Німеччини провідати її. Це був повний… пердимонокль. «Ну нічого, — думав я. — Сезон завершився з медаллю. Тепер Карол візьме паузу, ми займатимемося сім’єю». Та вона заявила, що хоче продовжувати фехтувати. Більш того, хоче тренуватися і в італійця також. Наївна: думала, він її чогось путнього навчить. І так дотренувалася, що з другої-третьої позицій світового рейтингу стрімко стала скочуватися вниз. Я сказав, що мене це не влаштовує: якщо хоче тренуватися в італійця, вмиваю руки і припиняю працювати з нею. Каролін якось легко погодилася.

За півтора року до Олімпіади вона опустилася у рейтингу низько, як ніколи, і уже не сходила на п’єдестали по чотири-п’ять разів за сезон як раніше. Удома батькам я не раз жалівся: «Так прикро за прізвище! І допомогти хочеться. Але пообіцяв же і їй, і собі, що пальцем не поворухну. Нехай розгрібає сама»... Та коли Каролін прийшла й попросила знову прийняти її за ученицю, я погодився. Домовилися, що не тренуватиму її повноцінно, а приїздитиму на змагання й допомагатиму бодай морально. У підсумку з величезними зусиллями вона пробилася на Олімпіаду в особистій першості. Але в Ріо у першому ж поєдинку травмувалася: упала на коліно, і від розриву зв’язок її врятувала лише надприродна гнучкість.

- А чим у підсумку завершилися тренерські війни?

- Андреа Магро звільнили. Він судився з німецькою федерацією, але програв суд. А на його місце прийшов Джованні Бортолазо, ще один мій старий знайомий. У нас були приязні стосунки ще тоді, коли я працював в Італії. У березні він очолив німецьку жіночу збірну з фехтування на рапірах, і у дівчат відразу ж пішов результат. А з Каролін ми працюємо з січня, Джованні не заперечує. І вже через місяць після наших спільних тренувань на етапі Кубка світу в Німеччині вона стала третьою. А на чемпіонаті світу в Лейпцигу збірна Німеччини уперше за багато років увійшла до півфіналу командного турніру.

- Як це — працювати з родичами: тренуватися у батька і тренувати власну дружину?

- У мене ніколи не було проблем з Каролін. Вона дивовижно дисциплінована людина. Усім сімейним парам, де чоловіки тренують дружин, завжди хочеться одного: аби робота залишалася у залі, а вдома панував сімейний затишок. Зазвичай так не виходить. Та у нас усе було саме так. У залі вона — спортсмен. Я сказав, вона мовчки зробила. Каролін у залі ніколи не сперечається зі мною. Після змагань успіхам пораділи, поразки обговорили, забули — і знову до роботи. Без сліз, істерик і скандалів. Каролін напрочуд мудра дівчина. Не ревнує до того, що я треную Ізу, її суперницю, по суті. Життя, навіть спортивне, таке багатогранне. Тут не можна ставити питання руба: «Я або вона». Я чудово розумію Рейса й Ізу, адже колись сам був у подібній ситуації. І вдячний дружині, що не почув від неї навіть слова докору.

- Ви колись казали, що тренер має бути диктатором…

- Ні. Тренер повинен бути різним. Сьогодні — диктатором, завтра — найкращим другом, післязавтра — цікавим співрозмовником. Мій тато — яскравий приклад цього. Він був диктатором, коли я був маленьким. Коли ж у фехтуванні я став особистістю, батьківська жорсткість кудись зникла. Насправді йому було значно важче, ніж мені, переживати мої поразки. І важче знаходити зі мною спільну мову: коли у розквіті моєї кар’єри тато робив мені зауваження, я доволі різко на них реагував. «Синку, тут потрібно діяти трішки повільніше». — «Та яке повільніше! Навпаки, ще швидше». На той час я завжди «знав» усе краще за батька... Тато не кричав на мене, не сварив. Вищий тренерський пілотаж — підвести спортсмена до вершини переконанням і м’якістю. Так, як це робив мій батько.

Я також на початках був жорстким і свято вірив, що це єдиний правильний варіант. Тепер же не до порівняння м’якший. Хоча, якщо потрібно вставити «пістонів», роблю це без докорів сумління. Навіть Рейс, коли поводився неправильно, отримував «роздачу» (тепер він більш професійно ставиться до тренувань). Карол, дивлячись, як я працюю з хлопцями, щоразу дивується: «Це ж треба! З дівчатами ти зовсім інша людина» (сміється). Якщо дівчата роблять щось не те, я жартую. Але роблю це з певним натяком, і вони розуміють, що насправді це серйозно. І виправляються.

- Пам’ятаєте свій перший поєдинок?

- Це було 31 березня, в останній день шкільних канікул: тоді тато уперше взяв мене з собою у зал. Мабуть, для того, аби я не вештався без діла. Мене тоді особливо не цікавило фехтування. Та у залі потрібно було чимось розважити себе. Тож узяв рапіру і почав тикати у мішень. А потім попросив, аби мені дали захисне спорядження і дозволили трішки пофехтувати. Мене випустили на доріжку. І я переміг хлопчину, який уже якийсь час практикувався у фехтуванні. Повернувшись додому, я сказав мамі: «Тепер буду фехтувати!» (на той час уже чотири роки займався плаванням). Та батько був категорично проти. Чому? Тому що у фехтуванні твоя доля залежить від третьої особи, судді. Мені нерідко доводилося проходити через подібні випробування... Та, на щастя, вдалося вистояти. І досягти свого.

Фото з архіву Сергія Голубицького.