«Поляки мають згадати слова Івана Павла ІІ про добру пам’ять і рани, які не треба ятрити...»

Минулого тижня Верховна Рада України 247 голосами підтримала Заяву “У зв’язку з ухваленням Сенатом і Сеймом Республіки Польща постанов від 7 липня 2016 року та 22 липня 2016 року щодо оцінки польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни”. Цей документ — “дзеркальна” відповідь польським законодавцям на їхню невиважену, односторонню, надміру заполітизовану позицію щодо трагічних подій на Волині у роки Другої світової війни, внаслідок яких загинуло і мирне населення — як поляки, так і українці. Свій погляд на цю знову роз’ятрену рану на прохання кореспондента “Високого Замку” висловив відомий український поет, публіцист, перекладач, у минулому — політик і дипломат, Дмитро Павличко. На тему польсько-українських відносин він може говорити безконечно, бо добре розуміється на ній, має багато друзів серед видатних людей Польщі, у 1999-2002 роках працював послом України у Варшаві.

- Дмитре Васильовичу, ще до парламентської оцінки згаданих подій ви підписали заяву суспільних авторитетів України щодо демаршу польських депутатів. Що, на вашу думку, спричинило оце збурення у наших добросусідських взаєминах? Йдеться про якесь “его польських радикалів”, зовнішній його “підігрів”?

- Депутати Сейму і Сенату ухвалили рішення за наслідками українсько-польської вій­ни 40-х років минулого століття. Жахливий конфлікт між представниками наших народів стався, коли на наші землі прийшли німецькі фашисти, коли формувалася УПА, яка виступила проти окупантів усіх мастей. Тоді й відбулося збройне зіткнення українських і польських сил, які однаково виступали проти гітлерівців. Еміграційний польський уряд, який тоді перебував у Лондоні, постійно підтримував зв’язки з Армією Крайовою, яка вважала, що споконвічні етнічні землі Волині і Галичини належать до Польщі (йшлося про так звані креси). Українців така позиція обурювала. Війна між поляками і українцями на цьому ґрунті була кривавою, у ній загинуло багато невинних цивільних людей з обох боків. Такою є гірка історична правда...

- Будучи дипломатом, як намагалися згладити ці гострі кути у нашому минулому?

- Коли я став послом України у Польщі, найперше, що робив, — постійно наголошував на тих історичних подіях, коли ми з поляками стояли пліч-о-пліч. Бо в єдності ми завжди вигравали. Так, були часи, коли українці з поляками воювали. Але кожна така війна закінчувалася перемогою німців або росіян. Розуміючи, які наслідки може мати нове протистояння між нашими народами, я вишукував у нашій минувшині будь-які моменти, які засвідчували, що нам з поляками треба бути заодно. 

Свого часу президенти Кучма і Кваснєвський підписали історичний, вважаю, документ — “Порозуміння і примирення”. Я перебував під впливом великого польського політика, редактора “Культури” Єжи Гедройца, який, звертаючись до своєї влади, казав: “Союз Польщі з Україною — це набагато важливіше для Варшави, ніж вступ Польщі до НАТО”. Ці слова слід пам’ятати завжди, кажучи про українсько-польські взаємини. Бо їх висловив великий польський патріот, після Папи Римського Івана Павла ІІ чи не найбільша у ХХ столітті постать польського національно-державницького і загальноєвропейського мислення. 

Звідки Європа могла чекати небезпеки? Тільки від Росії! Хто міг захищати Німеччину, Францію і всю решту Європи від московської небезпеки? Тільки Україна разом з Польщею!

Коли Кваснєвський і Кучма поїхали в українське село Павлокому, де поляки у воєнні часи знищили 366 наших співвітчизників, наші президенти обнялися і сказали один одному: “Пробачте, і ми пробачаємо!”. Складні взаємини Німеччини з Польщею було унормовано таким же чином, за допомогою церковних — “Пробачте, і ми пробачаємо!”.

Таку ж позицію займав і я як український посол у Варшаві. Приїжджаючи на зустрічі польських і українських істориків, де вирішувалися “тяжкі” питання, закликав їх: шукайте точок дотику, подій, які нас єднали! 

- А що для вас було таким прикладом?

- Однією з таких подій для мене був розгром у 1920 році більшовиків-будьонівців. Його вчинила у Замості 41-ша дивізія січових стрільців під командуванням генерала Української Народної Республіки Марка Безручка разом із польським “канівським” полком. Безручко, який на той час перебував у вигнанні у Польщі, так організував оборону Замостя, що кавалерія Будьонного була розбита вщент. Сталін тоді сидів у Львові і чекав на приїзд Будьонного, який мав доповісти про перемогу Червоної армії, про її підхід до Варшави. Ту армію легіонери Пілсудського розгромили. Я був на відкритті меморіальної дошки Марку Безручку у Замості... До слова, згадуваний Пілсудський казав: без незалежної України незалежна Польща неможлива... 

 Все у наших відносинах з Польщею до останнього часу було зважено. За моєї роботи у Варшаві вдалося поставити пам’ятник Тарасові Шевченку. Але найбільшою своєю заслугою під час роботи послом у Польщі вважаю те, що Росія не збудувала в обхід України свій газопровід. Кремль давав полякам мільярд доларів тільки за дозвіл на відведення території під цей газогін. Тоді у моєму протесті мене підтримав польський прем’єр Єжи Бузек, його заступники. Я казав їм: “Панове поляки, ви ділили Україну з Росією після Хмельницького, зрадивши нас. Робили це і пізніше, за Леніна, прийнявши поділ по Збручу. Не повторюйте минулих помилок...”.

- А чи використовували ви у своїй дипломатії літературу? 

- Обов’язково! Я добре знаю польську мову, польську літературу. Завжди за нагоди нагадував полякам, як їхній великий поет Юліуш Словацький писав у своїй поемі “Вацлав” про те, що “Україна ще колись воскресне”. 

Свого часу я написав листа великому поляку, Папі Римському Івану Павлу ІІ. Просив, щоб він допоміг Україні відчинити двері до Європейського Союзу. Згадав понтифіку пророцтво Юліуша Словацького. А Папа мені відписав: “Те, що я їду з візитом в Україну, — дуже добре. Це недаремно буде, допоможе вам, українцям. Буду молитися за ваш край”. Папа Римський зрозумів нас, він, по суті, повторив те, що сказав Гедройц: без України Польща — ніщо!

Тому коли раптом польський парламент говорить, що Українська Повстанська Армія вчиняла геноцид, що винищувала мирне польське населення, я зрозумів, що йдеться про новий чорний вітер, який дме з Москви. До речі, Кремль відразу зреагував на заяву польських депутатів, привітав їх. Сьогодні путінська Росія зацікавлена найбільше в одному: щоб посварилися українці з поляками. І цю свару росія­ни підживили. Жириновський не один раз казав полякам: “Ми заберемо Київ, а ви, поляки, забирайте собі Львів!”. 

Відповідь польським депутатам, яку готував відомий юрист-міжнародник, дипломат Володимир Василенко, я не тільки підписав, а й редагував її, закликав відомих співвітчизників, у тому числі Леоніда Кравчука, Володимира Горбуліна, підтримати її. Звичайно, український парламент не міг промовчати на заяву польських радикалів. Я страшенно переживав, щоб, відповідаючи польському парламенту, ми втрималися на тій самій формулі: “Просимо пробачення і пробачаємо”. 

Поляки мають зрозуміти: українці воювали на Волині на своїй землі. Ми не йшли до Польщі вбивати польський народ — ми боронилися у себе вдома. Якщо порахувати, скільки поляки винищили українців, цифри будуть вражаючими. Не треба зводити порахунки! Ще раніше поляки прийняли встановлену статистику Волинської трагедії, ніхто з них не говорив про геноцид. Розумні поляки розуміли, що йшлося про війну між сусідами. Страшна вона була тим, що, замість того, щоб Армія Крайова і УПА мали битися разом проти фашистів, вони билися між собою. Лише один раз поєдналися: коли разом звільнили від німців цілий район на Волині...

У 16 років я був воїном УПА. Став свідком, коли наш сотенний у Карпатах, біля Надвірної, казав побратимам: “Ось у цьому селі є польська антиукраїнська “партизанка”. Ці 10 польських хлопців зі зброєю воюють проти нас, допомагають “кацапам-москалям”. Сотенний двічі радив полякам: їдьте воювати за Польщу до Польщі! За кого ви воюєте у Карпатах? За російську радянську владу, яка має прийти ось-ось?”. 

Нагадаю, це був 1945 рік. Замість того, щоб ставати разом з нами боротися спочатку проти німців, а потім — проти росіян, поляки боролися з українцями...

- Який ваш заклик до теперішнього покоління, що живе на берегах Вісли?

- Хотів би, щоб наші брати почули мене. Хочу, щоб ми, поляки і українці, наближалися один до одного... 

Я є польським патріотом за своїм письменницьким покликом. Переклав на українську твори 50 великих польських пое­тів. Під них відведено восьмий том збірки моїх творів. Цього року мене знову запрошують у Польщу, бо переклав на українську 120 віршів великого поляка, мого друга Ярослава Івашкевича. Ярослав народився у Кальнику біля Вінниці. Його, сина економа, виховали наші українські жінки. Він був великим знавцем України. Написав масу поезій про мальовничу українську природу. Казав, що кращого неба, ніж у нас, не бачив ніде — коли сонце заходило, ця височінь мала стільки кольорів, що не міг їх описати, назвати жодним словом. Згодом, коли Івашкевич приїхав до Варшави, ніяк не зміг звикнути до тамтешньої природи — перед його очима були українські краєвиди... 

Своїми перекладами я хотів показати полякам, що в особі Івашкевича ми маємо не тільки польського, а й українського поета. Як представник своєї нації він писав польською мовою, але духовно у свою поезію ввів образ України повсталої, яка воювала за свою свободу. В Івашкевича є вірш, присвячений дисиденту Євгенові Маланюку. Івашкевич у своїх творах каже про українську мову, волю і долю. Він писав про українських волів, якими наші люди орали...

Для мене є вкрай важливим остаточне примирення між поляками і українцями. Ми повин­ні сказати одне одному: так, ми воювали між собою, але пробачаємо вам, а ви пробачте і нам. Ми маємо бути з поляками рівними. Щоб надалі залишатися у цій рівності. Головне політичне завдання сьогодні — далі триматися з Польщею разом! Поляки мусять зрозуміти, що з Україною вони мають бути разом. Дуже добре колись казав Іван Павло ІІ: ми повинні все дуже добре пам’ятати. Але не для того, щоб роз’ятрювати рани, а для того, щоб будувати майбутнє без трагічних подій.

Фото автора.