Богдан НІКІШИН: «Програвали росіянам дев’ять уколів, але витягнули поєдинок на свою користь»

На чемпіонаті світу з фехтування 2015 року у Москві Богдан Нікішин, Дмитро Карюченко, Максим Хворост та Анатолій Герей стали чемпіонами світу. Цими днями команда Володимира Станкевича знову виходила на церемонію нагородження. Цього разу — на сцену Київського театру оперети: квартет шпажистів визнали найкращою командою України. Про ціну цієї перемоги, про  Араміса, Вовка з Волл-Стріт і красунчика-мачо, а також про олімпійські перспективи... д’Артаньяна — лідер чоловічої збірної з фехтування на шпагах Богдан Нікішин розповів в інтерв’ю “ВЗ”.

- Коли ви більше хвилювалися — на церемонії «Герої спортивного року», за мить перед оголошенням найкращої команди 2015 року, чи перед фіналом чемпіонату світу?

- Перед фіналом світової першості напруга була максимальною, адже перемога практично гарантувала нам олімпійську ліцензію. Хоча у Київському театрі оперети, де проходила церемонія нагородження найкращих спортсменів року, хвилювання також давалося взнаки. Нам було особливо приємно, що усі команди-претендентки на цю відзнаку були фехтувальними. Дівчата-шаблістки на чемпіонаті світу були другими, але святкували перемогу на Європейських іграх у Баку. Тож було цілком можливо, що симпатії журі будуть на боці дівчат. Але так сталося, що перемогли ми.

- Якою перемогою на чемпіонаті світу у Москві ви можете пишатися?

- Усі зазначали, як непросто далася нам перемога над італійцями чи фінальна зустріч з корейцями. Та мало хто пам’ятає, як в 1/8 ми певний час поступалися іспанцям, а ще у попередньому колі з величезними зусиллями схилили шальки терезів на свою користь у зустрічі з Кубою. Попри те, що ця команда посідає низьке місце у рейтингу (кубинці мало змагаються, тож практично не набирають рейтингових очок), її фехтувальники — серйозні суперники. Ми програвали їм рівно половину зустрічі. Та найважчою, а тому і найбільш приємною, стала для нас перемога над збірною Росії. Ми поступалися росіянам дев’ятьма уколами, на той момент мало хто вірив у наш успіх. Але сталося так, що в останньому колі кожен з нас виграв свій поєдинок. На завершальний двобій я виходив за «мінус 1», і мені вдалося витягнути його на нашу користь.

- У шпажному фехтуванні вкрай важко компенсувати таке відставання…

- Коли я виходив на свій поєдинок у середині зустрічі, ми програвали шість уколів, а таке відставання подолати цілком можливо. Та ось я примудрився пропустити ще три уколи. Наші хлопці, які спостерігали за поєдинком біля доріжки, можливо, зневірилися. Та я у розпалі двобою не встиг нічого відчути. Лишень розумів, що потрібно ризикувати. Я ризикнув і відіграв чотири уколи. А після поєдинку сказав хлопцям: «Ми можемо ще відіграти!». І вони повірили. У своєму двобої Толик Герей практично наздогнав росіян. І ми довели цю, здавалося б, програшну зустріч до перемоги.

- Навіть у безнадійних зустрічах намагаєтеся боротися до останнього?

- У нас, на щастя, така команда, що ми ще жодного разу не потрапляли у безнадійні ситуації — коли програєш двадцять уколів і дістати супротивника просто нереально. У нас завжди гостра боротьба. Навіть коли на табло 39:44 не на нашу користь, шанси на перемогу примарні, але все ж вони є. А коли є хоча б один шанс, складати передчасно зброю неприпустимо.

- Чи є у світі такий суперник, від одного імені якого у вас підвищується пульс?

- У шпажному фехтуванні багато сильних опонентів. Раніше я назвав би Макса Хайнцера, з яким було нереально складно фехтувати. Та й тепер змагатися з ним не легше, ніколи неможливо спрогнозувати, хто ж із нас переможе. Але остраху, якихось неймовірних хвилювань уже немає. Є доріжка — однакова для всіх, є суперник — такий же, як і ти. Кожного можна перемогти. Макс — нестандартний супротивник, він уміє в ході поєдинку швидко змінювати тактику. У мене була неприємна серія поразок швейцарцю. Але і цю перешкоду вдалося здолати: в останній нашій очній зустрічі, у чвертьфіналі у Ханденхаймі.

- Хайнцера називають радше шоуменом, спортсменом, який не вміє гальмувати. Як можна зупинити такого?

- Його ж власною зброєю: робити те, чого він не очікує. Як на мене, найбільше шоу — це переконлива перемога. Особливо командна перемога у начебто безнадійній зустрічі. Деколи мені це вдається.

 - Яка ваша поразка стала найбільш образливою?

- В особистих змаганнях чемпіонату світу-2015 у Москві майбутньому чемпіонові світу Гезі Імре. Я поступався у тому двобої, згодом скоротив відставання і навіть одним уколом вийшов уперед. Та менш ніж за секунду до завершення поє­динку Імре зрівняв рахунок. А далі я програв на пріоритеті... Угорська школа фехтування дуже потужна. Кілька сезонів поспіль ми з хлопцями ніяк не могли перемогти угорців. Та ось настав наш час: ми навчилися їх перемагати. Фехтувальник повинен бути вигадником: спостерігати та аналізувати дії супротивника і придумувати влучні контрприйоми. Універсального рецепта перемог, навіть над одним і тим же супротивником, в природі просто не існує. Вигадувати потрібно постійно, і часто час на роздуми обмежується долями секунди. Якщо фехтувальник повторюватиметься, його просто “з’їдять”.

- Ви комусь присвячуєте свої перемоги?

- Так. Свої медалі привожу дітям. Донька і син розпитують, як я виборював кожну конкретну нагороду і із задоволенням слухають фехтувальні байки і бувальщини. Усе, що вмію, я роблю для них. На жаль, не завжди вдається привезти зі змагань медаль. Кілька років тому мій чотирирічний Максим зустрів мене після змагань: “Ну, тату, давай швидше медаль!”. А медалі не було. Син ніяк не міг зрозуміти: “Як це нема? Ти ж на змаганнях був. А значить, повинна бути і медаль!”. Тепер Макс сам зай­мається спортом, плаванням. Уже навіть брав участь у змаганнях. Поки що у нього немає власних спортивних нагород. Та, переконаний, обов’язково будуть.

- Які вони — ваші багаторічні товариші по зброї? Якщо можна було би порівняти їх з кіно- чи літературними героями, Макс Хворост був би…

- Атосом у “Трьох мушкетерах”. Йому, зрештою, пасувала би будь-яка роль красунчика, мачо, підкорювача дамських сердець.

- Тоді Дмитро Карюченко — це…

- Вовк з Волл-стріт, точно. Він постійно у роботі, весь час вирішує якісь питання. Дмитро чудово зіграв би бізнесмена.

- А Толик Герей?

- Він доволі закритий, часто перебуває наодинці з власними думками і мріями. Я не бачу його ніким іншим, тільки інтелігентним Арамісом з “Мушкетерів”. Він направду таким є.

- А хто є ваш герой?

- Той, на чиї плечі можна покласти левову частку роботи. Я — капітан команди, а значить, д’Артаньян (з іншими літературними капітанами чомусь не можу себе асоціювати).

- Якби д’Артаньян жив у наші дні, яким би він був, як ви гадаєте?

- Лідером у будь-якій сфері. Але, найімовірніше, він став би... фехтувальником. Олімпійським чемпіоном з фехтування — не менше.

- Мабуть, найбільш колоритною постаттю у вашій команді є тренер — Володимир Станкевич…

- Усі ми з величезною симпатією і повагою ставимося до нашого тренера. Знаєте, приємно дивитися на людину, яка є на своєму місці, правильно обрала свій шлях у житті. Свою роботу тренер виконує на 100%. Навряд чи можна було зробити це краще. Володимир Васильович направду цікавий. Ось недавно у нас у Трускавці був відновлювальний збір. Починався, принаймні, як відновлювальний. Та потім тренер передумав, і ми працювали “до відмови”. Намагалися переконати його: “Ми ж приїхали сюди на відпочинок. Скільки ж можна тренуватися? Ми втомилися”. Та він був непохитним. Коли він у чомусь переконаний, демократія закінчується, ще не розпочавшись. Та в інші моменти тренер дає нам право вибору. Після перемог у нас є можливість розслабитися, і ми разом із тренером йдемо до ресторану.