Віктор ПАВЛІК: «Прикро, що більш як половина українських артистів співає російською. Але чи варто цькувати їх за це?»

З нагоди цих круглих дат артист задумав встановити власний рекорд — дати протягом року 300 концертів. «Мені цікаво скупатися у всій Україні — виступати не тільки в обласних, а й у найвіддаленіших районних центрах», - сказав Віктор Павлік кореспонденту «ВЗ».  21 березня співак дасть великий ювілейний концерт у Львові, у Національному театрі ім. М. Заньковецької, у супроводі естрадно-симфонічного оркестру Lviv Jazz Orchestra. 

- Вікторе, 50 років - поважний ювілей… 

- Та  хіба виглядаю я на 50? (Сміється). Така у мене, вочевидь, генетика. Хоча мій батько, який помер у 54, у 50 виглядав куди старшим за мене. Але він усе життя пропрацював електриком: постійно на об’єктах, на вітрах… У мене інший спосіб життя. Та й стараюся вважати на себе, вести здоровий спосіб життя. Займаюся спортом: велосипед, лижі узимку… Водичку п’ю, вранці — по три-чотири склянки випиваю. Снідаю вівсянкою, яйцем на м’яко. М’ясо їм дієтичне — курочку або індичку. 

- Сидите на дієті?! 

- Зовсім ні! Я ні в чому себе не обме­жую. Дозволяю собі усе, тільки в міру. Хіба зашкодять запечена картоплина, квашена капуста чи шматочок сала? Їм усе, що мені хочеться. Колись я навіть подумати не міг, що кожного ранку наминатиму вівсянку. А так хоче мій організм. Це він усе диктує: наприклад, їси менше білого хліба, більше — чорного.         

- А на скільки років почуваєтеся?

- Точно не на 50 (сміється). Я все життя — хлопець рок-н-рольний. У юності грав рок і тепер люблю таку музику. Мій приклад — Мік Джаґґер. Йому 72, і його колеги по групі такого ж віку - а The Rolling Stones поїхали у світове турне! І усмішки на їхніх обличчях аж сяють. Я розумію, спа-шма, креми-масажі… За ними ходять, їх обслуговують. Але який від них іде позитив! Чи Scorpions? Поїхали в тур з нагоди свого 50-річчя! А Ден Маккаферті із Nazareth! Суцільний позитив! І виглядають, і співають! Отакий і я, як уся ця старша кавалєрка. У душі я — молодий! 

- А криза середнього віку у вас була? 

- Не пригадую такого. Усьому свій час. Я добре пам’ятаю і своє дитинство, і свою юність, як по таборах з гітарою їздив, як курив, пив вино, гуляв… І 25 та 30 пам’ятаю. Коли мені було 30, я жив у Туреччині. Ніяких криз середнього віку у мене не було. Мій девіз по життю — твори добро, і тобі воздасться! Дав би мені Бог сил і здоров’я, щоб я і 60, і 70 зустрів на сцені. 

- Готуєте цікавий проект «З Новим Rockom»… 

- Так, це буде альбом, у якому мої відомі пісні переспівають класні українські рок-групи і виконавці. Реліз альбому і одразу його презентація у Києві - 1 квітня. Невипадково саме у цей день: тоді я був зачатий (усміхається). 

- У середині 1990-х ви були одним із артистів легендарної «Території А».

- Оце були часи! Те, що давала українським артистам «Територія А», зараз не дають усі ресурси разом взяті. Завдяки «Території А», яка тричі на день виходила з хіт-парадом на каналі ICTV, про українських артистів знали усі українці. Тоді старт отримали Олександр Пономарьов, Наталія Могилевська, «Скрябін», «Друга Ріка»… У кожного сформувалася велика армія прихильників. Нам щодня приходили мішки листів!

- А зараз для вас благодатний час? 

- Так, мені дихають у спину молоді — Павло Табаков, Віталік Козловський, Монатік, мій син Олександр Павлік… Але я не сприймаю їх як конкурентів. Я просто чесно роблю свою справу — співаю для людей, пишу нові пісні, знімаю кліпи… Популярність важко утримувати, її постійно треба підживлювати. Це Василю Зінкевичу чи Іванові Поповичу, нашим легендам, уже не треба знімати кліпів. А я ще хочу «хорохоритися» - бути ближче до талановитої молоді, яка наступає мені на п’яти. Пісні «Ти подобаєшся мені», «Ні обіцянок, ні пробачень», «Афіни, Київ і Стамбул», «Кохайте жінку», «Яна», «Шикидим» були, є і будуть. Й хоча знаю, що кілька моїх пісень уже й так залишаться назавжди, мені хочеться створювати все нові і нові хіти. 

До речі, я єдиний виконавець, який має офіційний дозвіл на виконання від автора слів пісні «Чорнобривці» Миколи Сингаївського. Він підписав мені цей дозвіл незадовго до своєї смерті. Сказав при цьому, що саме моє виконання йому найбільше до душі. Коли виконую цю пісню, люди у залі встають і плачуть… 

- А чи доводиться Віктору Павліку зараз, після 30 років на сцені, оббивати пороги радіостанцій та теле­каналів і просити про ротацію пісень? 

- Та хіба я даремно 30 років віддав нашій музиці, нашій пісні? Слава Богу, в Україні є багато людей, які поважають мою творчість. Якщо та чи інша пісня підходить тій чи іншій радіостанції, її беруть. А якщо не підходить, то так і кажуть: «Нам ця річ не підходить». І це чесно.     

Я не за те, щоб докорінно викинути російську пісню із наших ефірів раз і назавжди. У жодній країні світу не звучить пісня тільки однією мовою. У Туреччині, наприклад, 90 відсотків турецькою, а 10 відсотків — іншими мовами: англійською, французькою… 

- Відчуваєте, що російської «поп­си» у наших ефірах стає менше?

- Таких пісень, як «Крошка моя, я по тебе скучаю» чи «Владимирский цент­рал» або «Золотые купола», стає все менше і менше. А їх же було свого часу як саранчі! Збільшується в ефірах кількість якісної європейської музики, у тому числі української. Глобально боротися за ефіри треба не силою, а якісним музичним продуктом українською мовою. Він автоматично випхає російськомовний продукт. Але це не станеться за один день. Як і не збудуємо ми за один день європейську країну. На це потрібні десятиліття. Головне — припинити плювати у власний колодязь.   

До речі, і в мене із сорока виданих альбомів є два російськомовні. Зараз практично не виконую російськомовних пісень, тільки одну — «Город зеленого цвета», бо люди її дуже люблять. Мені прикро, що серед наших, українських, співаків більш як половина співає російською, не віддаючи у своїй творчості пріоритету україномовній пісні. Але чи варто цькувати їх за це? Не думаю. Як і не варто нападати на людей, які все життя розмовляли російською. Вони самі повинні захотіти вивчити українську, а співаки — заспівати українською.

- Ви — дуже компанійський. Таке враження, що Віктор Павлік дружить з усіма. Але чи можлива справжня дружба, коли мова про шоу-бізнес? 

- Мабуть, для більшості це прозвучить дивно, але мій найбільший товариш у шоу-бізнесі — це, здавалося б, мій прямий конкурент — Саша Пономарьов. Знаю його понад 20 років. Не раз намагалися посварити нас, а ми досі дружимо. А познайомилися ми зі Сашком на «Червоній руті» у Донецьку в 1993-му. Я тоді був лідером «Анни-Марії», і нас уже знали, а він тільки робив перші кроки на професійній сцені, був молодим-зеленим. Відтоді ми йшли по життю разом, раділи перемогам один одного. І нікого з нас ніколи не душила жаба через наші успіхи. Взагалі, у мене — багато друзів у нашому шоу-бізнесі. Перерахувати всіх — не вистачить газети (сміється). 

- А у російському шоу-бізнесі у вас є друзі?

- Друзів із російського шоу-бізнесу можу на пальцях перерахувати: Олексій Глизін, Микола Трубач, Ігор Саруханов, Олександр Маршал, Лоліта. Найближчий з усіх, кого я назвав, - Льоша Глизін, він мені як рідний брат, дружимо з 1996-го. Саме в нього я зупинявся, коли раніше бував у Москві. Можна сказати, ми їли з однієї тарілки. Тиждень тому Льоша телефонував мені із Маямі.  

- Чи з кимось з цих російських артистів у вас за останні два роки погіршилися стосунки? 

- Не сказав би. Зрештою, зараз не так часто спілкуємося: по кілька разів у рік. Вітаємо, наприклад, один одного із днем народження. Раніше вони приїжд­жали на мої концерти, а цього року — нікого з них не було. Але я б не плутав святе із грішним. Музика — це те, що не має кордонів.    

- У свої 50 ви можете похвалитися не тільки успішною 30-річною пісенною кар’єрою, а й сімейним щастям: у вас троє дітей і двоє онуків… 

- Так, я — щасливий батько і дідусь (усміхається). Сини народилися у дуже різний для мене час: Олександр - коли мені було 18, а Павло — коли мені було 34. Пригадую, як народився Сашко, то я більше «хорохорився», вдавав із себе дорослого, бо ж який батько був із мене у 18?! Тим паче, що через місяць я пішов служити до армії — і два роки не бачив ані сина, ані дружини. 

- Старший син Олександр пішов вашим шляхом — співає. А чим займаю­ться донька Христина і син Павло?

- Христина виховує сина Вадима, якому два рочки. Павло закінчує 11-ий клас, дуже подорослішав за останній час. Гарний, високий — 1 метр 80 см! Хоче вступати в Академію СБУ. 

- У кого Павло такий високий вдався? У вас же зріст…

- 1 метр 62 см. Чи комплексую? Ні. Колись, ще в школі, напевно, комплексував, бо на фізкультурі стояв останнім у шерензі. І в армії так було. Але все перетерпілося (сміється). Навіть поруч із високими жінками не комплексую. Навпаки, чим вища поруч жінка, тим мені приємніше (усміхається).          

- За кожним успішним чоловіком стоїть жінка...

- Це моя дружина Лариса, з якою ми вже 22 роки разом. Лариса — це моє все, моя опора. Це єдина жінка, яка спроможна витримати мене. Я — не подарунок. Недарма мене дві дружини не витримали… Ларисі можна ставити пам’ятник при житті. 

Фото прес-служби Віктора Павліка. 

Довідка «ВЗ» 

Віктор Павлік народився 31 грудня 1965 року у місті Теребовлі Тернопільської області. Випускник кафедри естрадного співу Київського національного університету культури та мистецтв. На початку 1990-х мав гурт «Анна-Марія». Згодом почав виступати сольно. За 30 років пісенної кар’єри випустив чотири десятки альбомів. Президент футбольної команди зірок української естради «Маестро». Одружений. Має трьох дітей і двох онуків.