Передплатити Підтримати
  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Раїса Недашківська: «Актор розгримуватися не встиг, як за вигук «Слава Україні!» його забрали в СІЗО»

Раїса Недашківська: «Актор розгримуватися не встиг, як за вигук «Слава Україні!» його забрали в СІЗО»

Чому народна артистка України принципово не їздить до Москви і за що вдячна Грузії.

Ми розмовляли майже опівночі. Застати пані Раїсу вдома вдень важко. «Розписана кожна хвилина, — каже. — Відіграла понад 200 концертів по Україні, зокрема в зоні АТО. Нещодавно їй аплодував Львів. Зі сцени філармонії читала поезії Ліни Костенко на вечорі українського романсу «Серцем вистраждане слово».

Про ролі, які актриса нізащо не зіграла б, про розірвану багаторічну дружбу з відомими російськими артистами, про кохання і зраду — в інтерв’ю з Раїсою Недашківською.

- Раїсо Степанівно, нині часто нарікають, що український кінематограф занепадає…

- Бо сучасні фільми часто-густо до справжньої творчості не мають жодного відношення. Якщо в кадрі великим планом хвилин п’ятнадцять лузають насіння, хіба це мистецтво?! І кіноактори - у приниженому стані. Для митців, які заслуговують на пошану від держави, правління Національної спілки кінематографістів України вибиває пільги, підвищення пенсій. Ми пережили 90-ті роки, коли люди були на межі виживання: зарплат не платили, фільмів не знімали. Митці були у відчаї: одні спивалися, інших безгрошів’я гнало на базари…

- Але ж саме на початку дев’яностих ви пішли з Київського молодіжного театру…

- Господь не дозволяв мені грати неугодні йому ролі, пов’язані з чаклунством, тяжкими хворобами. Такі ролі руйнують і людину зсередини, і її життя. Яскравий приклад — Смоктуновський. Зіграв Гамлета - важко захворів. Наталя Варлей після зйомок фільму «Вій», де зіграла відьму, розплачувалася за роль здоров’ям. Під час роботи над «Маратом» на розгойданому канаті я летіла через усю сцену і вдарилася об металеві сходи так, що дивом не розбила голову, сім місяців оговтатись не могла. Після таких ролей у акторів часто нервові зриви. Коли режисер запропонував зіграти відьму у виставі «Вій» за Гоголем, я пішла з Молодіжного театру. 

При планетарії відкрила театр «Під зоряним небом». Вистави мої актори грали практично безкоштовно. Я отримувала 180 гривень зарплати. Катастрофічно не вистачало грошей на костюми. В середи­ні дев’яностих мене запросили на роль матері Насті Лісовської у фільмі «Роксолана». Кошти, які я отримала за зйомки, витратила на костюми (готувала виставу «Не питайте свою долю» за творами Шевченка). Одне слово, перейшла в Національну спілку театральних діячів України. Викладала сценічну мову в Театральному інституті ім. Карпенка-Карого. Але заради ролі Хануми (готувався театральний проект) полишила викладацьку роботу.

- Свого часу, до речі, в цьому ж вузі ви вчилися з Іваном Миколайчуком, Броніславом Брондуковим, Борисом Івченком…

- Наш курс вів Віктор Івченко. Лекції нам читали в Києво-Печерській лаврі. Там було так сиро і холодно, що на парах ми сиділи у пальтах. Хлопці жили в келії, яку обладнали під гуртожиток.

Брондуков у житті був таким, як і на екрані. Умів розсмішити так, що ми реготали, а він навіть не усміхнувся. Якось йдемо по Хрещатику. Раптом Брондуков починає заглядати у вікна міської мерії то справа, то зліва. Перехожі і собі з цікавістю заглядають, мовляв, що там робиться за тими вікнами. Навіть не здогадувались, що Борис робив це задля хохми.

Повна протилежність - Іван Миколайчук. Фільм «Гадюка» (цього року кінострічці — 50!) знімали на Буковині, землі Івана Миколайчука. Іван закохував нас у Карпати. Привіз до батьківського дому. Пам’ятаю, старенька хатина і його мама в гуцульському національному костюмі. Така гарна жінка. Їх у батьків було десятеро.

Якось Іван захворів, ми разом з художнім керівником курсу Віктором Івченком вирішили його провідати. Миколайчук з дружиною жив у гуртожитку Українського народного хору (Марічка там співала). Піднімаємось на п’ятий поверх. Відчиняються двері — а хворий Іван перед нами на ліжку. Ми завмерли, навіть переступити поріг не наважились. В одній кімнатці - бабуся, в іншій — чотири учасниці хору. Івченко пережити не міг, що такий талановитий актор (Іван тоді знявся у «Тінях забутих предків», зіграв роль Шевченка у фільмі «Сон») живе… в коридорі. Викладач почав штурмувати владні кабінети — і вибив для Миколайчука однокімнатну квартиру.

- Віктор Івченко дбав про свій курс?

- Був строгим. На знімальний майданчик спробуй спізнитися. Ми його побоювалися. Але як тільки біда чи негаразди — неодмінно допоможе. Студенткою, пригадую, я страшенно захворіла. Корчилася від болю. Івченко привіз до мене знайомого лікаря. Той мене поставив на ноги. А студентці Аллі Волошиній Івченко дав гроші на квиток до Москви тільки для того, аби подивилася в театрі «Медею» (вона готувала уривок з цієї п’єси).

Після закінчення театрального увесь свій курс забрав на кіностудію ім. Дов­женка.

Одного разу заходжу до нього додому. Дивлюсь: Івченко прасує… підодіяльник. У мене — великі очі. А він: «Завтра приїжд­жає моя Нелічка» (відома кіноактриса Нінель Мишкова. — В. Ш.). Обож­нював цю жінку. Але вона не могла з Москви переїха­ти до Києва (доглядала стареньку матір і мала сина-школяра). Попрощається з Мишковою в Києві — потім їде до Москви, аби знову зустрітися з нею. Потягом передавав для неї полуниці. Уявляєте?! Після смерті Івченка Нінель казала: «Не знаю, за що доля нагородила мене таким щастям».

- А як склалася ваша доля? 

- Валерій вчився у Михайла Ромма. Написав, до речі, прекрасний сценарій «Марусі Чурай». Думала: наше кохання на все життя. Які прекрасні листи мені писав (де б ви думали?) — на шпалерах. Якось сказала чоловікові: «Когось покохаєш - скажи. Я знаю, що таке кохання. За моєю спиною не повинно бути бруду». Із-за зради й розлучилися. Синові тоді виповнилося півтора року. Просив пробачення… Я сказала «ні», як відрізала.

- Вважаєте, зраду не можна прощати?

- Можна, якщо дуже кохаєш чоловіка. Я не змогла. Це було як грім з ясного неба. Тим більше - у важкий для сім’ї час. Я їздила у творчі відрядження, заробляла копійчані гонорари, щоб прогодувати сім’ю. Якби хтось сказав — не повірила б. Маю для кого жити: син Павло став дизайнером. Допомагаю виховувати онука Єгора.

- Часто доводилося відмовляти залицяльникам?

- Я так сильно кохала Івана, що інших чоловіків для мене не існувало.

- Маєте на увазі Миколайчука?

- А кого ж іще?! Якось на лекції в театральному відкриваю пудреницю і дивлюсь у дзеркальце (Іван сидів за задньою партою). Раптом у люстерку ми зустрілися очима. В Івана був такий проймаючий погляд… Я аж злякалася. Те наше з Іваном люстерко, до речі, висить на вербі у фільмі «Вавилон-ХХ»…

«Білим птахом з чорною ознакою», «Тінями забутих предків», «Кам’яним хрестом» він прославив Західну Україну, а «Сном», «Пропалою грамотою» - Східну. Думаю, якби Іван зняв свою мрію - «Украдене щастя», прожив би довше. Він багато чого знав про любовний «трикутник». Коханих не можна розлучати. Вони цього не витримують і божеволіють. …Перекрили горло. Людська заздрість не дала Іванові реалізуватися, знищила його. Нереалізовані знання перетворились для Миколайчука на… отруту. Усе це довело його до нервових зривів, хвороби і врешті-решт убило велику національну душу. Як писала Ліна Костенко, «поки геній стоїть, витираючи сльози, метушлива бездарність отари свої пасе».

- Ліна Костенко навіть присвятила вірш Миколайчуку…

- Знаєте, як це було? Ліна та Іван поїхали в село Халеп’я на Київщині обирати місцину для зйомок фільму «Вавилон-ХХ». Вдосвіта Ліна вийшла зустрічати сонце і побачила у спину Миколайчука, який іржавою косою… взявся косити траву біля чужої хати. І Ліна написала вірш «Незнятий кадр незіграної ролі»: «Його обличчя знали вже мільйони. Екран приносить славу світову. Чекали зйомки, зали, павільйони, - чекало все! Іван косив траву…». Цій поезії - 36 років. 

- Як рятуєтесь, коли на душі важко?

- Позитивом. Якось телефонує заньківчанка Таїсія Литвиненко: «Рая, щой­но подивилася такий теплий фільм про тебе». Кілька гарних слів з її уст — і мені стало так приємно, легко. Людям передається світло, яке випромінює співрозмовник. Ми ж з Таїсією разом знімалися у фільмі Миколайчука «Вавилон-ХХ». Іван, до слова, нічого не їв під час зйомок.

- Ви дружили з багатьма російськими кіноакторами…

- Досі дружу, щоправда, вже не з усіма. Найкращою подругою була Нонна Мордюкова. Навіть просила помирити її з В’ячеславом Тихоновим. Але з ним я була не в таких близьких стосунках, щоб мирити з Мордюковою. Між цим подружжям було стільки болю. Нонна — жінка-вогонь, а Тихонов — мовчазний, розсудливий. Якось вона зізналася: «Знаєш, Рая, що в молодості мене в Тихонові дратувало, зараз так цього не вистачає».

У Москві на кінофестивалі В’ячеслав вручав мені «Ніку». І я поцілувала Тихонова у щоку. А потім в кулуарах сказала: «Нарешті здійснилася моя мрія». Всі подумали: ще б пак! «Ніку» ж отримала. А я мала на увазі Тихонова, «легендарного Штірліца». Першим, хто по-справжньому зрадів моїй перемозі, була Мордюкова. Її не нагородили «Нікою», і це було несправедливо. Для Мордюкової це було моральним ударом. А вона раділа за мене. 

- Вас запрошували у московський МХАТ, та ви залишилися у Києві…

- Якось у столичному готелі Борис Ліванов влаштував мені «іспит». «Раєчко, ви нам, звичайно ж, заспіваєте?!» - каже. Я співала українські пісні. У Москві, до речі, пощастило заспівати дуетом з Іваном Козловським «Така її доля». Потім Ліванов попросив прочитати поезію. Після того почав стелити доріжку у МХАТ. А я кажу: «Та мене в тій Москві з’їдять». На що режисер Аскольдов відповів: «Де тебе з’їдять, то на твоїй неньці Україні».

Час від часу справді відчувала це. Але не поїхала у МХАТ з іншої причини. Тоді була вагітною сином. Після його народ­ження із сильним голов­ним болем, післяпологовою депресією потрапила в лікарню. Письменник Віктор Некрасов з Борисом Лівановим приїжджали в лікарню, допомагали годувати малого Павлуся. І в цей час у МХАТі стався переворот. Театр очолив Олег Єфремов. Ліванов жодного разу не переступив порога цього театру. «Я за вами три роки ганявся. Ви вже були б актрисою МХАТу», - казав потім Ліванов. Що б я там без нього робила?!

- Читала, що серед російських митців поширюєте правдиву інформацію про Україну. Що це означає?

- Знаєте, що вчудив Євген Ткачук, який зіграв роль Мішки-япончика у фільмі «Життя і пригоди Мішки-япончика»?! В театрі Націй грали виставу про Калігулу. Наприкінці свого монологу Євген раптом вигукує зі сцени: «Слава Україні!». Сприйняв Калігулу як уособлення Путіна?! Розгримуватися не встиг, як його забрали в СІЗО. Лія Ахеджакова з художнім керівником театру Євгеном Мироновим два місяці витягали Ткачука із-за ґрат.

Коли в Києві почався Майдан, я була в Москві. «То что, Раиса Степановна, в Европу?!» - іронічно запитав відомий російський кіноактор Микола Бурляєв. «У вас повна дезінформація про події в Україні. Подивіться фільм «Кримінальна окупація», щоб мали уяву, що відбувається в Україні», — відповідаю. «Крым исконно наш», - продовжує Бурляєв. Коли ж з уст спікера парламенту Росії Валентини Матвієнко я почула: «Майдан - это бандеровцы, коричневая чума», не втрималась. «Це я - коричнева чума. Я — бандерівка», - кажу Бурляєву. А ввечері дізнаюся: Бурляєв, його дружина Наталія Бондарчук, інші актори, які були моїми найкращими друзями, підписали лист за Путіна.

Відтоді до них не телефонувала і в Москві майже два роки не була. Навіть на фестиваль «Золотий Витязь», віце-президентом якого я була 22 роки, не поїхала. 

Пройнялася ще більшою повагою до Лії Ахеджакової, чиє прізвище — перше у списку проти путінської політики. Спасибі грузинам за солідарність з Україною, - не пропустили Сергія Безрукова до Грузії. Правду писав поет Ігор Калініченко, «что будет с тобой, Россия, когда демон стал богом твоим?!».

- Ви з перших днів підтримували євромайданівців, тепер — воїнів АТО… 

- На Луганщині виступали в… телятнику. Вояки обладнали його під кухню, душову. Згадалося: коли мого батька перекинули на японський фронт, мама з трьома малими дітьми через всю країну поїхала до нього на Далекий Схід. Звідти ми приїхали до Києва. Не мали де жити. Після війни зі сестрою спали на змайстрованих батьком дерев’яних «козлах», молодший брат — у ночвах на столі, а в куточку - новонароджене телятко. Я читала поезію перед воїнами, а наступного дня дізналася: п’ятеро з них уже загинули...

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Раїса Недашківська: «Актор розгримуватися не встиг, як за вигук «Слава Україні!» його забрали в СІЗО»