Ольга КУЗЬМЕНКО: «Андрій все життя боровся з рогулізмом і байдужістю»

У батьківському будинку Андрія Кузьменка в Брюховичах на Львівщині все дихає пам’яттю про музиканта. Ольга Михайлівна та Віктор Кузьмич зберігають усі нагороди сина, намальовані фанами портрети, концертні афіші «Скрябіна». «Моя рідна птаха», — називає сина Ольга Кузьменко і пише однойменну книгу спогадів про Андрія. Каже, пережити смерть єдиного сина нереально, рятують люди, які по піщинці знімають тягар з душі, і дзвінки від онуки Барбари та невістки Світлани. Ольга Михайлівна розповіла «ВЗ» маловідомі факти з життя Андрія Кузьменка.

Про перші машини, гітари та фірмові історії. Андрійко жив у шаленому темпі: поїздки, концерти, весь час у дорозі, без відпочинку і сну… Мав дві дитячі пристрасті: машини і тир. Пригадую, як мій батько в селі на Самбірщині зробив йому іграшковий салон автобуса, причепив туди справжнє кермо. Андрій «їздив» у тому автобусі годинами. Ледве вмів писати, але занотовував собі розклад руху міжміських автобусів, що проїжд­жали повз наш дім. Коли бували у Самборі, то Андрійко тягнув мене у тир. Влучно стріляв, але в житті цього хисту не використовував, хіба у підлітковому віці, коли займався біатлоном.

Перша Андрієва гітара була з картону. Сама зробила і розмалювала її. Це був єдиний спосіб змусити сина піти у садочок. Він грав на гітарі «Червону руту», а я залишала його у групі й бігла на роботу. Андрій вимагав уваги до себе, був чуттєвою дитиною — міг від образи зайтися таким плачем, що йому аж повітря не вистачало. Цього року ми згадували його «садочкові епопеї», він жартував: «Дуже ненавиджу чорнобривці і червоні півники, які садили на території садочка. Від їхнього вигляду починав ревіти».

Вдома всіх гостей приймав сам. З порога питав: «А коли ви поїдете?». Так визначав, скільки історій може розповісти. Мав власну історію про те, звідки беруться діти (їх доктор у лікарні в Самборі з ліків робить), історію, як служив в армії (у п’ять років). Казки, які йому розповідали, мали бути зі щасливим кінцем, інакше страждав від несправедливості. Тягнув додому дворових кошенят і ніколи не мав скарбнички — гроші його не цікавили.

Про шкільні розчарування. У школі в Андрія був прикрий випадок. Частково через це ми переїхали з Нового Роздолу у Новояворівськ. Андрій був відмінником — предмети давалися йому легко. До кінця сьомого класу провчився в експериментальному класі з поглибленим вивченням англійської мови. Класна керівничка організувала травлю на сина за те, що я відмовилася зв’язати їй светр. Я добре в’язала, знала модні візерунки, а з одягом тоді було туго. Керівничка заборонила однокласникам спілкуватися з Андрієм. Хлопці крадькома приходили до нас додому, але просили, щоб Валентині Михайлівні не казали. Жінка та приїхала з Архангельська, була «ватницею» до мозку кісток. Хлопчику, у якого в сім’ї сталася трагедія, кричала: «Іді вєшайся, как твоя мать», а синові гінеколога — «Будєш долари скрєсті, как отєц». Усі терпіли знущання — ми ж не вміємо захищати свої права. На оцінки сина вона вплинути не могла, але якось сказала Андрієві: «Я тєбє такую характєрістіку напішу, что даже в ПТУ нє прімут». Саме поміняли директора, то я пішла і розповіла все, як є. У той же день класна керівничка переписала характеристику сина. Ми переїхали у Новояворівськ, де Андрій закінчив школу з червоним дипломом та музичну школу по класу фортепіано.

Про знаменитий “мамин тапочок”. У музичну школу Андрія часом треба було заганяти тапочком, а часом хитрощами. В останній навчальний рік ніяк не могла змусити сісти його за піаніно, боялася, що завалить випускний екзамен. У нього була хороша, але така сіренька скромна викладачка. Тоді ми Андрія з другом Женькою перевели до іншої викладачки, справжньої красуні Наташі Бузькіної. Вони обидва так закохалися у викладачку, що з музичної школи не вилазили. “Олю, не переживай, він репетирує годинами”, — заспокоїла мене Наташа. Але коли я запропонувала Андрієві піти моїми стопами і вступити у музучилище, а потім — у консерваторію, відмовився навідріз: “Я оцим (показував гру на піаніно “руку — через руку”) все життя займатися не збираюся”.

Про любов і музику. Коли Андрієві було 13 років, він вперше потрапив на рок-концерт — їздили на екскурсію в Петербург, а в Олімпійському саме виступала «Машина времени». Вдома ми вмикали тільки польське радіо і телебачення, тому він перфектно знав польську мову, слухав якісну західну музику. Пригадую, як Андрій побачив по телевізору Барбару Брильську і не на жарт закохався. Світлана (дружина Андрія) чимось схожа на польську акторку. Він її так спочатку й називав — Барбара, а потім дочку Бусю назвав на честь Брильської. Світлана ідеально доповнювала Андрія: зважена, ніколи голосу не підвищувала. Вчилися у паралельних класах, жили за два кроки одне від одного. Зустрічатися почали, коли Світлана закінчила художню академію в Курську і приїхала у Новояворівськ. Андрій з армії повернувся і у Львівський медуніверситет перевівся.

Першу групу Андрій зібрав у старших класах школи, назвав її “Андрій Кіл”, бо був високий і худющий. Але поштовхом до роботи стало знайомство з Володею Бебешком. Андрій підійшов до нього знайомитися після концерту “Сестрички Віки” (Вікторія Врадій була першою дружиною Бебешка. — Авт.). Коли закінчував Львівський медуніверситет, бігав на роботу до Володі у “Студію Лева”. Уже був сформований “Скрябін”, вони пробували записувати перші пісні.

Про підкорення столиці. Київ не зустрів “Скрябіна” з розкритими обіймами. Андрій жив на бідненькій орендованій квартирі, таксував, щоб заробити на життя і запис альбому… Але ніколи не чули, що йому погано, що нема грошей. Коли питала, чи треба йому щось привезти, то відповідав: “Хіба що голубці з грибами”. Це була його улюблена страва… Коли став на ноги, віддавав багато, і ми з чоловіком могли лише здогадуватися, скільки це коштує (про гроші ніколи не говорив). Купив квартиру в Несебрі, то півродини і друзів возив відпочивати в Болгарію. Замовив нам тур у Туреччину — привіз, забрав, а сам весь час у Києві працював. Андрій об’їздив півсвіту — наполягав на тому, що за життя треба побачити побільше, подивитися, як живуть в інших країнах. Збирався в подорож блискавично. Світлана з Бусею повільні, то він їх навчив мати напоготові все найнеобхідніше, щоб раз-два спакувались, сіли в машину і поїхали.

Про кращі пісні. О шостій ранку Андрій писав пісню і за декілька годин вже скидав її Андрієві Великому на радіо. Не вмів перечекати, пережити відчуте. Тому так багато імпульсивного в текстах і багато правди. Сміявся у піснях, але це був сміх крізь сльози. Моя улюблена пісня “Соло” — це крик його душі: “Ми з вами є на тій землі, як клавіші на піаніно: Хтось — бемоль, а хтось — дієз, але в кінці з нас кожен людина, Хтось біла клавіша, а хтось — фальшива, брудна, чорна нота, Хтось завжди буде — “за”, а хтось обов’язково буде — “проти”. Попросила Тараса Петриненка, щоб заспівав цю пісню 20 травня на концерті пам’яті Андрія у Палаці спорту в Києві.

Пісню “Мам” Андрій написав за тривожних обставин. Любив їздити по бездоріжжю з навігатором. Якось повертався з Коломиї до Івано-Франківська, з’їхав на лісову дорогу. Навколо був туман, як молоко, і просто на нього їхали лісовози. Андрій подумки вже прощався з рідними, думав, що живим не виїде звідти. Тоді у нього в голові з’явилася пісня “Мам”.

Про війну і людяність. Під час прощання з Андрієм у Преображенську церкву прийшли четверо солдатів «Айдара». Один з них простягнув мені коробочку: «Це моя бойова медаль. Покладіть Андрієві, він її заслужив — завдяки Кузьмі ми живі». Андрій і в Пісках був, і у Дебальцевому, 7 лютого мав знову їхати в АТО. В останні місяці з Андрійком щось відбувалося, ніби біль за країну-руїну зжирав його зсередини: «Вже не можу того терпіти, виріжу у своїй «Тойоті» зверху люк, поставлю кулемет — і на передову». Сварилася з ним, особливо, коли критикував нову владу, казала: «Андрійку, ти не даєш їм шансу». А він: «Мам, хлопцям по 23 роки, у них вже ні рук, ні ніг, а їм навіть посвідчення учасника АТО не дають». Скандалив з медиками, коли бачив, що хлопців на витяжку не кладуть, кістки їм зростаються абияк, осколків усіх не витягають. Якось дзвонить після відвідин київського госпіталю: “У мене від того всього дах їде, мамо! Мого пораненого “айдарівця” вже “виписали” — сказали, як не дасть вісім штук, то на вихід із сумками”. Одного бійця хотів у Харківську клініку перевезти. Хлопець не вставав, мав перебиту спину. Андрій привіз його до себе додому помити, бо у госпіталі з ним ніхто б не панькався.

Ні я, ні Світлана до кінця не знали про його волонтерську діяльність — мав окремий рахунок на АТО. Разом із колєгою привіз якось з Австрії джипи, їх “обварили” захистом у Яворові на полігоні і відправили на фронт. “На шкільних автобусах війна не робиться, — казав. — Мусимо помагати одне одному, інакше загинемо”. Андрій все життя боровся з байдужістю і рогулізмом. Казав, що на концертах вже більше проповідує, аніж співає.

Про релігію. Андрій був віруючою людиною. Кожного разу, сідаючи за кермо, промовляв молитву, яку сам склав. Мав душпастиря — отця Петра з брюховицької греко-католицької церкви. Сім років тому Андрій захворів, лежав у нас вдома на другому поверсі. Отець прийшов кропити хату — так вони познайомилися. Андрій не сповідався в класичному розумінні цього слова, вони годинами відверто розмовляли. Пригадую, на попередній коричневій «Тойоті Секвойї» мав наліпки-черепки. Скільки разів просила зняти — Андрій рукою махав. Коли отець Петро сказав, що добре було б то зняти з машини, — наступного разу приїхав вже без наліпок.

Про ДТП. Ніхто не вибирає в убивці старого колгоспного шофера, який щоранку збирає молоко по селах. Ми шукаємо того, хто пустив чутки нібито Андрія вбили. Адміністратор “Скрябіна” Ольга їхала з Андрієм в машині того ранку, вціліла і розповіла, як усе було. Молоковоз їхав близько до лінії, з-за повороту вискочив Андрій, влетів у яму з льодом, і його понесло на зустрічну. Шофер пробував викрутитись вбік, але машина була важка, цистерна знесла лівий бік «Секвойї». Не молоковоз вбив Андрія, а людська байдужість — на місці, де загинув Андрій, тільки за цю зиму було 16 ДТП!

Того дня я нічого не відчула. Прокинулася, як завжди, зварила каву, підкрутила радіо, щоб послухати новини… Не пам’ятаю, скільки я кричала. Сусіди мусили перелізати через ворота, бо я не усвідомлювала, як відімкнути хвіртку. Ворогу не побажаю того, що пережила, навіть Путіну, цьому сатані... Втратила єдину дитину. Думала, не переживу, аж поки не побачила те цунамі людей під Преображенською церквою. Ніколи не могла уявити, що стільки українців захочуть попрощатися з Андрієм. Люди мене врятували. Кожне їхнє слово підтримки ніби забирало частинку моєї біди. Було за опівніч, уся церква була всипана квітами, а люди йшли... Тоді зрозуміла, що, мабуть, моя дитина щось таки зробила для цієї країни.