Передплатити Підтримати

Ольга ХАРЛАН: «Замість Снігуроньки стала... Бабою Ягою»

2014 рік для найкращої шаблістки світу став особливим.

І не лише тому, що цього року підопічна Артема Скорохода приміряла “золото” індивідуальної першості Європи та світу. Здивувати миколаївську фехтувальницю непросто: за неповні десять років виступів на найвищому рівні в її активі дві олімпійські нагороди, 12 медалей світових та 15 континентальних чемпіонатів. Та, окрім цього, в житті Олі трапилася ще одна визначна подія: разом із Дмитром Бойком, який також захищає кольори української збірної з фехтування на шаблях, вона створила сім’ю. Як фехтувальна симпатія переросла у романтичні почуття; який секрет у родині Харлан передається з покоління у покоління; і як потенційна Снігуронька стала Бабою Ягою, Ольга Харлан розповіла читачам “ВЗ”.

— Олю, як змінилося ваше життя після одруження?

— Практично не зазнало змін. Ми з Дмитром і до весілля добре знали одне одного — зустрічалися чотири з половиною роки, а рік навіть жили разом. Тобто у нас уже був досвід, подібний до подружнього життя. Тепер офіційно у нас інший статус, і ми з Дімою щасливі, що уже навіть юридично стали сім’єю. Нам ще потрібно звикати, що ми одне ціле, що нас двоє таких — дуже рідних і близьких, а скоро, можливо, буде і троє. Ці нові відчуття мені до вподоби.

— А до чого досі не можете звикнути?

— Звикнути складно моїм батькам. Тато з мамою не можуть зрозуміти, як це чоловік може на кілька днів поїхати до рідного Нетішина, а я при цьому залишаюся у Миколаєві. У мами розширюються очі: “Олю, що сталося?”. А я знову і знову пояснюю, що насправді все добре, і чоловік, як бувало й раніше, просто поїхав провідати родичів.

Коли ми з Дмитром їдемо на збори, мій улюблений пес, лабрадор Верон, залишається на вихованні у батьків. Я давно мріяла про лабрадора, але мама відмовляла мені — у квартирі не було місця, щоб утримувати таку собаку. Та коли звели будинок, місце знайшлося і для собаки. Верон з першого погляду вподобав своє нове житло: погриз шафу і зробив на ламінаті величезну калюжу. Він тепер повноцінний член нашої родини, мама з татом уже не розуміють, як раніше вони жили без нього. Батьки балують собаку. Коли ми з Дмитром їдемо, Верон почувається напрочуд розкуто. Ми ж бо постійно виховуємо та дисциплінуємо його. Та коли повертаємося, пес з такою радістю кидається нам в обійми!

— Чому у колі багатьох іменитих і симпатичних фехтувальників ваш погляд зупинився саме на Дмитрові Бойкові?

— Мені відразу сподобався красивий і вихований хлопець. Імпонувало, що він з величезною повагою ставиться до старших, якими б вони не були і що б не робили. Усі дідусі й бабусі для нього святі. А ще мій чоловік справедливий. У нього завжди є власна думка, і він не зраджує своїх принципів.

Чи пам’ятаю я той момент, коли подивилася на Бойка по-іншому? Я завжди дивилася на нього закоханими очима (сміється). Коли була ще малою, а Діма виступав уже серед юніорів, мені подобалося дивитися, як він фехтує. А потім ця фехтувальна симпатія переросла у романтичні почуття. Після тренувань ми залицялися одне до одного. А через п’ять-шість років почали ходити на побачення. Він не співав мені дифірамбів і не робив гучних зізнань. Надто скромний він для цього. Та я розуміла все без зайвих слів.

— А з роками Дмитро зізнався, чим ви підкорили його серце?

— Часом я так і не розумію, чим йому так сподобалася (сміється). Коли одного разу спитала про це, Дмитро пробурмотів: “Гарна, та й людина хороша”. Чоловік доволі часто робить мені компліменти та дарує квіти. А ще він сам миє посуд. Ви багатьох подібних чоловіків знаєте? А ось мій обов’язок — куховарити. Мені це до вподоби, та ось тільки на кулінарні шедеври постійно бракує часу. Деколи хочеться приготувати щось особливе, щоб сісти і відразу все з’їсти. Натомість потрібно швидко зробити щось їстівне і бажано на кілька днів. Деколи після тренування відкриваєш холодильник, а там... Тоді бігом у супермаркет по харчі. Та на завтра знову маєш головний біль: що ж то приготувати таке — просте й смачненьке? Чоловікові понад усе подобається, як я готую борщ. Цей рецепт передається у нас з покоління у покоління. Мене готувати мою фірмову страву навчила мама. А їй секрет переповіла бабуся.

— Як Дмитро освідчувався вам у коханні?

— На день народження він подарував мені блокнот, в якому на кожній сторінці було написано, за що він мене любить. Після багатьох компліментів, ніжних та смішних, він написав, що хоче прожити зі мною все життя. А наприкінці лежала обручка.

— У вас було приморське весілля...

— Урочисту частину ми влаштували у Миколаєві на березі річки. З цим місцем, насправді, ніяких романтичних легенд не пов’язано. Але природа там надзвичайно мальовнича. Нам поталанило з погодою. До весілля я жартома обмовилася: “Якщо буде погана погода, усе скасовується!”. А ось наступного дня після головного дня у житті кожної дівчини була жахлива злива й нестерпно холодно. Весілля, за словами наших рідних і друзів, вдалося на славу. Ось тільки я відчула себе найщасливішою людиною на планеті, лише коли скинула весільну сукню. “Завдяки” корсету я не могла навіть нахилитися. Сиділа, ніби мене до палиці прив’язали. А ось на підборах було дуже зручно, навіть не думала, що таке можливо.

— Ваш чоловік — романтик?

— Коли люди закохані, вони не можуть не бути романтиками. Ми з Дмитром не винятки. Ми завжди дивували одне одного сюрпризами. Примудрялися створити романтичну атмосферу навіть на зборах. Ось заходиш увечері до кімнати, а там стіл накритий, напівтемрява і свічки. На зборах, звичайно, не можна таке творити, але на вихідні ми собі деколи дозволяли. Після весілля ми з чоловіком не придумували ніяких сімейних традицій. Просто знаємо, що кохаємо одне одного.

— Де ви зустрічатимете Новий рік?

— У Карпатах, у Буковелі, кататимемося на сноубордах. Уперше я стала на дошку минулого року. Так сподобалося, що до нового сезону ми з Дмитром уже придбали власні. Дуже хочеться навчитися добре їздити на сноуборді і щороку приїздити у Карпати хоча б на свята. У гори ми їздимо великою компанією. Торік у нас була вечірка у стилі “Народи світу”. Діма був представником Ізраїлю, йому наклеїли довжелезні пейси (сміється). А ось я перевдягнулася у традиційний костюм німецьких дівчат — у такому вбранні фройляйн на Октоберфесті пиво розносять. Ще були у нас “гості” з Китаю, Індії, Естонії і, звісно, з України. А ось за кордоном мені ще ніколи не доводилося зустрічати Новий рік.

— Без чого ви не уявляєте Новорічного свята?

— Без ялинки у кімнаті, без олів’є, “шуби” та курки на столі. У цей вечір стіл повинен ломитися, а усі гості — веселитися. Чому саме курка? Я так люблю смажену курку, що на моєму столі вона доречна до кожного свята (сміється).

— Ви пам’ятаєте, ким були в дитинстві на новорічних ранках?

— Спочатку Ялинкою з о-о-ось такенною зіркою. Ще Білочкою та Сніжинкою — як, мабуть, більшість дівчаток. Мені ж завжди хотілося бути Снігуронькою. Але замість цього в школі на новорічній виставі мені дісталася роль... Баби Яги (сміється). Батьки моїх однокласниць співчували моїй мамі. “Ну як таку гарну дівчинку, — казали вони, — можна було зробити Бабою Ягою?!”. Тепер на вечірці я, звичайно, можу перевдягнутися Снігуронькою. Але навіщо? Тепер це нецікаво. На все свій час.

— Чи здійснюються ваші бажання, загадані у Новорічну ніч?

— У мене завжди доволі-таки прогнозовані бажання: добре виступати на змаганнях, виграти олімпійську медаль. Як бачите, поки що все бажане здійснюється. Наступного року мені хотілося б попросити здоров’я для усіх моїх рідних. І щоб хвилювання були тільки приємні.