Вадим КРАСНООКИЙ: «Українцям треба дістати копняка від долі, щоб встати і згуртуватися»

Таким же позитивним і оптимістичним є й незмінний лідер «скаженої» групи Вадим Красноокий. Ця розмова відомого музиканта із журналістом «ВЗ» — про революційні зміни в країні і музиці, самоідентифікацію українців і любов до свого, кризу середнього віку та сина — комп’ютерного генія.

— Я як людина творча не шукаю спокою у житті, — розповідав Вадим Красноокий «ВЗ». — І хоча вже понад сім останніх місяців для нашої країни дуже тривожні і неспокійні, для мене це ще й час великих змін. І я маю можливість бути причетним до цих змін, долучаючись у той чи інший спосіб до подій в Україні. Нехай це й моя маленька роль, але вона — у великому процесі. Я завжди був патріотом України, бо Украї­на — моя земля, а україн­ці — мій народ. Вперше особливе патріотичне піднесення і захват від свого народу відчув під час Помаранчевого Майдану, у 2004-му. І ось тепер переживаю ці ж відчуття. Українці знову об’єднані спільним прагненням до змін, знову відбувається народження сучасної української нації. Однозначно живемо у дуже цікавий, хоча й непростий час.

— Але чи винесли українці уроки із Помаранчевої революції?

— Головною помилкою революції 2004-го було те, що українці думали, ніби справу зроблено — і одного ранку всі прокинуться у раю. Не було усвідомлення, що роботи ще багато, що її слід робити щодня і у всіх сферах. Замало було вистояти на Майдані, а потім раз у чотири-п’ять років приходити на виборчу дільницю. Українці розслабилися, втратили пильність — і на тлі цього до влади прийшов Янукович. Але він не міг бути при владі довго, бо сам собою Янукович і його оточення — це суцільний абсурд. Рівень цієї людини і його команди аж ніяк не відповідав рівню середньостатистичного українця.

— А не надто високої ви думки про середньостатистичного українця?

— Ні. Недавно натрапив на результати дослідження рівня IQ (коефіцієнт інтелекту. — Г. Г.) в різних країнах. Так-от, в Україні середній рівень цього показника — один із найвищих у світі. Тому в загальному наш народ — не дурний. Тут інше — часто нам треба дістати копняка від долі, щоб встати і згуртуватися, а гуртом, як відомо, легше й батька бити. В українців — величезний потенціал. І новий Майдан, Революція гідності, стали цьому зайвим підтвердженням. Я часто ходив на Майдан, багато спілкувався з людьми і бачив, що вони чітко знають, чого хочуть. Це вже не були ті зневірені українці, які думали, що вони не достойні йти у Європу і жити краще. Радів з цього, бо саме для таких українців гурт Mad Heads співав протягом останніх десяти років. І ось нарешті я побачив в наших людях це національне усвідомлення і цілком свідомі прагнення та віру у свої сили. Мені було приємно розуміти, що і ми з групою якимось чином спричинилися до цього. Інша річ, що коли Майдан закінчився масовими вбивствами, а потім розпочалася війна на сході, то мене не полишає відчуття, що скільки б я не зробив — це занадто мало…

— Ваша пісня «Надія є» була одним із саундтреків Майдану…

— Як Майдану 2004-го, так і Майдану 2013-14 років. Ця пісня — особлива. Вона постійно знаходить новий контекст — як у масштабах країни, так і персонально. Доводилося спілкуватися з багатьма людьми, які дякували за те, що завдяки цій пісні змінювали своє життя і навіть відкидали думки про самогубство… Пісня «Надія є» живе своїм окремим життя. А мене це тільки надихає. Так само, як взимку надихало те, що під наші пісні люди на Майдані грілися о 3-4-й ночі. Завдяки цьому я був присутнім на Майдані завжди, навіть тоді, коли мене там не було фізично. А це було для мене важливо. Сприймав ці події як свою справу, яка водночас є спільною справою усіх українців.

— Революційні зміни в краї­ні і воєнні дії, які тривають, вдарили по артистах — роботи поменшало у рази. Як ваш гурт переживає цю кризу?

— На жаль, ми, артисти, не на все в цій країні можемо вплинути. Але я стараюся у всьому шукати позитив і будь-яку ситуацію скеровувати у творче русло. Звичайно, узимку, коли на Майдані почалося силове протистояння, я, як і більшість інших музикантів, певний час перебував у творчому ступорі. Коли гинули люди, було не до творчості. Єдине, на що знаходив тоді сили, — заганяв себе у спортзал. Щоб добами не сидіти і не дивитися та не читати погані новини. А зараз… Так, концертів знач­но менше. Зате з’явився час на творчість, на переосмислення того, що вже зробив, і думки, як рухатися далі, як своєю роботою допомогти боротьбі, що триває. За останні місяці було про що подумати. Були моменти, коли проводити концерти було просто неетично — і ти не розумів, що тобі робити… А потім я якось потрапив у Києві на концерт Олега Скрипки, побачив багатьох знайомих — і усвідомив, що нам, артистам, у ці складні для України часи важливо об’єднувати людей, підтримувати їхній моральний дух, давати надію на краще. Буде можливість — поїду виступати і на передову.

— Ви згадали про лідера «Воплів Відоплясова» Олега Скрипку. Під час подій на Майдані він обрав нейтральну позицію, відмовився від концерту для євромайданівців і давав неоднозначні коментарі…

— Це його особиста справа. В Олега є певний бізнес. А за попередньої влади жоден бізнес в Україні неможливо було вести, не прогнувшись. Хто не прогнувся — той зазвичай втрачав свій бізнес… Тож кожен йшов на певні компроміси. Не беруся судити Олега Скрипку. Для мене він — артист з великої літери.

— Як ви ставитеся до громадсько-політичної діяльності артистів? Руслана, Святослав Вакарчук, Сашко Положинський, Фома…

— У цьому сенсі для всіх нас найкращий приклад — Святослав Вакарчук. Він у всьому вміє тримати високу планку. Зумів і гроші на музиці заробляти, і досягти того, щоб люди прислухалися до його думки. Йому немає що закинути. Я, мабуть, і не згадаю моменту, коли він пішов на компроміс зі своєю совістю. Він завжди все робить так, що я просто захоплююся його кроками і життєвим вибором. Вакарчук тягне на звання морального авторитета всієї нації. Руслана, Фома, Положинський — всі вони на тлі останніх подій проявили себе з найкращого боку і були більш ніж просто артистами. У житті країни бувають моменти, коли публічні люди не можуть стояти осторонь. Але все це дуже індивідуально. Я, наприклад, не бачу себе у політиці. Це — не моє, я на цьому не розуміюся. А моє життєве правило — не пхайся туди, де нічого не тямиш. Тому я обмежуюся тим, що маю активну громадянську позицію без прицілу на політичну кар’єру.

— Mad Heads починали з англомовного репертуару. Десять років тому ви перейшли на україномовний репертуар. А шість років тому ви особисто перейшли на українську і в побуті. Що стало останнім аргументом, щоб зробити це?

— Розмовляти українською публічно я почав значно раніше, бо вважав, що таким чином популяризую мову. Це була моя громадянська позиція. Співати українською було насамперед творчою потребою: подобається, як наша мова звучить в піснях. Хоча маємо пісні і російською, і англійською. Доводилося співати також польською, чеською, німецькою, італійською, іспанською… А згодом настав час, коли відчув, що, співаючи українською і розмовляю­чи нею публічно, а при цьому у побуті й надалі спілкуючись російською, я не до кінця чесний перед самим собою. Виходило, що для всіх я — україномовний. А для себе?.. Відчував певний дисонанс.

Тож доклав трохи інтелектуальних зусиль — і почав спілкуватися українською скрізь і завжди. Тепер у моєму внутрішньому комп’ютері за замовчуванням налаштована українська мова (усміхається. — Г. Г.). Насправді це невеликі зусилля — така собі гімнастика для мозку, який не завадить регулярно тренувати. А ті українці, які кажуть, що не можуть вивчити нашу мову, просто лінуються. На щастя, таких лінюхів стає все менше.

— Як гадаєте, зміни в краї­ні вплинуть на становище україн­ської музики в Україні?

— Ситуація — цікава. Практично по всій країні концертні зали порожні. Західні артисти не їдуть сюди, бо бояться. Російські — і бояться, і мало охочих братися за організацію їхніх концертів. На цьому тлі українські артисти мають гарні гастрольні перспективи по Україні. Залишилося лише, щоб українці усвідомили, що своє — це найкраще. Як на мене, зараз якраз час такого усвідомлення. Бо чим ми гірші за британців, французів, поляків, які, перш за все, цінують, люблять і підтримують своє? Внаслідок історичних процесів українці ще повинні прийти до цього. І вони вже на шляху. Нинішній сплеск патріотизму йде знизу, його не нав’язує і не диктує влада. Українці нарешті починають розуміти себе. Якщо до цього самоусвідомлення ще додасться правильна, грамотна державна політика, дуже скоро побачимо позитивні зміни для всього українського.

— Ваш молодший рідний брат Максим з вами пліч-о-пліч від часу заснування Mad Heads…

— Так, ми з Максимом — старожили Mad Heads (усміхається. — Г. Г.). Ми з братом — дуже різні. Він, на відміну від мене, — не лідер за натурою. Тому запов­нює у групі той простір, на який мене вже не вистачає.

— Чула, що Максим — професійний гравець у покер…

— Так. І на це він витрачає весь свій вільний від музики час. Максим — активний учасник он-лайн-покер-турнірів, які проводять у Штатах. Сидить ночами за комп’ютером, грає. Спершу я думав, що все це — забавки, іронізував, обурювався. Але з часом Максим зумів перевести своє захоплення у професійне русло. Робить успіхи у цій справі, торік навіть увійшов у десятку найкращих українських гравців у покер.

— А у вас є якісь приховані таланти?

— Усі мої таланти, приховані у тому числі, спрямовані в музику (усміхається. — Г. Г.). На що-небудь інше мене наразі не вистачає.

— Вашому синові Даниїлу — дев’ять років. Чим цікавиться хлопець?

— Гітарами точно не цікавиться (усміхається. — Г. Г.). Слухає рок, а також сучасну електрон­ну, танцювальну музику. Його пристрасть — різноманітна техніка, насамперед комп’ютери. За допомогою комп’ютера він долучається і до музики, зок­рема сам навчився робити ремікси. А почалося все з того, що одного дня він прийшов до мами і показав пісню «Ляпіса Трубєцкого», на що мама сказала: «Це погана пісня, не слухай: у ній є погані слова». Даниїл скачав з Інтернету спеціальну програмку — і вирізав усі матюки. Прийшов з цим реміксом знову до мами і запитує: «А так?» (сміє­ться. — Г. Г.).

— У свої 40 відчуваєте кризу середнього віку?

— Відчув ще раніше. У такому віці починаєш розуміти, що час — ресурс, який вичерпується. Раніше я міг легковажно, недбало ставитися до часу. А тепер мушу чітко поставити собі мету і її часові рамки. Й щодня наполегливо працювати над цим. По-філософськи ставлюся до смерті, готовий зустрітися з нею будь-коли. Бо вважаю, що у моєму житті вже було багато хорошого. Та увесь час, який відведено людині на землі, — для того, щоб вона досягала чогось знач­но більшого. А це — виклик самому собі: постійно потрібно щось у собі міняти, удосконалюватися. Бо кожен отримує те, на що заслуговує.

— «Скажені», «божевільні», «гарячі» голови за понад двадцять років існування трохи охололи?

— Не думаю. Інколи мені здає­ться, що ми — ще «божевільніші» (сміється. — Г. Г.). Хоча водночас розумію, що того юнацького запалу, безмежної енергії, які були колись, уже немає. Тому моє завдання як лідера гурту — правильно розподіляти наші сили.