Володимир БЕБЕШКО: «У шоу-бізнесі лише показуха»

Музичного досвіду майбутній звукорежисер і продюсер набирався під егідою Юрія Варума. Ця школа згодом допомогла заснувати власну студію та долучитися до створення хітів для багатьох вітчизняних зірок. Розмовляємо з Володимиром Бебешком про “музичні гени”, еміграцію української естради та напасті у вітчизняному шоу-бізнесі.

- Пане Володимире, ваш батько був акордеоністом-віртуозом та диригентом хору у Стрию. Любов до музики — від нього?

— Однозначно. У нас з татом і братом був сімейний підряд — “Тріо Бебешки”. Виступали на курортах у Моршині, Трускавці. Організовували танці для відпочивальників. Тато грав на акордеоні, брат Левко — на контрабасі, я — на барабанах. Коли почалися наші гастролі, я був ще зовсім малим, років із десять мав. Інших варіантів для мене, окрім як піти в музику, не було. Спочатку була музична школа, потім — музучилище. Присвятив цій справі усе своє життя.

- Поняття “вільний музикант” у радянські часи межу­вало з “тунеядством”...

— Я офіційно працював “на танцях” і заробляв 80 карбованців на місяць, що не так вже й погано було на ті часи. Група наша називалась “Авангард”, там були самі свої: я, мої колєги і брат Левко на клавішах грав. Концерти проходили у Будинку культури міста Стрия, часом приїздили у Львів — виступити в Домі міліції.

— А як познайомились з Юрієм Варумом?

— Юрій був великим музикантом і моїм вчителем. Познайомились ми у ресторані в Алупці, де ми з Левком виступали. Варум тоді працював з Валерієм Леонтьєвим і саме гастролював у Криму. Почув, що в ресторані грає пристойна музика, послухав нас з братом, підійшов і сказав: “Будете працювати з Леонтьєвим, я вас забираю”. Щоправда, Леонтьєв нас не взяв, і Варум пішов від нього...

— Ви “відбили” Варума у Леонтьєва?

— У них були свої конфлікти. Леонтьєв не хотів змінювати музикантів, і Юрій набрав власний колектив. Там вже була і Вікторія Врадій, і ми з братом.

— Виходить, з першою дружиною Вікою Врадій (легендарна “Сестричка Віка”. — О. Г.) ви познайомились зав­дяки Варуму?

— Так. Познайомились в групі Варума “Лабіринт”. Працювали у Горьковській філармонії (Нижній Новгород). Виконували естрадну музику, яку писав Юрій. Об’їздили з гастролями увесь Союз. Це була така школа, якої жодне музучилище не дасть. Варум виступав в ролі наочного посібника. Якби не цей досвід, хтозна, чи я чогось би досяг.

— Пісня “Ганьба”, з якою Віка Врадій перемогла на першій “Червоній руті”, зараз отримала друге дихання — її вмикають у кнайпах, публікують у соцмережах. Ви написали пісню?

— Я написав музику. А геніальний текст: “Кричу “Ганьба!”, але моє волання не долітає до престолу...” створив покійний нині Сергій Кузьмінський (лідер гурту “Брати Гадюкіни”. — О. Г.). Написали і злякались: у 80-х роках таке співати було страшно. Не знали, чим для нас обернеться той виступ Віки.

— Віктор Морозов розповідав, що до появи “Червоної рути” майже у всіх українських виконавців був російськомовний репертуар: і у Віки Врадій, і у Андрія Середи. Але в один момент усе змінилось. Чи може зараз ситуація повторитись?

— Такого, щоб Середа співав російською, не пригадую взагалі. А Віка співала російською, тільки коли працювала з Варумом. В Україні завжди співала україн­ською. Те, що “Червона рута” спричинила революцію в українській музиці, — безперечно. Чи можливе таке зараз? Тепер маємо шоу-бізнес, який керується виключно меркантильними інтересами. Оскільки українська мова була зведена наніц в теле- та радіопросторі, то й виготовляти український продукт стало невигідно. Намагаючись вижити, деякі виконавці перейшли з українського репертуару на російський. Бо той, хто платив добрі гроші за концерти, не хотів слухати українських пісень. Дай Боже, щоб ситуація змінилась. Зірки заспівають українською, як тільки глядач готовий буде платити за такі концерти.

Дуже надіюся, що українську музику перестануть вважати “відсталою”. Якісний продукт є, просто в ефіри наших телеканалів він не потрапляє (канали — приватні, власники ставлять те, що хочуть рекламодавці). На українських виконавців чіпляють ярлик “неформат”. Змінювати ситуацію потрібно на державному рівні. Так, як це зробили у Франції: на усьому телепросторі компанії зобов’язані крутити 50% вітчизняних виконавців, а інших 50% — іноземної музики (російської, англійської, італійської). Але перш ніж популяризувати українську музику, потрібно відкинути увесь непотріб з розряду “кум, брат, сват написав”.

— В середині 90-х Віка Врадій емігрувала у США. Чому вирішили залишитись в Україні?

— Був двічі у Штатах з першою дружиною. На другий раз Вікторія захотіла там залишитися. Роботу я б там знайшов... Але хотілося бути кимось в Україні, аніж ніким в Америці. З наших ніхто там нічого не добився. Річ не у відсутності таланту, а в тому, що у чужій країні ти завжди будеш емігрантом. Потрібні великі зв’язки для того, щоб пробитись за кордоном.

— Але ж Міка Ньютон у Голлівуді живе...

— Про неї нічого не чути. Хоча і кліпи якісні знімає, і співає пристойно. Мені подобається те, що вона робить. Але тут все залежить від випадку: може, хтось помітить, і вона “рвоне”, а може все життя експериментувати і залишитись непоміченою.

— У музичних смаках українці звик­ли озиратись на Росію: як було колись — виступив наш артист на “Голубом огоньке”, тоді вже й ми його полюбимо... На кого зараз рівнятимемось?

— У нас завжди так було: “старший брат” показав — і ми увірували. Коли Ані Лорак стала суперпопулярною? Коли нею зацікавився Кіркоров. І раптом настав переломний момент. Ані Лорак припустилась помилок, яких не можна було робити у тяжкий для країни час, і проти неї почались протести.

Українці нарешті мають нагоду виробити власний музичний смак. Великий внесок в цю справу можуть зробити фестивалі: потрібно давати можливість молодим українським виконавцям проявити себе. Саме таким чином продюсери колись побачили і зробили наших нинішніх зірок. В Україні неймовірна кількість талантів. Половина російської естради — україн­ці, яким не давали змоги реа­лізуватись на батьківщині, аж поки їх у Росії не показали. Так бути не повинно.

- Як ставитесь до скандальних вчинків Ані Лорак та Потапа, які під час військових подій на сході України поїхали в Москву отримувати музичну премію?

— Кожен має займатись тим, до чого є здібності: виконавець має співати, політик — займатись політикою. Якщо співак вже втрутився в політику, то має за це відповідати. Точно знаю, що Потап — патріот України, ходив з дружиною на Майдан, носив допомогу. Але він популярний в Росії, тому його запросили до Москви отримати музичну нагороду. Він мав пов­не право забрати її, подякувати і піти геть. Але Потап вирішив зробити шоу. Це була помилка. Коли Настя розстебнула йому ширінку і впали штани, там мав би висіти коктейль Молотова і мало б бути написано: “Слава Україні”. Тоді б це було завершене шоу. А так виглядало, наче він принизив себе.

Ані Лорак собі не належить. Їй сказали: їдь в Крим, давай п’ять концертів — вона мусить їхати. Інша річ — її слова про Майдан і “брак любові”, а потім кліп “Мальви” з кадрами з Інститутської. Так робити не можна. Ми, не доведи Господи, на порозі великої війни. Треба або стояти на своїй позиції до кінця, або не рипатись. Бо пам’ять в українського слухача — дуже хороша, навіть якщо пробачать, то неприємний осад зостанеться.

— Знаю, деякі наші зірки перед камерами обій­маю­ться, а насправді одне одного ненавидять. Чи є місце у вітчизняному шоу-бізнесі дружбі?

— Яка може бути дружба в бізнесі? Одного співака запросили на концерт і дали грошей, а іншого — ні, і його жаба душить. Переважно це показуха. Але винятки бувають. Наприклад, я дружу з Кузьмою вже 20 років. У нас різні сфери бізнесу: він однією музикою займається, я — іншою.

- Хто з українських виконавців зараз незаслужено забутий?

— Не люблю премію YUNA (щорічна українська національна премія, співзасновником якої є чоловік співачки Камалії бізнесмен Мохаммад Захур. — О. Г.). Це жахливо, коли нагороджуються начебто легенди української музики і жодним словом не згадую­ться “Брати Гадюкіни”. Але найгірше, що жодного разу, посмертно, не був нагороджений В’ячеслав Хурсенко. Ось хто легенда. Його пісня “Соколята” — це гордість української музики. Не нагородили й Петриненка за пісню “Україна”, а це ж композиція на віки. Навіть Андрія Кузьменка ні разу не нагородили. Зробили собі “фестивальчик-мєждусабойчик” й самі себе нагороджують.

— Ви з дружиною Сашею (джазова співачка Саша Бєліна. — О. Г.) вже зважили усі плюси та мінуси вітчизняного шоу-бізнесу. Дочці Євгенії, мабуть, готуєте інше майбутнє?

— Євгенія — класичний піаніст. Навчається в Київському інституті музики імені Глієра. Дочка дуже хотіла займатись музикою, а моє завдання як батька — якщо не допомагати, то хоча б не заважати.

Довідка «ВЗ»

Володимир Бебешко — український звукорежисер і музичний продюсер. Брат співака Левка Дурка (Леонтія Володимировича Бебешка), продюсер групи «Пающіє труси» разом з Андрієм Кузьменком. Народився 7 вересня 1956 року в місті Стрию Львівської області. У 1976 році закінчив Дрогобицьке музичне училище, клас ударних інструментів. У 1991 році одружився зі співачкою Вікою Врадій, прожили разом шість років, разом переїхали до США. У 1997 році переїхав до Києва, одружився з джазовою співачкою Сашою Бєліною, працював на «Музичній біржі» Євгена Рибчинського. У 1998 році народилася дочка Євгенія. 2005 року відкрив «Студію Володимира Бебешка».

Відомий аранжуваннями пісень для зірок української та російської естради: Софії Ротару, Таїсії Повалій, Філіппа Кіркорова, Діми Білана, «ВІА Гри». Ведучий передач “Шанс” (2008) та “Машина часу” (2013).