Віктор МОРОЗОВ: «Почали писати воєнний цикл «Хотят ли русские войны?». Лейтмотив: «Путин, пошел ты...»

Хоча за останні два десятиліття пан Віктор протягом кількох тривалих періодів жив в Україні. Й зараз буває на батьківщині по кілька разів на рік. Розлуки з рідною землею не відчуває. Минулого тижня знову завітав в Україну.

Ця розмова — про важку зиму-2013-2014 та революційну творчість, про труднощі і рекорди перекладу, про вчителів і батярів, провінційність і батьківство.

— Пане Вікторе, як особисто пережили найтрагічнішу для незалежної України зиму 2013-2014 років?

— Було прикро, що не можу бути в Україні, на Майдані. Дружина працює, тож я повинен був пильнувати дітей. Мучився, що не можу нічим допомогти… Брав участь у мітингах у Вашингтоні, які організовували активні українці. А ще — перед Революцією гідності я записав кілька коротких сатиричних пісеньок, зокрема «Золотий унітаз» на слова Юрія Винничука і кілька куплетів на мелодію «Файдулі, фай». Виклав їх на «Фейсбуку» — і отримав багато відгуків. Вирішив продовжити історію Театру «Не журись!», тепер уже віртуально: я — у Вашингтоні, Андрій Панчишин — у Києві, Юрій Винничук — у Львові. Завдяки сучасним технологіям можемо спільно творити і доносити свою творчість до людей. Так народилися 53 пісні-хроніки, об’єднані он-лайн-проектом «Реффолюція».

— Чому вирішили передати події другого Майдану через іронію, сатиру?

— Не всі пісні — сатиричного спрямування. Наприклад, майданівський цикл завершується твором «Молитва», написаним одразу після масових вбивств у Києві у лютому. Щодо гумору, то, гадаю, у такий спосіб найлегше побороти страх. Коли діяв Театр «Не журись!», а це були радянські часи, страх сидів у людях дуже глибоко. Через сміх люди звільнялися від цього вантажу. І недавні події вселяли в нас страх, бо вперше в Україні вбивали людей…

Коли після розчарування наслідками Майдану-2004 починалася Революція гідності, ніхто не міг передбачити такого розвитку подій. Хоча я казав, що так мирно, як десять років тому, уже не буде, бо до влади прийшли злочинці. Одна із перших пісень проекту «Реффолюція» на текст Винничука мала такі рядки: «І моя країна спить в непробуднім стані, / НАТО зникло вдалині і Брюссель в тумані». Але вже дуже скоро все змінилося — і тільки завдяки українцям і їхньому згустку енергії. Багато наших пісень стали пророчими. Так, ще у грудні Панчишин написав вірш «Панда», у якому сказано: «В Межигір’я ми підемо, Януковича знайдемо, / Більше ми терпіти ні тебе, ні банду не будемо. / Гей! Янукович, начувайся, ми вже йдемо!». А після майданівського циклу ми почали писати воєнний цикл «Хотят ли русские войны?». Уже написано 18 пісень, усі — російськомовні, з матюками — задля доступності теми. Надіюся, і цей цикл збудеться. Його лейтмотив: «Путин, пошел ты нах».

— Вас навряд чи можна назвати представником української діаспори у США. А їй, діаспорі, українці нерідко закидають: «Не вчіть нас жити. Вам легко любити Україну на відстані…». Ви навчилися любити батьківщину на відстані?

— Особисто я ніколи і нікого не вчу любити Україну — ні тут, ні там. Критично і реалістично до всього ставлюся. Україна — країна, яка має море недоліків і неприємних явищ: корупція, бюрократія, злочинність... Тут живе достатньо неприємних людей, з якими волів би не сидіти поруч за одним столом. Водночас Україна — країна, в якій я народився. Тому усіма своїми силами прагну, ні, не любити свою країну, а радше допомагати їй чим можу. Щоб ставала кращою, більш нормальною і цивілізованою. А я знаю, що таке «більш нормальні країни», бо живу в них. Америка теж не одразу стала такою, якою є зараз. Вона теж проходила випробування злочинністю, корупцією. Але зуміла подолати ці суспільні вади, зуміла вирватися з чорної діри. Хочу вірити, що і Україна невдовзі повернеться до своїх цивілізаційних витоків — до Заходу.

— У книжках про Гаррі Поттера, а також у новому світовому бестселері від Саллі Ґрін «Напівлихий», який ви переклали для «Видавництва Старого Лева», порушено тему майбутнього. А ви хотіли б знати, що чекає вас завтра, через рік чи через десять років?..

— Якось я зустрічався з однією жінкою, яка розповідала, що точно знає дату і годину своєї смерті… Добре це чи погано? Не знаю… Нібито й цікаво. Але, з іншого боку, напевно, задумано все-таки так, щоб людина, живучи, не знала, що її чекає завтра. У цьому є якась вища мудрість. Ти ж хочеш щось зробити, залишити по собі якийсь слід… Тому щодня стараєшся рости, розвиватися, втілювати в життя задумане. А знав би, що завтра помреш, — думав би тільки про це, а не працював би, не радів би життю. Втратилася б оця інтрига, ці невидимі чари життя. Тому я, радше, не хотів би знати свого майбутнього. Водночас дотримуюся думки, що живемо не один раз, що ми, так би мовити, не одноразового використання. Начитався багато книжок на цю тему. І деякі автори доволі аргументовано пишуть про реінкарнацію.

— Більшість книжок, які ви переклали, — дитячі. Беручись за такі переклади, спеціально налаштовує­теся?

— У якісь спеціальні дитячі стани не входжу. Напевно, я просто з них ніколи не виходив (сміється. — Г. Г.). Мені легше і цікавіше перекладати саме дитячу літературу, хоча вважається, що тут треба підходити з більшою відповідальністю, що діти — найсуворіші критики. Пригадую, як перекладав дорослу книжку Джоан Ролінґ, то зустрів важкість, якої і близько не було у її «Гаррі Поттері».

— Які ваші особисті рекорди перекладів?

— П’ять книжок за рік. Коли працював над перекладом «Гаррі Поттера», то закінчував о третій ночі — і знову сідав за роботу о шостій ранку. Ставив собі за мету щодня перекласти мінімум 15 сторінок. Інакше — не встиг би, а треба було — ми ж мали випередити російське видання! Як я справлявся з цими перекладами? Сам не знаю. Бо за натурою я — доволі лінивий чоловік (сміється. — Г. Г.).

— Торік ви випустили альбом «Батярський блюз». Батярська тематика переслідує вас по життю. Що вам імпонує у батярах — цих гопниках з минулого?

— Коли я був студентом і жив в одній гуртожитковій кімнаті з Олегом Лишегою, до нас в гості приходив один старий львівський батяр — пан Юзьо. Саме від нього вперше почув батярські пісні і вітци (анекдоти, жарти. — Г. Г.). А ще поруч з ним була пані Зося, яка працювала у клюбі (а клюбом колись називали бордель). Так про цю пані Зосю пан Юзьо казав: «Та вона була в клюбі тилько десєта…». Якби ж я тоді знав, що колись співатиму батярських пісень, — уважно б собі то все записував. А так — залишилися лише спогади. Ясне діло, у своїх піснях я ідеалізую батярів. Вони справді були такими собі гопниками, але гопниками-аристократами, розбишаками з аристократичними манерами (сміється. — Г. Г.). Мені найбільше в батярах імпонує їхній гумор, їхнє іронічне ставлення до світу. Вони сприймали світ як гру, як театр, забаву. І все це передавали у своїх піснях — у них стільки знахідок!

— Якось ви розповідали, що Грицько Чубай прищепив вам «імунітет до провінційності»…

— Провінційність — у сенсі містечковості, вузьколобості. Для мене провінційність — це любити, наприклад, поезію Степана Галябарди. Інша річ — любити поезію Лорки. Грицько Чубай, власне, допоміг мені вибудувати ось цю ієрархію і систему цінностей. Я ж родом із Кременця Тернопільської області. Коли приїхав вчитися до Львова, літератури взагалі не знав. Був як табула раса, яку й заповнювали Чубай та Лишега, даючи мені «правильні» книжки.

— Завдяки сучасним технологіям світ став дуже компактним. Як ці зміни впливають на людство?

— Так, світ дуже зменшився... Пригадую, як наприкінці 1980-х — на початку 1990-х, щоб сконтактуватися з моєю майбутньою дружиною Мотрею, яка жила у Торонто, я мусив на кілька днів наперед замовляти телефонні переговори через Москву. А в день переговорів — годинами доводилося чекати зв’язку. Саму ж розмову мало того, що прослуховували, то ще й годі було щось почути — так ті лінії скрипіли… Тепер у таке важко повірити: мобільний зв’язок, Інтернет, скайп… Водночас завдяки цим технологіям, видається мені, люди втратили внутрішній спокій, повільність, розміреність життя, вдумливість і зосередженість… Кілька днів тому гостював з Олегом Лишегою у Костя Москальця. Розмовляли про те, що люди перестають вдумливо читати. Усе — бігом, поспіхом, поверхово… Живемо, знімаючи лише верхній шар, вершки, не заглиблюючись. Нові технології, нова швидкість життя щось суттєво міняють у людях, в їхній психології.

— У вас — четверо дочок…

— Найстарша, Мар’яна Садовська, обрала собі музичну професію. І так у цій професії виросла, особливо за останні два роки, що не можу нею натішитися. А вона ж обрала непростий жанр серйозної непопсової музики: етніка, музичний театр… Мар’яна живе у Німеччині. Моя середуща донька Інна займається науковою діяльністю — працює у Львівській бібліотеці ім. В. Стефаника. А найменшим, двійняткам Зірці і Квітці, — по вісім з половиною років. Народилися з різницею у тридцять секунд, а дуже різні. Я з ними від часу їхнього зачаття (а це відбулося на День Валентина). І практично не розлучаюся. Для мене це новий цікавий досвід. Бо ж старших доньок ростив по-іншому: ще сам був молодим (Мар’яна народилася, коли мені було 22), тож жив більше своїми інтересами. Часто на гастролі їздив: бувало, по три-чотири місяці не бачив дітей. А Зірка і Квітка народилися, коли мені було 55 років. І в нашій сім’ї саме я займаюся їхнім вихованням: дружина Мотря ходить на роботу — в офіс, а я ж працюю вдома (усміхається. — Г. Г.). Ми з дочками — надзвичайно близькі.

— Спілкуєтеся з ними українською чи й англійською?

— Тільки українською. Особливо зараз, коли вони опинилися в англомовному середовищі, а в такому віці діти дуже швидко асимілюються. Тож ми з Мотрею вдома наполягаємо, щоб дівчатка розмовляли з нами виключно українською. До п’яти років Зірка і Квітка росли у Києві — і ми свідомо не вчили їх англійської, щоб у дитячу свідомість заклалася україн­ська мова. Так свого часу вчинили і батьки моєї дружини.

Довідка «ВЗ»

Віктор Морозов народився 15 червня 1950 р. у місті Кременці Тернопільської обл. Навчався у Львівському університеті ім. І. Франка, але на останньому курсі був виключений за публікацію в самвидавному альманасі «Скриня». Автор пісень на вірші сучасних українських поетів: Ліни Костенко, Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олега Лишеги, Костя Москальця… У 1988 р. разом з Андрієм Панчишиним та Юрієм Винничуком заснував у Львові Театр-студію «Не журись!». Був засновником груп Quo vadis, «Арніка», «Ровесник». Співпрацював з гуртами «Смерічка», «Четвертий кут», «Мертвий півень», «Батяр-Бенд Галичина». Музична дискографія налічує близько 20 альбомів. Перекладає з португальської та англійської мов. У перекладацькому активі Віктора Морозова — «Гаррі Поттер» Джоан Ролінґ, романи Пауло Коельо, дитячі бестселери Джеремі Стронґа, «Напівлихий» Саллі Ґрін…