Ахтем СЕЇТАБЛАЄВ: «Буде нова «хайтарма»

Під час вшанування пам’яті депортації кримських татар мільйони українців мали нагоду переглянути фільм “Хайтарма”. Цю стрічку Національна спілка кінематографістів України визнала найкращим фільмом 2013 року. “Хайтарма” — історія про трагічну долю кримськотатарського народу в лещатах тоталітарного режиму. Виконавцеві головної ролі та режисеру стрічки Ахтему Сеїтаблаєву не довелось вигадувати сюжет — він лише переповів трагедію, що спіткала його родину та тисячі сімей депортованих. Сьогодні говоримо з Ахтемом про терор сталінський і терор сучасний, про держави на крові та запах Батьківщини.

— Ахтеме, ви народились в Узбекистані. Ваша сім’я зазнала сталінської депортації у 1944 році?

— Мої батьки були депортовані. Коли їх перевезли в Узбекистан, батькові було 4 роки, матері — шість. Там вони згодом познайомились, побралися. На виселенні, у містечку Янгіюль, народився я. Про те, що ми депортовані і звинувачені у поголовній зраді, я дізнався у класі п’ятому.

— Як було рости з клеймом “зрадника Радянського Союзу”?

— За винятком деяких епізодів, дитинство у мене було щасливим. Ми жили в багатонаціональному місті, його звели спеціа­льно для депортованих, політв’язнів і зеків на вільному поселенні. У моєму класі вчилися кримські татари, потомки депортованих далекосхідних корейців, поволзьких німців. Пригадую, на уроці історії вчитель, дійшовши до теми звільнення Криму під час Другої світової війни, сказав, що все обійшлось би меншою кров’ю, якби не “поголовне зрадництво кримських татар”. А кримських татар у класі було чоловік з двадцять. Коли ми почали сперечатись, обурюватись, вчитель вигнав нас з класу. Вийшов увесь клас. Були батьківські збори, і той вчитель більше у нас не викладав. 18 травня, коли відбувались траурні мітинги, присвячені депортації, виходили не тільки кримські татари, виходили усі. Попри це, відчуття, що ти “не такий”, жило в душі кожного кримського татарина. Тому зйомки фільму — це своєрідний маніфест, спроба закричати на увесь світ про цю трагедію.

— Чому фільм має назву “Хайтарма” — “Повернення”?

— “Хайтарма” є давнім кримськотатарським танцем, який проростає корінням у суфійський ритуал “спідниць, що обертаються” — єднання людини, неба і землі. Це парний танець, його малюнок — колооберти — це циклічність точки повернення до життя. Суть назви фільму у тому, що, незважаючи на усі біди і трагедії, які пережив наш народ, якщо є хоча б один кримський татарин і одна татарка, які танцюють “хайтарму”, — народ не помре.

— Як відбувалось повернення вашої родини?

— Спочатку у Крим приїхав батько, купив будинок. Я тоді закінчував школу.

11 червня 1989 року на батьківщину прилетів я. Пам’ятаю той день як сьогодні: двоюрідний брат везе мене у бік Бахчисарая, я відчуваю запах лаванди, а за вікном — початок Великого кримського каньйону. Все точно таке, як розповідали мені батьки. У голові крутилась думка, що моя батьківщина — Крим — це і є земля обітована.

— Як батьки відреагували на звістку про те, що плануєте стати актором?

— Мама не заперечувала, бо була людиною творчою, закінчила музучилище і Ташкентський театральний інститут. Як акторка не відбулася, бо працювала мамою і викладачем у музичній школі. А от батько у мене будівельник, він належить до тих людей, які міцно стоять на ногах і жодного відношення до творчості не мають. Коли у 1989 році я приїхав до Криму, то отримав завдання від батька вступити куди-небудь. У школі зірок з неба не хапав. В університет дорога була закрита — на той час для кримського татарина це було нереально. Мама, знаючи моє захоп­лення сценою і КВНом, потайки від мене подала документи у культосвітучилище. Я вступив. Але особливої радості батька та родичів не побачив. Вважалось, що актор — не чоловіча професія...

— Як у вашої сім’ї складались взаємини з радянською владою?

— Ставлення до радянщини у моїй сім’ї було негативним. Мій дід повторював, що це брехлива держава, він не визнавав її. В дитинстві дідові слова мало розумів і пишався тим, що ношу піонерський галстук. Усе змінилось, коли почав вникати в історію, дізнаватись про тотальні репресії, усвідомив, чого варте життя людини в такій державі. Зрозумів, що Союз приречений на самознищення, бо фундамент його зведено на крові та кістках власного народу.

— Під час перегляду фільму мене здивувала позиція головного героя Амет-Хана. Він, побачивши на власні очі депортацію, не повстав проти Кремля, а продовжував бути Героєм Радянського Союзу і літати за радянську авіацію...

— Вивчав архівні документи про нього, його друзів та людей тієї внутрішньої формації. Зробив висновок, що вони не припускали самої можливості зради присяги. Навіть попри те, що на їхніх очах вітчизна, яку вони захищали, знищувала власний народ. Єдиним виходом, який знайшов для себе Амет-Хан, аби не піти проти честі офіцера, це стати двічі героєм і прокричати на весь світ, що не зрадник і не син зрадника. Після закінчення Другої світової два роки про нього нічого не було чути, він пішов з армії. Коли через два роки його зустрів на вулиці командир полку, то почав клопотати, аби Амет-Хана взяли на роботу в місті Жуковському на випробування нових літаків. Від 1947-го до 1969 р. Амет-Хан служив там, випробував понад 100 нових літаків. При цьому брав активну участь в національному русі кримських татар. Його підпис завжди був першим у всіх листах з проханнями про повернення кримських татар на історичну батьківщину.

— Одразу готували роль Амет-Хана для себе?

— Ні, мав інше уявлення про того, хто повинен виконувати цю роль. Але, зважаючи на певні фактори, вирішив, що зіграю Амет-Хана сам. Амет-Хан є національним героєм, для мене велика честь зіграти його. Був один випадок, який додав мені творчого нахабства (усміхається — О. Г.). Коли прийшов у дім-музей Амет-Хана Султана в Алупці, мене запитали, чи я бува не родич Амет-Хана.

— Як добирали акторів?

— Більшість учасників масових сцен — очевидці депортації у 1944 році. Тоді ще були дітьми. Мені не доводилося вносити коректив у знімальний процес. Це страхіття ніколи не зникне з пам’яті людей, на знімальному майданчику вони наче переживали усе знову. Під час зйомок траплялись дивні моменти. Наприклад, під час сцени депортації, за сценарієм, серед ночі мав піти дощ. Ми замовили поливальні машини, почали зйомку... І раптом починає накрапати справжній дощ, ллє все сильніше і сильніше...

— Фільм здобув широке визнання. Чи були критичні зауваження?

— Критика була, і це добре. Головне, аби “Хайтарма” не залишала людей байдужими. Жіноча аудиторія хотіла розвитку любовної лінії у фільмі, майстри східних єдиноборств зауважили, що не доведена до пуття фізична підготовка Амет-Хана. Багатьом здалось, що я надто м’яко передав процес депортації.

— “Хайтарма” визнана кращим українським фільмом 2013 року. До того стрічка отримала Гран-прі Трускавецького кінофестивалю та премію “Ніка” у Москві. Але цьому передував неприємний випадок на фестивалі мусульманського кіно у Казані. Там фільму не показали?

— Покази фільму в Казані відбулись, щоправда, поза конкурсом. Важливо, що коли фільм показали, були бурхливі емоції, сльози і жваве обговорення. Спочатку “Хайтарму” прийняли в програму фестивалю мусульманського кіно. Але за тиждень до фестивалю мені подзвонили і сказали, що його бояться включати в конкурсну програму, бо був дзвінок з МЗС Росії з вимогою не робити цього. На позаконкурсному показі на стрічку прийшло стільки людей, що організатори були змушені відкрити другий зал. “Хайтарму” транслювали в двох залах одночасно.

— Зважаючи на теперішні непрості відносини Росії та України, вагались, чи їхати по премію “Ніка”?

— Вагався. На премію “Ніка” мене висунула Спілка кінематографістів України. Детально дослідив, хто є членами російської кіноакадемії, а це Ельдар Рязанов, Андрій Смирнов... Президент — Валерій Кончаловський, від якого й отримав запрошення. Це люди, які співпереживають трагічним подіям, що відбуваються між Росією та Україною, саме вони написали листа з осудом політики Путіна. Для мене було великою честю представляти Україну.

— Вже десять років живете у Києві, працюєте в Театрі на Лівому березі. Рідня досі у Криму?

— Більшість моєї рідні зараз живе у Криму. Востаннє був на півострові в лютому, коли відбувалось захоплення Ради Криму. Дуже переживав за рідних, вмовляв переїхати до Києва хоча б на деякий час. Сказали, що не для того повертались у Крим, аби їх знову виселили.

— Наскільки кримські татари готові до діалогу з Росією?

— Абсолютна більшість кримських татар почуваються громадянами України. Є, звісно, люди, налаштовані співпрацювати з теперішньою владою... Але більша частина не приймає ситуації, що склалася. Після Майдану в усіх українців, і у кримських татар в тому числі, з’явилася надія, що ставлення влади до людей зміниться. Ніхто не уявляв, що Крим знову чекають страшні події. В душі ми віримо, що усе повернеться на круги своя, і знову буде “хайтарма”.

Довідка «ВЗ»

Ахтем Сеїтаблаєв народився 11 грудня 1972 року у місті Янгіюлі, що неподалік Ташкента. Закінчив відділення режисури й драматургії Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого. Як другий режисер працював над стрічками «Татарський триптих» (режисер Олександр Муратов) та «Мамай» (режисер Олесь Санін). Працював на телеканалі «Про-ТБ». З 2005-го працює в трупі Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра.