Любомир МЕДВІДЬ: «Двічі відмовлявся від змагань за Шевченківську премію»

Художник-інтелектуал Любомир Медвідь (на фото) — неповторне явище в історії образотворчого мистецтва України. Його полотна не мають часових рамок. Вони актуальні у нинішній нелегкий для України період. Останні праці зі серії творів «Ремінісценції» львів’яни зможуть побачити на виставці у Національному музеї Львова ім. Андрея Шептицького з 23 травня. Саме за цей доробок художника нагородили Шевченківською премією у 2014 році. Про вимушену перерву у творчості, значення Національної премії та про те, що відрізняє посереднє полотно від ідеального, Любомир Медвідь розповів журналістові «ВЗ».

— Пане Любомире, за цикл живописних полотен «Ремінісценції» (2009-2014 рр.) ви стали лауреатом Шевченківської премії. Що для вас означає таке визнання?

— У латинській мові «ремінісценція» буквально означає «спогад», а в моїй інтерпретації це, швидше, відгомін вражень, навіяних змістом євангельської притчі про блудного сина, рефлексії, дотичні чи опосередковано пов’язані із темою людської екзистенції. Мені приємно, що така тематика знайшла розуміння серед членів комітету до справ присудження премії. Загалом серія складається із 37 робіт, з яких на сьогодні у моїй власності — 13 картин.

— Письменник Андрій Курков казав, що Шевченківська премія має сумнівну репутацію…

— Курков по-своєму має рацію. Керуючись мотиваціями, схожими на ті, про які каже відомий автор, я двічі відмовлявся від змагань за премію, на здобуття якої було висунуто моє ім’я. Вища нагорода у мистецькій сфері потрібна, однак її критерії повинні бути найвищими, а вимоги — позбавлені будь-якої упередженості і, тим більше, випадковості.

— У ваших «Ремінісценціях» є відлуння теперішніх подій в Україні?

— Безпосереднього прямого зв’язку зі сучасними подіями в Україні полотна не мають, однак їх внутрішній зміст адекватний суспільним настроям, які врешті-решт призводять до трагічних подій і в нас, і деінде. Суспільні конфігурації зверху не мають права пригнічувати гідність, честь і свободу людини.

— Багато митців творили посеред барикад...

— Здоровий імпульс вивів людей на Майдан обстою­вати власну гідність і обороняти Українську державу. Присутність високого духовного фактора вивільнила спонтанний творчий імпульс, який у майбутньому може стати обставиною для серйозного, широкого осмислення та інтерпретації.

— А яка ваша думка про нинішнє українське мистецтво?

— У царині образотворчого мистецтва Україна вельми перспективна. Це своєрідний історичний феномен. У сучасному українському мистецтві численні обнадійливі фактори у майбутньому можуть принеси вражаючі здобутки. Однак уже нині слід належно оцінювати і осмислювати яскраві спалахи над рівноплинністю нашого мистецького життя, як, приміром, недавній чудовий проект В. Костирка та Є. Равського під назвою «Лувр у Львові».

— Коли зрозуміли, що присвятите своє життя малюванню?

— Батько проявляв непересічний хист до малювання, але у міжвоєнний час віддав перевагу торгівлі, більш життєздатному вибору. Я невиразно мріяв про літературний фах, однак, по-справжньому скуштувавши аромату фарб, уже не міг позбутися жадання вступити до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Що і трапилося у 1959 році. У студентські часи був доволі інтенсивний період мого становлення як художника. Під час навчання працював на повну потужність.

— Як змогли знайти себе у творчості й не жити за радянськими ідеалами?

— Мій батько ніколи не мислив радянськими категоріями. Більше того, на зорі 1960-х він уперто пророчив дядькові Колі, уродженцеві далекої Південної Сиберії, чудовому і чесному росіянину, доволі високопоставленому радянському чиновнику, загибель фанерної комуністичної імперії. Батько вірив у цей крах так само щиро, як дядя Коля у Леніна і КПРС. Розбіжність поглядів не заважала жити обом у злагоді і приязні. Я не розділяв ні поспішних поглядів батька, ні хронічних упереджень дядька Миколи. Здається, серед них обох я був найближчим до істини (сміється. — Т. К.). Мене вражали картини світу, які створили Франц Кафка, Альбер Камю, Федеріко Фелліні, Інґмар Берґман…

— Чи позначився ідеологічний тиск соціалістичного реалізму на ваше становлення як митця й інтелектуала?

— У 1972 році після моєї персональної виставки у залах Львівської картинної галереї ідеологи на шпальтах газет недвозначно порадили мені «открыть свои пыльные окна и выбросить дохлых бабочек» (натяк на натюрморт. — Т. К.). Це були часи третьої хвилі арештів. Тоді до в’язниці потрапили мої друзі Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура. Життя ставало дедалі більш задушливим. Упродовж сімдесятих років з різних причин я не намалював чогось більш-менш значущого. Однак саме тоді виразніше окреслив свою дислокацію серед світу міфологій, містик і вражаючої панорами безоглядного обміну речовин. Малюючи портрети видатних особистостей, зокрема Лесі Українки, Івана Франка, Гоголя чи Льва Толстого, я керувався жагою показати їх як альтернативу згаданому світові.

— Ваші картини відомі не лише в Україні, а й за кордоном…

— Чимало моїх робіт перебувають у приватних збірках Канади, США, Голландії, Польщі, Китаю. Однак казати, що маю особливе визнання на світовому мистецькому ринку, було б явним перебільшенням. Між іншим, це мене зовсім не пригнічує.

— Були картини, за написання яких ви бралися, але так і не закінчили?

— Мій чудовий приятель Борис Жданюк, професійний програміст і геніальний художник-аматор, якось зауважив, що серед трьох намальованих ним картин дві попередні — непридатні. То йому доводилося болісно переживати аж дві творчі невдачі. Щось схоже і у мене. Я не належу до тих людей, які кожен мазок вважають святим. Коли був студентом, експериментував, шукав себе, то окремі полотна просто знищував, особливо, коли змінював якісь свої уподобання, думки. Тому, мабуть, знищив більшість своїх намальованих картин. Тиждень тому змив практично готову композицію розміром 220х170 см.

— У вас немає людини-критика, якій показуєте картину вперше?

— Мій процес малювання доволі примхливий, тому слід бути максимально зосередженим. Мене може збити з налаштованості навіть телефонний дзвінок. Не допускаю ні присутності, ні розмови з приятелем під час роботи, волію обходитися навіть без святої музики. Моя праця вимагає значної затрати фізичних зусиль. Тому потрібно вміти витримати фізичне навантаження, не бути кволим, бо це обов’язково позначиться на роботі.

— Ви створюєте переважно великі полотна. Як довго їх малюєте?

— У певному розумінні затрата зусиль та часу однакова і для великого за розмірами, і для малого полотна, оскільки слід впоратися із завданням за один «приступ». Деталі можна опрацьовувати і завтра, і післязавтра, та з цим слід бути обережним, аби не розхлюпати те, що вдалося зафіксувати волею первинного імпульсу.

— Чого навчаєте своїх студентів?

— Бажання до процесу мислення. Художник мислить не лише очима, а, як всі нормальні люди, — власною головою. Від того, яка та голова, залежить, яку картину побачать його очі та очі глядача. Інколи можу вихопити пензля і показати, як зробити краще, адже практика дієвіша за теорію. Завжди їм кажу, що посередній твір від ідеального відрізняє сім правильних мазків.

— Студенти не намагаються вас наслідувати?

— Ні. Відчуваючи, вони прагнуть спочатку збагнути самих себе. Якоюсь мірою я можу бути для них лише прикладом, а не зразком для наслідування.

— Яка у вас майстерня?

— Така, яку побудував сам у своєму Рудному. Вона не надто велика, не надто розкішна, у ній немає штабелів намальованих полотен. Там, на жаль, аж надто часто панує затишшя з причини мого лінивства (сміється. — Т. К.).

— Про що ще хочете сказати у своїй творчості, над чим працюєте?

— Моя єдина тема — притча про повернення блудного сина до отчого порога. Все більш-менш вдале, що я коли-небудь намалював — різні варіанти чи інтерпретації цього одного мотиву. І робота над темою не закінчена, її енергетика не вичерпана.

Довідка «ВЗ»

Любомир Медвідь народився 10 липня 1941 р. у м. Варяжі (тоді на території Польщі). Переселений в Україну під час другої черги акції «Вісла». Після короткотривалого перебування на Тернопільщині (весна 1946 року) сім’я переїхала до Львова, де батько майбутнього художника купив будинок у Зимній Воді. У 1965 році закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва. Мав персональні виставки у Львові, Торонто, Нью-Йорку, Чикаго, Варшаві, Ханчжоу. Брав участь у групових виставках у Нью-Йорку, Х’юстоні, Кракові. Разом з Олегом Міньком та Зеновієм Флінтою виставляв свої твори у Києві, Вільнюсі, Москві. Картини Любомира Медвідя — у колекціях музеїв в Україні та за її межами. Викладає у Львівській національній академії мистецтв. Професор, завідувач кафедри монументального живопису. Звання заслуженого діяча мистецтв України отримав 1987 року. З 1999-го — народний художник країни. З 2003-го — член-кореспондент, а з 2006-го — дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України. Кавалер ордена князя Ярослава Муд­рого V ступеня. 2014 р. — лауреат Шевченківської премії за серію живописних полотен «Ремінісценції». Мешкає у Рудному Залізничного району м. Львова.