Передплата 2024 «Добрий господар»

Роксолана Богуцька: «Маю «професійну хворобу» – спостерігаю, у що одягнені жінки на вулиці»

Показ нової колекції бренду Bogutska осінь-зима 2014 року розпочався під ритми українського етно-гурту “ДахаБраха”.

По подіуму крокували моделі у вишитих приталених жилетах з елементами хутра та шкіри. Чіткі лінії спідниць та пальт поєднувались з шовковими блузами, розшитими рослинними мотивами. Тонкі, летючі сукні до підлоги підкреслювали стрункість силуету. Акцент — на талії, яку неодмінно підхоплював тонкий поясок. З аксесуарів — важке намисто у народному стилі. Одяг з колекції надзвичайно колоритний: багато вінтажної вишивки, квіткових принтів, тиснення на шкірі... Публіка була зачарована. А коли на подіум під зворушливу “Мелодію ля-мінор” Мирослава Скорика вийшла наречена у білосніжній етнічній сукні, зал вибухнув оплесками.

—Зважаючи на події в країні, тричі хотіла відмінити показ, — розповіла “ВЗ” Роксолана Богуцька. — Зрештою, вирішила провести, адже кошти від квитків ідуть у благодійний фонд “Я не один”. Результати наших благодійних заходів — десятки проведених операцій і врятованих малюків. Провели показ осінньо-зимової колекції, по-перше, щоб допомогти дітям, а по-друге, аби донести людям розуміння того, що життя продовжується. Вірю, що у нас все буде добре. На підтвердження цього зробила світлу, яскраву та легку колекцію. Відмовилась від улюбленого чорного кольору.

— Пані Роксолано, минулоріч відсвяткували 15-річчя бренду. Відчуваєте творчу зрілість чи тягне поекспериментувати?

— Як людині творчій, хочеться?експериментувати. Проте розумію, що за 16 років виробила свій стиль, почерк. Стрибати з боку в бік зараз не варто. Не хотілося б підвести шанувальників бренду Bogutska. Тому бажання експериментувати втілюю в етнічному напрямку, щоразу повертаюсь до витоків і щоразу по-новому переосмислюю. Етнічні мотиви — те, що у моїх колекціях буде присутнє завжди. Це відповідає моєму світосприйняттю, я виховалась на фундаменті народного мистецтва в Училищі прикладного мистецтва, Академії мистецтв. Усі мої знання будувались на писанкових мотивах, на вишиванках. З цим мені працювати легко, це те, що люблю.

— Західна мода диктує різкі лінії, строгі силуети. Чимало вітчизняних дизайнерів зауважують, що такий одяг не пасує слов’янському типу зовнішності...

— Не можна сліпо гнатись за модними тенденціями, наслідувати кольори, силуети. Не дарма ж мода має свою територіальну відмінність: нескладно відрізнити колекцію італійського дизайнера від німецького. Слов’янська жінка любить одягатися, вона не консерваторка, завжди доглянута і підкреслено жіночна. На вулицях інших міст її нелегко відрізнити: зовнішність слов’янки м’якша, ніжніша. Розумію нашу “інакшість” і намагаюся підкреслити особливості українок. Захоплююсь ними, бо це жінки, що не зважаючи ні на які труднощі та кризи, уміють викрутитись, щось скомбінувати і одягтися модно... Ми, наче маленькі цезарі, примудряємось утримувати сім’ю, доглядати за чоловіком та дітьми, слідкувати за зовнішністю. Постав у наші рамки іноземку — вона б не дала собі ради.

— Вам властиве підглядання за стилем перехожих на вулиці?

— Аякже! Це “професійна хвороба”: ходити по вулиці чи сидіти в кафе і спостерігати, у що одягаються жінки. Часом захоплююсь чиїмось відчуттям стилю, а часом здається, що людина себе в дзеркало не бачила... Мова навіть не про моду, а про те, що кожна жінка повинна для себе зрозуміти, пасує їй річ чи ні. Можна бути одягнутою не в брендові речі, не в “топи сезону”, але деталі одягу повинні гармоніювати між собою та із зовнішністю власника. — Вашій донечці Меланії вже три роки, що шиєте для неї?

— Для Меланії не шию нічого. Хоча дуже люблю її красиво одягати, купую багато речей. Це, мабуть, тому, що першим був син.

А коли народилась донечка, я збожеволіла на темі маленьких суконочок, бантиків-хвостиків. Дивувалася, чому вартість дитячих речей така ж, як і для дорослих. Але зрозуміла, що створити дитяче взуття чи суконочку — трудомістке заняття.

Меланія швидко росте, шити ексклюзивні речі для неї немає сенсу. Думаю, в її житті ще настануть події, де потрібна буде рука мами. Цього року підемо святити паску, одягнувши Меланію в етнічний наряд. У нас якраз уродини і буде привід для цього.

— У зв’язку з останніми подіями спостерігаємо моду на українське. Відчули на собі цю тенденцію, клієнти звертаються частіше?

— Дуже модним за останні два роки стало весілля в народних традиціях. Стилізований одяг замовляють не лише наречені та батьки, а й гості. Багато тематичних весіль відбуваються в столиці, часто такі події проходять за кордоном. Нещодавно клієнтка привезла свої фото з весілля у Парижі: уся весільна процесія у вишитому одязі ішла вулицями міста, французи вибігали з будинків і магазинів, щоб подивитися, сфотографуватися. Нарешті світ зрозумів, що є окремий народ, українці, і не плутають нас із росіянами.

Наша мода повинна бути огорнута українським духом — це те, чим можемо привернути до себе увагу на світових подіумах. Одна з перших моїх колекцій з етно-мотивами у Києві зазнала глибокої критики. Тоді, у 98-99 роках, в українському стилі не показувався ніхто. Досі пам’ятаю статтю в газеті, мовляв, “приїхав дизайнер з провінційного Львова”. Мене врятувало те, що я була не просто молодий дизайнер, а мала своє бачення, виросла і виховалась у львівській мистецькій школі. Критика загартувала мене. Вирішила, що однозначно працюватиму у цьому стилі. Життя повернулося так, що критикований у 90-х стиль став зараз популярний серед дизайнерів. Це робить Україну відомішою і цікавішою для світової модної індустрії.

— Отже, у 90-х українським дизайнерам було несолодко, чи стало легше зараз?

— Легше не стало: фінансування як не було, так і нема, державі модна індустрія не потрібна, а конкуренція серед українських модельєрів шалена. Нас з великим задоволенням запрошують на закордонні покази, але усе це дизайнер робить за власні кошти. Легше стало тільки в одному — одягатись в українські бренди нарешті стало престижно. Коли моє покоління дизайнерів ставало на ноги, такого поняття, як україн­ська мода, не було. Начебто і Радянський Союз зник, а одягались все одно як під копірку. Однакові джинси, штамповані светри, достукатись до наших українських модниць було нереально. Український одяг вважався непрестижним, бо на спині модника обов’язково мала красуватись бірка іноземного бренду. Що таке українська мода і для чого шити одяг на замовлення — ніхто не розумів. Цю проблему нам довелось долати крок за кроком. Потім потрібно було знайти кошти на пошиття колекції, щоб представити себе на Тижні української моди, щоб проанонсувати колекцію в модних журналах... А коштів не було, бо тоді нереально було вмовити когось вкласти гроші не в металургійний чи нафтопереробний завод, а в моду. Мода переважно сприймалась як забавка для тих, в кого багата родина, заможний чоловік. А якщо це для тебе заробіток і твоя майстерня перетворюється у міні-завод, де працівникам потрібно платити зарплату, тоді розумієш, що це шалено важка праця. Але особисто я ніколи не думала, що буде легко. Завжди розуміла, що мої досягнення прямопропорційні зусиллям.

Схожі новини