Богдан СТЕЛЬМАХ: «Після Білозіра та Івасюка не бачу на горизонті нового солов’я»

Ім’я Богдана Стельмаха ­ поета, драматурга, перекладача і громадського діяча ­ знане і шановане в українстві. Перші вірші опублікував у 1962­-му, через два роки з’явилася перша пісня (на музику Мирослава Скорика) “Аеліта”. Перша книжка вийшла 1969­го, через десять років Львівський театр ім. М. Заньковецької поставив його першу п’єсу. Богдан Стельмах написав шість пісень з Володимиром Івасюком (серед них ­ “Тільки раз цвіте любов”, “Запроси мене у сни”), 24 ­ з Ігорем Білозіром (зокрема “Пшеничне перевесло”, “Мамина світлиця”), десятки ­ з Богданом Янівським та Віктором Камінським. Його поезію поклали на музику Олексій Екімян, Віктор Морозов, Левко Дутковський. Звучать твори поета з вуст Софії Ротару, Оксани Білозір, Василя Зінкевича, Віктора Шпортька, Людмили Артеменко, у виконанні багатьох ансамблів та гуртів.

З поетом ми стрілися у його творчій майстерні (від 1977 року Богдан Михайлович на творчій роботі) на схилястій вулиці Ужгородській, що веде до Високого замку старовинного міста, яке він любить до безтями.

Вам, Богдане Михайловичу, пощастило відбутися не лише як поетові, а й як поету-­пісняреві, творіння якого звучатимуть завжди у тих світах, де живуть наші земляки.

­ Не люблю, коли мене називають поетом­-піснярем. Може, ті, хто так каже, хочуть підвищити в ранзі поета. Поет ­ він завжди поет. Взяти творчість Ліни Костенко, поезія якої сягнула найвищих вершин, але її віршів майже не співають.

Написання віршів для пісень є вузькою спеціалізацією поета. Хоч мого співають чимало, і це правда, вважаю себе насамперед поетом, окремі вірші якого стали піснями (усміхається).

­ Невже не відчули задоволення від першої написаної пісні?

­ Чого ж ні? Звичайно, що так! Свої перші пісні написав з Мирославом Скориком. Йшов 1964 рік. А вже наступного року вийшла книжка естрадних пісень композитора, де зі семи творів чотири були на мої слова. Співали їх львівські виконавці Степан Степан і Люба Чайківська. Музичний редактор Львівського телебачення Мирослав Скочиляс запропонував мені зробити кілька перекладів пісень з російської, естонської, щоб прозвучали українською.

У ті складні радянські роки щось десь в рядках заховати тужливе, сокровенне, українське вважалося подвигом ­ напівтворчим і напівгромадянським. Нинішні поети в період демократії цього не розуміють. Взяти для прикладу рядки:

І що ж то можна зрозуміти:

Що гріх молитись тільки дням,

Що схід не тільки сонцем світить,

Що й ніч зі сходу сходить нам.

Такий ніби астрономічно погідний вірш, надрукований у моїй першій книжці. І він пройшов! І вже як настав той період, коли мене притиснули, то й згадали ось ці рядки, мовляв: “Він ще й тоді дозволяв собі вольності!”. Але якою була внутрішня радість поета-­початківця, що йому вдалося обдурити тодішню владу…

­ Згодом вам пощастило плідно співпрацювати з Володимиром Івасюком, який приїхав з Чернівців до Львова.

­ Коли Володя перебрався до Львова, щоб навчатись у консерваторії, я підсвідомо розумів, що ми мусимо зустрітися і писати разом. За його плечима були “Червона рута”, “Водограй”, у мене ­ хоч і не такі популярні, але пісні з Мирославом Скориком та Богданом Янівським.

У мене немає звички записувати дати, тому не можу точно сказати, яка була наша перша спільна пісня. Швидше за все ­ “Лиш раз цвіте любов”, приблизно 1975 року. Відтак нам пощастило написати шість пісень, сьома “Калино, калино”, на жаль, не збереглася. Багато зі створеного Володя тримав у голові, не все фіксував на папері. Вірш “Калино, калино” мовою музики Володя переклав напрочуд швидко. Дивина, але єдиним свідком її створення і єдиним її слухачем був я ­ її співавтор. При мені Володя заадресував, вклав до конверта і надіслав у Ленінград, друзям з ансамблю “Калинка”. Коли я запитав його, чому б не зберегти копію, може, і в нас її хтось заспіває, заспокоїв: “Старий, не переживай, я мелодію пам’ятаю, звучатиме і у нас”. Але не встиглося, конверт десь посіявся. Проте років через п’ять нову мелодію написав до моїх віршів Віктор Камінський, і вона зазвучала у виконанні Оксани Білозір та ансамблю “Ватра”.

Цікавий був момент із написанням пісні “Два перстені”. Вона, як і “Лиш раз цвіте любов”, була похідною від мого вірша “Щороку ­ і весна, і осінь”, якому не судилося дочекатися Івасюкової мелодії (вже пізніше це зробив Ігор Білозір). Так ось, Володя звернув увагу на слова “мов два перстені у вечірню воду” і загорівся цим образом: “Два перстені! Старий, то буде пісня! Давай її зробимо”. Вдарив кілька перших акордів на своєму фортепіано і почав наспівувати окремі слова і фрази: “Два перстені ­ то для тебе… вибирай … два перстені ­ то твій усміх, а твій усміх ­ моя згуба…”. “Старий, давай слова!” ­ радісно вигукнув Івасюк. Я ж сказав, що подумаю. А вже через два дні Володя запросив мене до себе і натхненно почав співати. Так я був першим слухачем “Двох перстенів”. Правда, із вдячності Івасюк тоді запропонував, щоб я у “Двох перстенях” був співавтором тексту, мовляв, слова там його і мої. На що я відповів, що слова тільки його. Івасюк не вгавав: “Але ж ідея…”. “Два слова ­ це не ідея, два слова ­ це мій тобі подарунок з нагоди написання нової пісні”.

Хоч тоді я просив Володю написати музику до “Щороку ­ і весна, і осінь”, він відповів, що пісня буде, але треба почекати. Правда, того ж дня я дав йому слова “Лиш раз цвіте любов”. Володя сів за рояль, слова вкладалися в струмені мелодії якнайкраще, вона, як вітер по зелених кронах світу, летіла з його приємного тембру голосу. Й досі бачу його нат­хненне обличчя і чую незабутній спів:

Поглянь ­ усе навколо зацвіло,

Ясна вода і сонце золоте.

Цвітуть гаї, цвіте густе зело, ­

Чому ж любов так довго не цвіте?

Так довго...

­ Кожна пісня ­ своя цікава історія. А якою була вона із піснею “Запроси у сни”?

­ Також своєрідною. Чомусь вважається, що єдиною музикою Івасюка до вистави були “Прапороносці” для заньківчан. Проте 1976 року Дрогобицький муздрамтеатр, де я працював завлітом, узяв до постановки п’єсу Максуда Ібрагімбекова “Мезозойська історія” ­ про азербайджанських нафтовиків та, звичайно, про кохання. В 1970­ті роки Міністерство культури давало театрам обов’язковий репертуар. Музику до вистави на моє прохання погодився написати Володимир Івасюк. Ось ця робота в театрі була для нього другою. Володя створив прекрасно інструментовану музику з лейтмотивною піснею “Запроси мене у сни”.

Йдуть літа ­ то не біда,

Тільки іноді шкода,

Що в мереживі доріг

Я знайти тебе не зміг.

Запроси мене у сни свої,

В ті, що досі не збулись.

Запроси мене у сни свої,

В ті, що збудуться колись.

В ті, що збудуться колись.

Запроси мене у сни свої,

Хоч на мить, та запроси…

Івасюк кілька разів приїжд­жав до Дрогобича, привіз готову, записану на магнітофонній тасьмі музику до вистави, але від гонорару відмовився, сказавши, що зробив це для свого друга Богдана. А якось Володя задзвонив мені зі Львова в Дрогобич. “Старий, треба допомогти, ­ зашелестіла трубка голосом Володі Івасюка. ­ Маєш чим записати “рибу”? Володя замугикав мені цікаву мелодію. Я ж записав ритмічний малюнок пісні ­ чергування наголошених і ненаголошених складів (жаргоном музикантів це називається “рибою”). Виявляється, мелодію написав Левко Дутковський, а вірш Івасюк просив мене створити. Вже за кілька днів я надіслав до Львова текст пісні, а через кілька тижнів Софія Ротару заспівала “Черешневий гай”.

­ Ніби естафету від Івасюка прийняв Ігор Білозір, з яким ви написали недокінчену з Володею “Щороку ­ і весна, і осінь”.

­ З Ігорем народжувалися пісні як гриби після дощу. Ми все поставили на пісенний конвеєр. Навіть склали наперед список, де були “Весільний марш”, “Світлиця”, “Многая літа”… Я давав Ігореві вірші, він писав музику, а взамін мені давав музику, я мав писати тексти. Отже, писалося відразу дві пісні. Ігор мав у голові, як він сам казав, “море музики”.

­ Дві трагічні долі у вашій творчості…

­ У той момент, коли пропав Івасюк, мене пізньої весни 1979 року познайомили з Білозіром, і пісенна творчість продовжилася. Було щось дивовижне в тому, що саме в той час я робив переклад французької п’єси Едмона Ростана “Шантеклер” ­ про птахів. Є там епізод, коли випадково вбивають солов’я. Соловей не може замовкнути, якщо трапилася біда ­ одного заміняє другий соловейко. Ліс без солов’я не може жити. Як у природі, так і в нашій пісні, ­ соловейко не може замовкнути!..

Було б дуже цікаво, якби жили і творили разом Білозір та Івасюк, якою б стежкою йшли, як би це відбилося в національній пісні і додалося до неї?..

Писати хочу й далі, тільки щось на горизонті тепер не бачу солов’я, але він мусить скоро з’явитися.

­ Ви увійшли в історію Галичини як автор ідеї створення пам’ятника Тарасові Шевченку у Львові…

­ У тому місці, де він тепер стоїть. Це так. Упродовж багатьох років виношую ідею встановлення у Львові пам’ятника Пісні.