Валерій АСТАХОВ: «Люблю фільм про Мухтара. Нехай би він ще сто років прожив»

У цьому веселому чоловікові, який знаходить тисячу анекдотів на одну фразу, зараз уже важко впізнати колишнього танцюриста. Мені пощастило познайомитися з цим харизматичним актором під час ХVІ Міжнародного кінофестивалю “Бригантина”. Про службу в армії, роботу на молокозаводі, акторські приколи і особисте життя Володимир Астахов розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту “ВЗ”.

- Знаю, що на сцену ви прийшли після закінчення інституту імені Карпенка-Карого. Стати артистом мріяли з дитинства? Чи то батьки “нав’язали” вам таку спеціальність?

— Мама мене бачила артистом балету. Вона все життя танцювала. І я танцював разом з нею. У парі з мамою навіть танцював. І в ансамблі “Славутич” танцював також. А коли мене призвали в армію, був керівником військового ансамблю танцю Марійської АРСР. Там саме відкривали Будинок культури, я зробив постановку до відкриття. Їм це сподобалося — і я прийняв їхню пропозицію керувати ансамблем. Але ще у школі мені всі казали: “Иди в цирковое!”. Я розігрував людей, копіював усіх (сміється. — Г.Я.). То мені всі пророкували у майбутньому “роль” клоуна. У мене в армії був командир — майор, який закінчив Казанське театральне училище. Він запропонував, щоб ми зробили кілька мініатюр. От з цими мініатюрами й виступали. І з танцювальним ансамблем. А коли я йшов “на дембель”, майор мені порадив вступати у театральний інститут. З армії мені дали такого серйозного листа, типу рекомендацію для вступу. Подав я документи, а сам влаштувався на молокозавод.

- Знову керувати якимсь ансамблем?

— Та що ви? (сміється. — Г.Я.). Мені так хотілося від’їстися! Я прийшов такий худий — страшно було дивитися. І оце свіже молочко, сметанка... ням-ням... Колись молоко продавалося у таких паперових трикутних коробках. Я стояв “на стрічці”: молоко наливається, а я заклеював. А навколо — лише дівчата. І на ось цей гарем я один (сміється. — Г.Я.).

- Я собі уявляю, який ви там мали успіх.

— Ну... мав, але ж недовго, бо я там працював лише півтора місяці.

- Довелося звільнятися, бо стали студентом театрального інституту?

— Так. Я вчився на курсі Григорія Кононенка.

- Ваша перша роль була у театрі чи кіно?

— Театральна. Я грав на сцені, коли вчився на другому курсі. Працював у театрі з третього курсу. Так вийшло, що на репетиціях почав “робити” Копача зі “Ста тисяч” в інституті. До нас повернувся студент чи то з академки, чи ще звідкілясь, от мені викладачі кажуть: “Ти вже і так граєш Копача у театрі, то там і залишайся, а він нехай репетирує Копача тут, в інституті”. Але коли ми грали дипломний спектакль, мені раптом сказали, щоб у ролі Копача все ж таки вийшов я. Без попередньої репетиції виходжу просто на сцену. Коли я під час спектаклю почав читати свій монолог, Толік Тортосінов, якого ми всі звали Тосіком, і який зіграв роль Калитки, подивився на мене, як на придурка, взяв чоботи і пішов у хату (за лаштунки). А я сам стою на сцені, і так йому у відчинені двері кричу той свій монолог. Закінчив монолог, виходить Тосік і далі щось там говорить. Коли відіграли спектакль, питаю у Тосіка: “Ти чого у хату сховався? Здурів?”. А він мені каже: “Ти — придурок! Ми ж цей монолог давно викинули, а ти його читаєш!”. А мені ж ніхто не сказав (сміється. — Г.Я.).

- Ви зіграли багато ролей, але чомусь глядачі найбільше вас запам’ятали за ролями дільничних міліціонерів...

— Уже восьмий рік я дільничний міліціонер — інпектор Дятло у серіалі “Повернення Мухтара”. І хай живе цей Мухтар ще сто років (сміється. — Г.Я.).

- Якось читала, що саме ця роль зробила вас популярним.

— Мені подобається робота у цьому серіалі. Я на зйомки “Мухтара” приїжджаю, як до себе додому.

- Робота у цьому серіалі вам допомагає, коли порушуєте правила руху на машині?

— О... І не раз (сміється. — Г.Я.). Якщо десь “проштрафлюся”, підходять: “О...це ви? Розкажіть класний анекдот”. Ось такі “беруть” з мене штрафи. Мабуть, вони мене більше по “Гусаку” впізнають. Хоча спочатку була “Біла ворона”, а коли вона “приказала долго жить”, хлопці мене покликали в “Золотого гусака”. От я й “примелькався” на екрані (сміється. — Г.Я.). А ще у нас є трійка — я, Лесь Задніпровський і Назар Задніпровський, яка називається “Не за баром”. Виступаємо на концертах, багато гастролюємо.

- Але ж у “Гусаку” ви працюєте на громадських засадах.

— Так. Це — для душі. Як відпочинок.

- Звідки берете такі анекдоти?

— Друзі розповідають, хтось щось десь почує, перекаже. Записуємо. Річ у тім, що анекдотів у голові крутиться так багато, але ми працюємо на асоціаціях. Хтось розповідає анекдот, виникає асоціація — о! згадав — і відразу видаєш свій анекдот. У нас з Володею Ямненком був такий випадок, що ми удвох цілу ніч розповідали людям анекдоти.

- Як ви встигаєте передавати мікрофон? Звідки знаєте, хто зараз має говорити?

— У нас на передачі багато мікрофонів. Говоримо за чергою. В руках завжди ручка і аркуш паперу. Хтось розповідає анекдот, а я вже собі пригадав інший і записую кілька слів з цього анекдоту. Коли до мене доходить черга — розповідаю.

- Тобто ви працюєте “на живо”? Камера не зупиняється?

— Зупиняється. На перекур (сміється. — Г.Я.).

- Повернемося до ролей у кіно. Ваш найулюбленіший фільм?

— Мої ролі у фільмах — всі мені рідні і улюблені, як діти. Але фільм “Заєць, смажений по-берлінськи” — мабуть, і є та найкраща для мене картина. Я там зіграв одну з головних ролей. На цю роль мене запросив режисер Сергій Крутін. Зараз я знову знімаюся у нього. Зйомки відбуваються в Одесі. Граю розкуркуленого куркуля, який допомагає німцям, бо він ображений. І таким чином хоче усім відімстити. А ще коли вбивають його синів, він, сповнений люті, хоче розірвати усіх на шматки. Ну і сам потім гине.

- Кажете — вашого куркуля також вбивають. Ви не суєвірна людина?

— Ні. Мене знаєте, скільки вже “вбивали”? Якби я вірив у такі речі, точно би вже щось сталося. Єдине чого не люблю, коли мене вбивають на початку першої серії (сміється. — Г.Я.). А вже у кінці фільму можна... Коли китайці знімали фільм про Павку Корчагіна, там є такий момент, коли ми йдемо в атаку, я — Корчагіна друг, — ми у розвідці в одному відділенні. Корчагін закохався у дівчину-медсестру. Дівчина з нами. Коли ми бігли в атаку, я бачу, що у неї стріляють, закриваю її собою, і куля потрапляє у мене. Цей момент знімали разів зо шість — у мене ніяк не “вибухала” спеціальна капсула, з якої мала витекти кров.

- Ви — людина весела, мабуть, постійно розігруєте друзів? Розкажіть, якийсь прикол на знімальному майданчику.

— У Запоріжжі був концерт. “Театр пісні Павла Зіброва” запросив мене як конферансьє. Я приїхав на два тижні раніше сам, щоб відчути сцену. Мабуть, подумали, що я адміністратор “Театру...”. Перед концертом пішов у касу, мені видали гроші, які я у гримерці відразу ж віддав Зіброву. У моїй барсетці залишилося, може, сім гривень. Павло Зібров поклав гроші у свою барсетку, яка стояла перед моєю. У результаті після концерту з’ясувалося, що вкрали мою барсетку. Ми викликали міліцію, бо у барсетці були ще й документи. Міліція, звичайно, не приїхала. Нас заспокоюють: “Та ви так не переживайте. У цьому Будинку культури у Кіркорова штани вкрали, і нічого”. Наступного дня кажу Зіброву: “Павле Миколайовичу, давайте самі підемо у міліцію, це спрацює”. Заходимо у райвідділку на другий поверх, куди нас скерували, там сидить старший лейтенант — такий опер — питає: “Что случилось?”. Кажу: вкрали барсетку, а там всі документи. Питає: “А ви міліцію викликали?” — “Викликали”. — “І що?” — “Не приїхали”. — “А чому не приїхали?”. Ну, кажу, це у вас треба запитати, чому не приїхали. Він почав пояснювати, що проблеми з бензином. А тоді поцікавився, де я працюю. Кажу: “Театр пісні Павла Зіброва”. Записав. Далі питає: “Ким?”. Кажу: конферансьє. Записав. Тоді дивиться на Зіброва і питає: “А це свідок ваш?”. Зібров підтвержує. “Прізвище, ім’я, по батькові?”. — “Зібров Павло Миколайович”. — “Де працюєте?” — “Театр пісні Павла Зіброва”. — “Ким?”. Павло Миколайович з гумором, каже: “Павлом Зібровим”. А той далі не розуміє: “Мужики, я не жартую. Мені ж для протоколу треба”. Я вмирав зі сміху. І на прощання пообіцяв старшому лейтенанту: де тільки зможу, буду розповідати цей монолог.

- Ви багато знімаєтеся, гастролюєте... Зараз з Приморська їдете в Одесу на зйомки.

— А з Одеси відразу на Полтаву. Але це прекрасно. Гірше би було, якби мене ніхто нікуди не кликав. Якщо мені за день ніхто би не зателефонував, я би переживав...

- Яку роль ви би не погодилися зіграти?

— У порнофільмі хіба що (сміється. — Г.Я.).

- А коли відпочиватимете?

— От після Полтави й відпочину кілька днів. У мене є власний будинок — там найкращий відпочинок.

- Крім вас, у сім’ї є ще актори?

— Дружина — балетмейстер, вона працювала у Зіброва в колективі “Хрещатик”. Але коли я пішов від Павла Зіброва, і вона пішла за мною. Донька закінчила театральний університет. Хоча, коли вона вступала, для мене це було несподіванкою. Ніколи у житті вона не захоплювалася сценою, а тут раптом таке рішення. Тільки у неї такий факультет — управління персоналом. Зараз вона працює на “УТ-1” адміністратором.

- Заміж ще не вийшла?

— Не вийшла, але є у неї залицяльник. Радити їй щось не можу, не лізу не у свої справи. Це її життя. Але це моє болюче місце.

— Крім того, що знімаєтеся у кіно, ви ще й виступаєте режисером-координатором “Балкашинов і Ко”. У чому полягає ваша координаторська робота?

— Свого часу три роки поспіль ми робили ось цей кінофестиваль “Бригантина”, і я приїжджав сюди у Приморськ як режисер-координатор. Режисер придумує усе, а координатор має усе втілити. Ми робили фестиваль “Золотий скіф”, “Людину року” десять років робили поспіль — з першого до десятого.

Довідка «ВЗ»

Валерій Астахов народився 6 серпня 1964 року, у м. Славута Хмельницької області. У 1989 р. закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені І.К.Карпенка-Карого.Режисер-координатор ТОВ «Балкашинов і К», заслужений артист України. Під час служби в лавах Радянської армії був керівником ансамблю танцю Будинку культури Радянської армії Марійської АРСР. Зіграв у фільмах «Як гартувалася сталь» — Ванюшин (Китай), «День народження Буржуя» — дільничний інспектор, «Повернення Мухтара» — дільничний Дятло, «Небо в горошок» — Борецький, «Фарт», «Дякую тобі за все» — Петрович...