Мирослав ВАНТУХ: «В ансамблі ім. Вірського немає жодних інтриг»

Завдяки йому українське танцювальне мистецтво побачили на кожному континенті — у 73 країнах світу. Останні кілька десятиліть пліч-о-пліч зі своїм колективом подорожує керівник, Герой України Мирослав Вантух. Видатний хореограф розповів кореспонденту «ВЗ» про свою хореографічну династію та дав настанови молодим танцюристам.

— Мирославе Михайловичу, у Львові ви починали свою танцювальну кар’єру. І, як годиться митцеві, залишили тут свій слід. 1964 року створили ансамбль «Юність», який успішно працює й нині. Пригадуєте свої перші кроки як керівник колективу?

— Це був один з найкращих колективів у Радянському Союзі. Дуже цим пишаюся, бо для мене свого часу це були недосяжні вершини. За своє життя керував двома колективами: «Юністю» — створив її та пропрацював там 20 років, та ансамблем Вірського, в якому вже 33 роки. «Юність», як правило, згадую з любов’ю і невеликою ностальгією, бо це був перший колектив у моєму житті. Свого часу його оцінив Павло Вірський, навіть був у мене на репетиції і давав поради. Десь до 1973 року ми разом ансамблями працювали і танцювали.

- Яким пам’ятаєте себе в той час?

— Був фанатично закоханий в цю професію. О дев’ятій ранку приходив у «Юність» на роботу, а закінчував близько опівночі. У неділю в нас була семигодинна оркестрова репетиція. Учасники називали її «кривавою неділею». Очевидно, вони мали рацію, але нічого не досягнеш без праці.

- А зараз у вас такий же ритм роботи?

— Я такий же вимогливий, до себе перш за все. 53 роки працюю керівником, і за цей час не спізнився жодного разу ніколи і нікуди. Всюди поруч з артистами: вони в селі танцюють — я з ними, вони в поганому готелі ночують — і я там. Особистий приклад керівника — це перш за все. В ансамблі Вірського немає жодних інтриг. Артисти називають мене батьком, і це приємно, тому що я про них дбаю.

- Щодо стосунків між керівником та артистами. Як, на вашу думку, найбільш правильно їх будувати? Чи може устрій колективу бути авторитарним заради досягнення певної мети?

— Часом можу зробити зауваження на підвищених тонах. Це не значить, що не поважаю артиста чи учасника. Вони знають, що я завжди об’єктивний і ніколи нікому ще не збрехав. Напевно, це мене на світі й тримає. Завдання митця — робити так, аби його праця подобалася всім. Для того, щоб дивувати глядача, треба мати в собі щось неймовірне, цікаве, висококультурне та інтелектуальне. Безперечно, треба мати й талант. Як казав Шолом-Алейхем: «Талант — як гроші. Або є, або немає». Якщо є, то його можна розвинути, помогти людині, і вона піде далі.

- Виходить, основне завдання у спілкуванні з артистами полягає у розвитку їхнього таланту. А як же ті, хто цим похвалитися не можуть?

— Людей безталанних не буває. Тільки треба знайти себе: в хореографії чи в музиці, в науці чи в економіці. Однак мистецтво — це така річ, яка не кожному під силу. Тут потрібно мати відповідні дані: відчуття ритму, слух, хороший зовнішній вигляд і бути внутрішньо багатим. Артист повинен пропустити все через свій внутрішній стан. Коли репетирую з учасниками, то дивлюся їм в очі. Якщо вони мене не вражають, зупиняю репетицію і питаю: «Ти відчуваєш, що ти танцюєш?». Відповідає, що так. А я кажу: «Ні, неправда. Я по твоїх очах бачу, що не відчуваєш». Слова танцюриста у його руках, ногах, позах і жестах. Завдання — скласти ці слова у речення, а потім у текст. Якщо артист драми розповідає, то артист балету показує. Це не всім під силу.

- Ансамбль — це машина, деталі якої злагоджено працюють. Яку роль відіграє індивідуальність танцюриста? Танцювальна синхронність робить усіх артистів, на перший погляд, ідентичними…

— Ансамбль — живий організм, який підкоряється музичному та хореографічному матеріалу, образу, характеру. На репетиціях кажу: «Ви танцюєте один і той же текст, але зберігайте свою індивідуальність, яскравість». В колективі 120 артистів балету і 30 музикантів. Знаю кожного особисто, знаю їхні плюси і мінуси. Коли працюєш з артистом, уважно стежиш за його виконанням, за штрихами у танці, що притаманні тільки йому. Той, хто має добру зорову пам’ять, помітить ці відмінності. Індивідуальність кожного зберігається.

- Як триває ваш творчий процес від зародження ідеї танцювального номера і до її втілення?

— Пригадую композитора Анатолія Кос-Анатольського. Коли він написав пісню «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», я запитав: «Анатолію Васильовичу, як вам вдалося написати таку гарну пісню, яка так за душу бере? Невже так натхнення зійшло?». Він відповів, що написав її за 3-4 години за роялем, а до того носив цю мелодію не один рік у голові. Так і у балетмейстера. Танцювальний номер можна поставити на будь-яку тему, але жоден митець не хоче невдач. Коли роблю постановку, мені сниться це. У мозку крутиться ідея. Коли все це досягає апогею і потрібно виплеснути свої думки — починаю роботу.

- У вас, напевно, часто запитують про секрети такого успіху…

— Завжди кажу так: «Коли ви йдете на роботу — в мене вже горить світло, коли ви йдете з роботи — в мене ще горить світло». Кожен Божий день на роботі. В суботу і неділю теж мене можете знайти там. Навіть коли порожній зал, приходжу туди. Сам на сам. А після концертів приходжу на сцену, коли вже знімають куліси і лінолеум. Стою і відчуваю, як п’ять хвилин тому в цьому залі було тепло, овації, емоції. Артисти лишають тут частинку себе. І я з ними.

- Знаю, вам у праці допомагає дружина, пані Валентина. Ви працювали пліч-о-пліч ще в ансамблі «Юність». Як складається творча взаємодія у хореографічній сім’ї?

— У мене вся родина займається хореографією. Дружина — народна артистка України, директор і художній керівник школи при ансамблі Вірського. Донька була солісткою в ансамблі, зараз моя помічниця. Зять також був солістом, блискучим танцівником, сьогодні працює балетмейстером. Син закінчив студію при ансамблі та два ВНЗ, зараз працює заступником генерального директора. Йому вже 35 років і він вийшов на пенсію. Онука моя також танцює в ансамблі. Наші діти виросли за кулісами, на сцені. Для них мистецтво танцю — найважливіше в житті. Така родина в Україні одна. Адже у нас є троє народних і всі заслужені артисти України. Усі приносять користь хорео­графічній культурі.

- Мирославе Михайловичу, разом з колективом побували у 73 країнах світу. Де українське танцювальне мистецтво найбільш затребуване? За кордоном чи тут, на батьківщині?

— Воно потрібне всюди. У багатьох країнах були по 15-20 разів. Париж знаю так добре, як Київ. Пройшли усі континенти: і чорний, і жовтий, і Європу, і Америку. У США були 11 разів і щоразу впродовж трьох місяців. Ми потрібні усюди. Наше завдання — зберігати, розвивати і пропагувати українське народне хореографічне мистецтво.

Траплялося, люди виходили на сцену, ставали переді мною на коліна і дякували за мистецтво. А одного разу вийшов з палацу «Україна» після концерту. Жінка впала на коліна на вулиці і плаче, і ноги мої обіймає, і дякує. У мене самого сльози навертаються, адже я українець і люблю свою землю.

- Ніколи не хотіли працювати за межами України?

— За кордоном мені пропонували лишатися не один раз. Мільйон доларів пропонували, а я казав: «Ніколи». Хочу жити на своїй землі. Нехай помру вдома під плотом, з куснем чорного хліба без масла. Але вдома. Не хочу жити на чужині. При цьому нікого не ганьблю. У мільйонів українців доля така… Але я не хотів би, щоб в моїй хаті поруч із портретом Шевченка висів мішечок із землею з Великої України.

- Які найближчі плани у гастрольному графіку колективу?

— В ансамблі діють два склади. Один поїде до Туреччини, інший — до Китаю. У двох різних місцях покажемо повноцінну програму.

Довідка «ВЗ»

Мирослав Вантух народився 18 січня 1939 р. у с. Великосілках Кам’янка-Бузького району Львівської області. Закінчив Львівське культ­освітнє училище та Академію суспільних наук у Москві. З 1964 р. працював керівником Заслуженого ансамблю танцю України «Юність». З

1980 р. — художній керівник та генеральний директор Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. Павла Вірського. Автор понад сорока танцювальних постановок. Герой України, народний артист України та Росії, член-засновник Національної академії мистецтв України. Нагороджений Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. Професор та академік.