Павло ВОЛЬВАЧ: « Роман "Хрещатик-Плаза" - про "журналістів" і "кагебістів" »

Окрім того, Вольвач — журналіст. Та минулого року усі плани письменника ледь не перервала важка хвороба. Дякуючи Богові та допомозі друзів, колег та шанувальників, лінію небезпеки вдалося переступити. Про диво-зцілення, сім’ю та новий роман кореспонденту “ВЗ” відверто розповів Павло Вольвач.

- Після восьмирічної перерви ви презентуєте читачеві свій другий роман. Розкажіть про своє дитя. Чому так довго йшли до нього?

— Йшлося рівно стільки, скільки було потрібно. Плюс, поетичний «імпульс» відсунув на декілька років усі прозові задуми, в результаті чого побачили світ три поетичні збірки. Найновіша, четверта, «Сімдесят самовільних пісень», ще не видана, «відлежується». Завершуючи її, розпочав роман — «Хрещатик-Плаза». Це історія про життя. Про ліричного героя, який раз у раз витикається з-за плеча автора. Про автора, який перманентно прозирає крізь шати літгероя. Він, певно, не схожий на якогось загальноочікуваного, «позитивного», про що останнім часом нав’язливо говориться, але я впевнений саме в такому… Ну і ще роман розповідає про Київ і Прагу, про журналістів і кагебістів, «колумністів» і «комуністів», про відрізок чийогось життя на Радіо Свобода й Помаранчеву революцію, про знаменитих діячів і безвісних заробітчан, про час і добу.

- Ваш перший роман “Кляса” — це твір-одкровення про життя Сходу. Чим вас зацікавив цей край? Навіть місцеві жителі називають його депресивним... А про настрої Центральної чи Західної України писати не думали?

— «Хрещатик-Плаза» схожий на «Клясу» хіба головним героєм, та й то досить віддалено. Інший антураж, інше повітря, інше дихання. Але маю надію, що цей текст читач теж проживатиме як шмат життя. Що ж до «Кляси» й мого «зацікавлення» Сходом… Я виріс там, це моя батьківщина — з наголосами на третьому й на першому складах. Яка вже є, але саме вона — іншої не буде. Ну й люди моїх юності й молодості — теж різні, часто дикуваті, іноді в чомусь неприйнятні навіть для мене, але які — з подивом згодом відкрив — були найближчими. Не в усьому, але… Тепер дивлюся на Україну й сприймаю її більш цілісно. Проте досвіду для зображення, скажімо, «західноукраїнської» дійсності в мене нема. З’явиться — самому цікаво було б подивитися, що з того б вийшло.

— Знаючи історію, настрої, менталітет східняків, ви, мабуть, можете відповісти на запитання, чи стане коли-небудь цей край україномовним? Адже саме питання мови так роз’єднує українців. Варто лише згадати, якими скандалами, протестами та мітингами супроводжувалось прийняття закону про мови.

— Ні, не зможу відповісти. З вашого дозволу, оминув би це питання. Поставимо поки що крапку. Зазначивши хіба, що мова українців різнить, так, це правда. Але по-справжньому роз’єднує їх дещо інше...

- Ви родом зі славного міста-героя Запоріжжя, де більшість мешканців — російськомовні. Але пишете свої твори виключно українською. Звідки таке переконання? Ваша сім’я — україномовна?

— Так, україномовна. Переконано україномовним був батько (він, до речі, в 1949-му працював якийсь час у Ходорові, в МТС, куди його скерували після закінчення Оріхівського технікуму механізації, ще перед армією. Розповідав, як на вокзалі в Дрогобичі читав владні листівки до «упівців» із закликом складати зброю, а на нього, неголеного, в «куфайці», косували люди й міліціонер з перону). Мати, швидше, була стихійномовною, як дуже багато хто в наших краях. Зрештою, нічого в цьому аж такого нема. Знаю чимало творчих людей, і в тому ж Запоріжжі, і вихідців із нього, котрі є носіями саме української свідомості, ідентичності.

- Розкажіть про свою сім’ю. Як вона сприймає вашу творчу душу? Чи, можливо, члени вашої родини теж творчі особистості?

— Батьків, на жаль, уже нема. Є могила, запах столоченої трави й розімлілих на сонці маслин. Вдалині — завитки димів і обриси «запоріжсталівських» водоохолоджувачів. Все. Лишилося, слава Богу, багато родичів. Родина моя, дружина й доньки, не є творчими особистостями. Мені це подобається. Вони сприймають мене й мої уподобання з розумінням. Вдячний їм за це.

- Окрім романів, ви пишете вірші. І саме вірші свого часу стали для вас опорою...

— Так сталося — єдине, що можу сказати. Ні до чого себе не силував, не ставив жодної мети. Взагалі не думав про літературу як ремесло. Перша збірка вийшла, коли мені було, здається, 32. Тому багато причин. Власні погляди, загальний «клімат» у суспільстві, безпосереднє оточення. До цього часу є люди, мої старі знайомі й навіть приятелі, які не підозрюють, що пишу вірші чи й взагалі щось пишу.

- Якось на Форумі видавців у Львові поет Тарас Федюк зауважив вам: «Якщо йдуть вірші, не полохай їх прозою». Зараз ви саме написали прозовий твір. Вірші у цей час не зникли?

— Перед романом був період дуже інтенсивного поетичного «потоку», навіть довелося відкласти прозовий текст. Коли знову взявся за нього, віршів не писав. Зараз теж не пишу. Пауза. Як буде далі — час покаже.

- Поезія не шанована серед широкого читацького кола. Хоча саме вона є вершиною мистецтва літератури. Що для вас рідніше — поезія чи проза?

— У якій стихії перебуваєш в даний момент — та й «рідніша». Зараз зосереджений на прозі. У кожного по-різному, але мені вже давно здається, що з поетичним життям аж надто затягувати не варто — ну, як у виступах на боксерському рингу. З іншого боку, якщо поезія не полишатиме, «відганяти» її не буду. Тим більше, що надихала мене завжди саме дійсність, dasein, тут-і-тепер.

- Одного разу ви сказали таку фразу: “Щоб стати письменником, треба багато чого не вміти”. Як це розуміти?

— Це жарт. У тому сенсі, що можна вміти класти плитку, займатися євроремонтами й не мати часу й потреби на жодну поезію. Або тямити у банківських схемах, валютних операціях, бізнесових чи політичних оборудках. Літератори ж, як правило, крім письма, по-справжньому нічого не вміють. Або вже не годні віддаватися хоч чому-небудь іншому. Хоча останнім часом все частіше бачиш серед письменства інші приклади. Політтехнологи, успішні менаґери, консультанти. При цьому творчість абсолютно вправна.

- Ви активний журналіст. Журналістика не заважає літературній творчості, і навпаки?

— Заважає. Не раз і не двічі говорив — якби міг, припинив би з цим ділом давно. Але, позаяк не можу, принаймні поки що, то віднаходжу в тому хоча б якийсь позитив. Їх небагато, але є. Скажімо, різноманітні шляхи й зустрічі. Ще якась дещиця. Загалом же не вважаю себе «активним журналістом». Все зводиться до якогось прожиткового мінімуму.

- Журналістика в Україні з кожним роком стає більш розважальною, поверховою. Чого, на вашу думку, бракує сучасній журналістиці?

— Незалежності, хоч це й банально. Ось що я минулого року говорив в інтерв’ю Діані Дуцик, згадуючи, наприклад, ТВі: «…Де гарантія, що, скажімо, завтра чи позавтра перед їхніми власниками влада не привідчинить люб’язно владні двері (чи «домовиться» в якийсь інший спосіб, а їх багато, способів), і під вечір того ж дня редакційна політика не зазнає коректур?» Як співається в пісні, «нє прашло і полґода…» Загалом же, реалії такі, що більшість ЗМІ просто деградують.

- Не секрет, що ви довгий час боролись із важкою хворобою. Чи є вже втішні результати?

— Не хотілося б вертатися до цієї теми, навіть подумки. Все ж, «вертатися», в минулому часі, і це — головне. З Божої ласки й людської помочі сталося якесь диво. Зараз, по п’яти місяцях після операції, лікарі не знаходять найстрашнішого. Без моєї волі історія набула певного розголосу, але вже як є. Безмежно вдячний усім, хто відгукнувся тоді. Це було просто приголомшливо. Мабуть, і зараз до кінця усього не усвідомив.

- Друзі пізнаються в біді. У вашому випадку ця приказка спрацювала?

— Абсолютно. Ба більше — і то в позитивному сенсі.

Довідка «ВЗ»

Павло Вольвач народився 9 жовтня 1963 р. у Запоріжжі. Змінив багато професій. Зокрема був слюсарем, ливарником, сантехніком, художником-оформлювачем, продавцем, безробітним, журналістом-телевізійником. З 1999 р. мешкає в Києві, працював до 2007 р. кореспондентом Україн­ської служби Радіо Свобода. Автор восьми поетичних збірок. Найновішу, «Сімдесят самовільних пісень», понад рік тримає в рукописі — «аби відлежалась». 2004-го у тернопільському видавництві “Джура” вийшов його перший роман “Кляса” про індустріальне життя південного сходу України у 1980-х. Через шість років роман перевидало видавництво «Фоліо» (Харків). 2011 р. переклад «Кляси» вийшов у Туреччині. Член Українського ПЕН-центру та Національної спілки письменників України. Одружений. Має двох доньок.