Дмитро КАПРАНОВ: «Україна не береться штурмом»

Якщо вам раптом випаде нагода їхати в одному купе із письменниками братами Капрановими (або, як у моєму випадку, — з одним із них — Дмитром), будьте готові до особливої уваги з боку сусідів по купе. Братів упізнають, щоправда, дехто на вухо перепитує: це народні депутати? До такого помилкового сприйняття, мабуть, спричинилася коротка, але пам’ятна політична діяльність письменників — участь у минулих парламентських виборах у складі Української платформи «Собор». Насправді брати Капранови, як ніхто інший на вітчизняному видавничому ринку, вміють вигадувати яскраві піар-ходи, чим і запам’ятовуються.

Про книжку як побутове явище

— Дмитре, ви займаєтеся видавничою діяльністю вже близько 15 років...

— Так, але це не ювілей, а роковини. Нині це дуже складна і невдячна царина.

— Невже 15 років тому було легше чи складніше?

— Тоді були надії, тепер вони розвіялися. Коли є надії, легше. А коли вони були і не справдилися, працювати стає нестерпно. Коли почали займатися українською книжкою, поставили перед собою нереальну задачу: щоби прикметник «український» відлип від слова «книжка». В Польщі немає польської книжки, у Британії — британської, тільки в Україні є українська книжка як окремий феномен. Нам хотілося, щоб наша книжка стала побутовим явищем. На початку 90-х українці, які займалися культурою, були підпільною сектою інтелектуалів. Вони займуться історією, публіцистикою, високою літературою. Детективами, жіночими романами, чтивом для підлітків займатися було нікому. Ми поставили собі за мету заповнити ніші. Всі говорили: навіщо це «барахло» видавати українською, коли на всіх розкладках — такі самі російські книжки? Цей «побутовий» напрям був невдячний для нас як першопрохідців. Але сьогодні в цій ніші вже працює багато колег.

— Чи був такий час, коли ваш видавничий проект був прибутковим?

— Може, минулий рік. Позаминулого року ми різко скоротили обсяги виробництва і змінили тематику. Якщо раніше видавництво «Зелений пес» видавало 50-60 книжок щороку, то тепер це 8-10. І це лише потенційні бестселери. Двічі перевидали наш «Щоденник моєї секретарки», «Кузькіну мать» Віктора Суворова, «Українську магію устами очевидця» Лілії Мусіхіної. «Хвостів» — непроданих за минулий рік книжок — у нас майже не було. Хоча це не був прибуток — швидше відсутність потреби докладати гроші.

— Скільки разів вам хотілося зійти з цього шляху?

— Ми із братом щороку складаємо план роботи на рік. І ось 2006-го, коли порівняли план і наші досягнення за рік, вперше запитали себе: «А заради чого ми це робимо?». Але бачите — займаємося видавничим бізнесом і досі (сміється). Якщо кинемо книжки видавати, почнемо саджати дерева. Там теж багато таких маленьких радощів: перші пагінці, суцвіття, плоди. Ми все-таки з Очакова — садівництво в нас у крові.

— У видавничому бізнесі у вас були такі маленькі радощі?

— Звісно. Найбільша радість — реабілітація української популярної літератури, до якої ми причетні. Друга радість — захист території української книжки. Всі ці роки працюємо книжковими сторожовими псами, завдяки чому й досі книговидання в Україні не обкладається податками. Ми також доклали зусиль для того, щоб з’явилися авторитетні конкурси. Скажімо, «Коронація слова» успадкувала свій формат від організованого нами «Золотого Бабая». Багато зусиль доклали до створення дистрибуційної мережі, яка би забезпечила книжками районні книгарні та бібліотеки. Та тут нашими слідами, на жаль, ніхто не пішов.

— Брати Капранови були першопрохідцями ще й у книжковому піарі. Чи не марними були зусилля, витрачені на книжкові презентації, медіа, фестивалі?

— Нас свого часу консультували фахівці книжкового ринку Голландії, і ми побіжно знайомили їх із нашими видавничими проектами. Вони були в захопленні: «Якби наші видавництва так працювали, вони б усі були мільйонерами!». На жаль, цю оцінку наш ринок не підтвердив. Найефективнішими виявилися не видавничі, а протестні заходи. Хоча ідея із «Запорожцем» працює добре. Не аж таким помітним, але дуже ефективним проектом став сайт «Гоголівська академія». Ми створили цей майданчик, підтримуємо його — і сьогодні чи не кожна нова літературна «зірка» — випускник академії.

— Здається, нині найбільшу ставку робите на еротичну поезію? Коли не зайду на сайт «Друга читача» — фото оголених дівчат...

— Ви просто заходите на сайт щоп’ятниці, коли у нас «Ніч із «Другом читача» (сміється). Чому ми на цьому акцентуємо? У нас є «Ніч еротичної поезії» — цілі два томи еротичної поезії. До речі, в цих збірках немає наших власних віршів. На вечорах еротичної поезії ми працюємо як конферансьє і забезпечуємо музичні паузи. Нам вдалося зацікавити широкого читача поезією саме завдяки збірці «Вечір іронічної поезії» і двом книжкам еротичної лірики. Крім того, від еротики діти з’являються (сміється). А ми хочемо, щоб у вітчизняного літературного процесу з’явилися діти. Взагалі-то маємо відносно пуританський погляд на описи фізіології в літературі. Брати Капранови — не Винничук і навіть не Забужко. Але спробуйте нині зібрати людей на поетичний вечір! Тоді як на «Ночі еротичної поезії» приходить по три сот­ні слухачів.

Про історію України

від палеоліту до Незалежності

— Чому ви вирішили взятися за створення коміксу з історії України?

— Цей комікс ми замислили як спробу викласти історію України коротко і зрозуміло. Збагнули, що наша історія має великий дефект — вона не має стрижня. Історія України — це перелік князів, гетьманів і культурних діячів. Як це можна вивчити і зрозуміти? Ми згадали науковий афоризм: якщо людина за п’ять хвилин не зможе пояснити прибиральниці, над чим працює, значить, вона сама не розуміє, чим займається. Вирішили випробувати цей підхід. Ми пишемо тексти, шість художників створюють ілюстрації. Це буде продукт не для науковців, а для дітей і дорослих, які хочуть зрозуміти, що ж відбувалося раніше в Україні. Над цим проектом працюємо вже три роки. Це буде книжка на сорок розворотів: уся історія України від палеоліту до Незалежності.

— Ви так зацікавилися історичною темою, що вирішили взятися ще й за історичний роман. Якому періоду історії України він буде присвячений?

— Це історія ХХ століття. Для українців це, по суті, секретний період. Багато родин не знають, ким були їхні діди, бо батьки боялися про це розповідати. Наш батько теж довгий час вважав, що його дід із бабою загинули від тифу. І вже ми дізналися і розповіли йому, що насправді вони були розкуркулені. Сьогодні ми живемо в постапокаліптичному суспільстві, ми — діти батьків, які пережили апокаліпсис у ХХ столітті. Бо якщо для українців то був не кінець світу, як іще це можна назвати? Особистий вибір у цих людей був не завжди, бо ж люди були заручниками воєн і часу. Наші діди воювали на боці різних військ. В УПА не були, але один дід сидів як ворог народу, другий — ветеран війни, з орденами і медалями. Щоби мати право судити цих людей, треба знати і розуміти їхні життя.

— Основа цього роману — родинна історія чи тут є і якісь архівні матеріали?

— Наш герой — це людина із трьома біографіями. В романі є точка, в якій він розтроюється і йде трьома шляхами: потрапляє в радянську армію, дивізію «Галичина» й УПА.

— Щось подібне до життя поета Володимира Сосюри, якому випало послужити в різних арміях...

— Так, дуже близько, але наш герой служив лише в одній армії. Проте це вже деталі літературної кухні. Ми знайшли спосіб, як зробити усі три історії біографією однією людини без фантастичних і постмодерних фокусів. Віталій пише про радянську армію, а я поки що весь у німецькій — досліджую дивізію «Галичина». Страшенно цікавий пласт історії, абсолютно не відомий. Допомагають тільки мемуарні матеріали.

Про мобілізацію

гуманітаріїв-авантюристів

— Ваша нещодавня політична діяльність — це теж була робота, яку просто треба було робити?

— Радше, це була мобілізація. Ще до походу на вибори ми в нашій публіцистиці озвучували три складники успіху нашої безнадійної політичної справи: персональне голосування депутатів у Верхов­ній Раді, можливість народного відкликання будь-якого чиновника і відкритість інформації про дії влади. І коли побачили, що нікому наші ідеї не цікаві, ми пристали на пропозицію стати у лави гуманітаріїв-авантюристів. Крім того, нам хотілося, аби люди побачили, що це можливо, а отже, ймовірно, наступний призов нормальних людей до політики буде велелюднішим. Приклад порядної поведінки в політиці ми таки продемонстрували.

— Для вас політика — вже завершений етап вашого життя?

— Ми ж не здатні професійно займатися політикою. Хіба що — відразу десантуватися у президенти (сміється).

— І це, зважаючи на те, як ви ділите роботу під час писання, було б дуже цінно для держави: один брат Капранов вирішує проблеми, приміром, на Полтавщині, а другий в той же час зустрічається із львів’янами...

— Так, але дійти до такого ми не спроможні. Хіба може бути в Україні серйозний політик, який отак бешкетує, як ми? А припинити це ми не можемо (сміється).

— Ну, це була б дуже неординарна передвиборна фішка.

— Так, але з нею далеко не зайдеш, бо станеш політичним марґіналом. Тому працюємо тільки за призовом. Знову ж таки: кажуть, у Чехії читає 80% населення, в Україні — 40%. Чехія обрала Гавела, Україна — Януковича...

— Згадуючи ваш проект 2007 року «Україна — зона культурного лиха», хотіла запитати, чи за ці шість років Україна стала «зоною культурного благополуччя»?

— Ні. За ці роки, на жаль, з’явилися ще й невиліковні хвороби. Наприклад, Київ. Нині тут живуть мерседеси і білі комірці вдень, а ввечері — гопники. Київ уже не відновити, бо не можемо поміняти профіль усіх приватизованих приміщень у центрі, які нині стали бутиками, банками і страховими компаніями. Культурною столицею країни став Львів. В Україну нині їдуть не для того, щоб побачити Київ, а здебільшого погуляти Львовом.

— З чим брати Капранови планують приїхати до Львова на осінній Форум видавців?

— Роман пишемо повільно, потім він має відлежатися. Тому нині докладаємо всіх зусиль, щоб восени презентувати у Львові комікс з історії України. Станемо біля свого «Запорожця» і подивимося, як львів’яни сприймуть книжку, в якій про серйозні теми говоримо легко і лаконічно. Комікс буде чорно-білим, тому, у крайньому разі, його можна буде використовувати як розмальовку для дітей (сміється).

Досьє «ВЗ»

Дмитро і Віталій Капранови — брати-близнюки. Народилися 1967 року у Молдові. Дитинство минуло в Очакові на Миколаївщині. Закінчили Уральський політехнічний інститут та Московський енергетичний інститут за спеціальністю «Технічна кібернетика». 1998 року переїхали до Києва. Брати є авторами книг «Приворотне зілля», «Розмір має значення», «Закон братів Капранових», «Кобзар 2000» (мав кілька перевидань) та «Щоденник моєї секретарки».

2000-го року заснували видавництво «Зелений пес». З 2004 року видають літературну газету «Друг читача». 2007 року ініціювали проведення Надзвичайних Зборів «Україна — зона культурного лиха». 2012-го напередодні парламентських виборів очолили список Української платформи «Собор». Одружені із сестрами-близнючками, разом з якими виховують доньку та трьох синів.

Фото Владислава КАРЕТНИКА.