Передплата 2024 ВЗ

Мирослав МАРИНОВИЧ: «Якби не вірив у Бога – давно би втратив основу під ногами»

Проректор УКУ аналізує непросту ситуацію в Україні та шукає шляхи виходу з неї

Неспокійне сьогодення чи не щодня дарує нам, українцям, якісь сюрпризи. І незалежно від того, чи це черговий прийнятий закон, транспортний колапс, кліматичні несподіванки або політичні перипетії — усе це впливає на кожного з нас та викликає занепокоєння. Напередодні Великодніх свят кожному з нас варто вкотре задуматися про сенс власного життя, своє призначення у ньому, спробувати зрозуміти причини та можливі наслідки тих подій, які відбуваються нині у світі та в Україні.

Поспілкуватися на ці непрості теми ми запросили Мирослава Мариновича, проректора Українського католицького університету, одного з провідних аналітиків у сфері релігійних відносин в Україні, відомого публіциста та правозахисника.

- Пане Мирославе, Український католицький університет, будучи потужним інтелектуальним авторитетом, ніколи не був байдужим до подій в Україні. Яким є ваше, як представника УКУ, ставлення до тих подій (політичних, економічних, кліматичних), що відбуваються нині в Україні?

— Усе викликає депресію — особливо політика. Слухати новини чи навіть дивитися телевізійні розважальні програми неможливо: таке враження, що за три роки ти опинився в цілковито чужій для тебе країні. Якби не вірив у Бога — давно би втратив основу під ногами. Шукаю якоїсь причини, чому Господь усе це допускає. І нічого ліпшого не можу придумати, крім однієї несподіваної аналогії — перетворення гусені на лялечку. Адже там також спершу здається, що гусінь чинить самогубство: виділяє клейку нитку і сама себе нею обплутує. За якийсь час гусені нема — є щось без форми і змісту. А насправді це не так, бо з тієї напіврозкладеної гусені, що стала вже лялечкою, невдовзі вилетить метелик. В природі все зрозуміло. А задля чого президентська команда нищить Україну, на очах усього світу обплутуючи її своєю «удавкою»? І де той рятівний «метелик», заради якого варто було б якийсь час постраждати? Питання поки що риторичні…

- Словами попереднього ректора УКУ, Владики Бориса (Ґудзяка): «Нові виклики часу вимагають нового бачення»...

— Нинішні виклики часу вимагають від нас рішуче позбутися новітніх стереотипів. Скільки людей сьогодні живе за принципом «подбай про себе, а проблеми інших — це їхні проблеми». А коли кажеш їм: «Нас порятує солідарність: проблеми ближнього — це твої проблеми!», всі вони вернуть від цього носа: мовляв, надто багато моралізаторства. Краще в тому суспільному болоті знайти собі сухеньку «хатку скраю», зробити там євроремонт і перечекати лиху годину. А там, гляди, хтось змінить стан речей у державі — тоді я й висуну свого носа. Тому й стоїть перед нами неминуче завдання — зауважити, що стан колективної безвідповідальності веде нас до колективного самогубства.

- У християнському світі давно звучить ідея об’єднання Церков. У цьому контексті зразковим є відкритий лист Блаженнійшого Любомира Гузара до президента Януковича щодо Софії Київської як такий, що містить заклик до усіх — визнати наш спільний гріх за розкол, покаятися та повернутися до первісної єдності українських Церков. Чи це можливо? Якими є перспективи щодо об’єднання?

— Погоджуюсь з високою оцінкою того листа Блаженнійшого Любомира. Додав би ще його послання «Один Божий народ на київських горах». Будь-яке об’єднання вимагає належного духовного піднесення. Без нього такі «об’єднання» виллються в чергові розколи. Лише високий євангельський дух може дати енергію, що потрібна для такого об’єднання. Духовна просвітленість людей у час паломництва Блаженнійшого Івана Павла ІІ в Україну й арка любові над помаранчевим Майданом засвідчують, що належний духовний потенціал в України є. Проте над ним — товстелезний шар скепсису й безнадії, від чого «правда наша п’яна спить».

- Як вважаєте: спершу мають порозумітися головні центри християнства — тоді прийде порозуміння і до Церков Київської традиції? Чи, можливо, саме з освячених берегів Дніпра має розпочатися цей процес порозуміння?

— Поки що українським християнам найбільш реалістичним видається саме перший варіант. Мовляв, ми — маргінали, маленькі світу цього; «ми малим ситі». Спершу «Нехай скаже німець. Ми не знаєм…». Проте саме на нашій землі визрів маленький зліпок світової християнської інтриги. Україна могла би стати «лабораторією», в якій випробовувались би розв’язки для світового рівня. Але це завдання потребує якісно іншої духовної та політичної еліти, оскільки нинішній еліті легше й зручніше мавпувати те, що знайдено «сильними світу цього», й цим задовольнятися.

- Спробуйте як науковець спрогнозувати — у випадку об’єднання Церков якими могли б бути результати?

— Для мене найважливіше, що внаслідок такого об’єднання з’явилася б духовна енергія, потрібна для відродження давньої цивілізаційної місії Києва (а з ним — і всієї України). Усі нинішні проекти перебудови України буксують саме тому, що український народ духовно нидіє й забув про один із заповітів Патріарха Йосифа Сліпого: «Великого бажайте!».

- Як УГКЦ та УКУ зокрема готуються до відзначення влітку цього року 1025-річчя Хрещення Русі?

— УКУ брав участь у формуванні загальноцерковного плану такого відзначення. Але ще навіть кілька років тому ми з тоді ще отцем Борисом Ґудзяком, ректором УКУ, виступили з низкою пропозицій. Йшлося про те, щоб відзначення цього ювілею було спільним і щоб на урочистості були запрошені первоєрархи всіх великих Церков, з якими історичні гілки Київської Церкви входили в євхаристійне сопричастя, тобто Церков Константинополя, Риму й Москви. Це право кожної з гілок Церкви — бачити їх у себе на святкових урочистостях. Але, на жаль, для багатьох українських християн, які впливають на прийняття рішень, логіка «застолбіть участок» для своєї конфесії є важливішою, ніж загальнонаціональні й загальнохристиянські інтереси. Отже, ми ще не виросли з наших коротких конфесійних «штанців».

- Пане Мирославе, напередодні Світлого Воскресіння Христового за східним обрядом якими будуть ваші побажання нашим читачам?

— Духовна деградація нашого суспільства страхітлива: у цьому переконуємося мало не щодня. Це — другий Чорнобиль, але з площею дії майже 604 тис. кв. км. Єдиний порятунок у тому, щоб усвідомити: духовний світ людини — це «камінь, що його відкинули будівничі, який стане каменем наріжним». Я бажаю всім нам у Свято Воскресіння Господнього відкрити свою душу до Божого Слова і Його любові.

Схожі новини