Передплата 2024 «Добрий господар»

Світлана КНИШИК: «Душа і серце – для дітей»

Посада, на яку її призначено, має довгу і плутану назву – начальник управління загальної середньої, дошкільної, позашкільної освіти та соціального захисту Департаменту з питань освіти, науки, сім’ї та молоді Львівської обласної державної адміністрації. Відразу і не запам’ятаєш. Світлана Іванівна Книшик звикається і з новою посадою, і з новим кабінетом, і з новим для неї життям.

— Ви людина нова на львівському владному олімпі, минув третій місяць, як ви прийшли на посаду начальника освітянського управління. Що першочергово зробили ви на цій посаді?

— Відбулося кілька ознайомлювальних поїздок у освітянські заклади, вивчаю ситуацію і людей. Хочу сказати, що люди, які працюють у департаменті освіти, — це фахівці високого рівня. Кожен достеменно знає свою справу. Тому мені з ними легко працювати. Ми, можна сказати, відразу знайшли порозуміння. З багатьма я знаюся ще з попередніх років, коли очолювала відділ освіти у Мостиськах. Важливо, що наші погляди зі співробітниками обласного управлінського освітянського закладу у багатьох питаннях збігаються. Тому я впевнена, що нам разом і спільними зусиллями вдасться впоратись і з найбільш проблемними завданнями. Дещо уже вдалося зреалізувати. Так, наприклад, школі-інтернату №100, де перебувають діти з вадами зору, вдалося допомогти з підручниками шрифтом Брайля. У ці дні активно працюємо над створенням обласного штабу Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»). Це нововведення, яке покликане продемонструвати своєрідне свято дитячої сили і знань, високої духовності, вправності і винахідливості. Нам треба багато попрацювати, щоб «Джура» відбулася, розвивалась, вдосконалювалась і примножувалась з року в рік.

Доводиться іноді чути не без іронії: «А звідки вона взялася?» Відповідаю — з життя! Молодою, енергійною, прагнучою реалізувати весь творчий потенціал у 1981 році, одразу після закінчення Дрогобицького педінституту, стала директором Мишлятинської основної школи на Мостищині, яку очолювала упродовж 23 років. Це був прекрасний час професійного гарту, здобуття позитивного досвіду. Навчаючи інших, водночас вчилась і сама, бо добре пам’ятала батьківські слова: «Немає мудріших учителів, ніж народ!». Було непросто, але цікаво. У колективі працювали попередні директори школи, потім учні стали вчителями. Оновлення колективу дало позитивні результати: усі — однодумці, усі одержимі ентузіазмом і прагненням зробити усе й одразу. Реалізувати намічене допомагали й батьки. Учні теж не відставали. Творчість, енергійність, прагнення позитивного перспективного поступу зробили нас єдиним цілим. Особлива увага приділялась духовному вихованню, релігієзнавству. Ми перші у районі, не боячись, впустили Бога до школи, почали відновлювати плетіння з лози. Завжди були серед найперших.

Мій принцип — бути з колективом, бути як усі, завжди прислухатись до думки інших. З вдячністю сприймала поради колег — директорів інших шкіл. Ми вкладали душу в усе, що організовували, що робили. Я — оптиміст, у мене ніколи не буває депресій. Люблю життя, людей, люблю те, що роблю.

— І, попри все, саме ви у 2005 році очолили Мостиський районний відділ освіти, а далі була праця у райдерж-адміністраціях Мостиськ та Городка. Виходить — відірвались від колективу?

— Найперше — я педагог. Це моє покликання. Я — освітянка! Підтвердженням цього є роки, віддані школі. Зауважте: кращі роки життя. Люблю усе нове, люблю перспективу, люблю допомагати людям. Казав же Сухомлинський, що людина повинна уподібнитися не застояному зарослому озеру, а стати схожою на швидку ріку. У 2005 році зголосилась взяти участь у конкурсі на вакантне місце начальника районного відділу освіти. Претендентів було троє: усі достойні, знаючі. Перемогла я. Далі були різні посади, цікаве життя... Та завжди я з людьми, обов’язково з ними раджусь, дослухаюсь, ціную позитивний досвід.

Коли очолила районний відділ освіти, багато позитивного, напрацьованого у моїй школі, перенесла на районний рівень. Ми почали відроджувати по селах ті ремесла, якими колись там займались. Це не потребує коштів, а радості й задоволення дає багато.

— Ви з того покоління, яке пам’ятає радянські часи, встигло «там» пожити і попрацювати. Водночас активно присутні і у нових умовах. Отож, якщо порівнювати освіту тих років і сьогодні — що у виграші?

— Людина, яка ставить собі за мету працювати чесно, самовіддано, ніколи не буде зважати на політичні тенденції часу. Якщо я працюю задля дітей, то для мене не має особливого значення, яка політична погода за вікном. Однозначно, ми відчуваємо зовнішні впливи, особливо, коли є спроба тиску, викручування рук і тому подібне. Але там, де по-справжньому віддаються вихованню і навчанню дітей, де живуть педагогікою, а не політичними заворушеннями, усе зовнішнє — не визначальне.

Звичайно, вчитель як громадянин може мати свою позицію, дотримуватись тих чи інших політичних поглядів. Але у жодному разі не має права переносити політику на дітей.

— Кажуть, що сучасні вчителі не такі, як були колись. Чи так воно насправді?

— Проблеми були завжди. Колись жили бідніше, а слово старших було законом. Дитина не могла образити вчителя. А нині трапляється різне. І сьогодні ми маємо когорту чудових педагогів-наставників, які працюють з найдорогоціннішим — з дітьми. Освітянин заміняє в школі тата з мамою, виховує і навіть формує характер. Ось чому багато хто має за приклад вчителя.

Проблемою в освіті залишається низька зарплата. Трапляється, що після школи вчителі змушені підробляти тією ж торгівлею. Дехто відразу поспішає осуджувати: «Що то за вчитель такий?». Скажу так: ніхто, за жодних обставин не дає вчителеві права іти на урок непідготовленим. Більшість учителів встигають усе: і підзаробити, і до уроків належно підготуватися.

Актуальною залишається тема, чи повинен вчитель мати підсобне господарство? Якщо живе у селі, то мусить займатися господаркою. Так, це зобов’язує, не дає змоги влітку поїхати до моря. Та люди бачать: ми, вчителі, також працюємо на землі, не є білоручками. Це посилює довіру.

Учитель, директор школи— на виду в усього села. Ось чому завжди і в усьому треба бути прикладом для громади. Якщо так, то і село не буде мертвим, а житиме. Педагог повинен бути моральним авторитетом, еталоном культури.

— Багато хто на новій посаді розпочинає з «реформи» власного кабінету, з ремонту, підбору нових меблів. А як у вас?

— Найголовніше — я знову повернулась в освіту. Це — моє! Тут я справді почуваюсь серед своїх. Це мені дороге, близьке. Освіті віддаю серце і душу. Обласний рівень зобов’язує, стимулює. Чим вища посада — тим більше відповідальності.

Часу, як то кажуть, на адаптацію в обласних владних структурах практично не було. Відразу опинилася у вирі бурхливих освітянських подій. Пам’ятною була поїздка до Києва на третю Всеукраїнську виставку-звіт дитячої творчості вихованців обласних позашкільних закладів. Представлений посланцями Львівщини краєзнавчий стенд привернув увагу чільників держави, неперевершеними були творчі доробки наших дітей з різних видів народного мистецтва, запам’яталися проведені юними львів’янами майстер-класи із народної вишивки і бісероплетіння. Сьогодні ми активно працюємо над організацією юнацької військово-патріотичної гри «Джура», про що я вже згадувала. Адже такий важливий захід, де здійснюється виховання молоді у дусі патріотизму, вартий посиленої нашої уваги, щоб його провести на високому рівні із залученням усіх шкіл області.

Щодень стараюсь побувати у закладах освіти, знайомлюсь з людьми, вникаю у питання, які загалом мені знані.

Ніколи не лукавлю, йду до людей з відкритою душею і стараюсь робити тільки добро. Буду працювати, жити для дітей, з чого і розпочинала свій трудовий шлях. Вважаю, що на будь-якій посаді треба дотримуватись принципу об’єктивізму, бути не доброю, а справедливою. До усіх ставлюсь з розумінням. Для того, щоб здобути авторитет, треба багато уміти і усе знати. Шляхи вирішення проблем треба шукати безболісні, діяти так, щоб нікого не образити. І тоді результати будуть високими.