Маріанна КІЯНОВСЬКА: «Протистояння на мовному ґрунті відкине нас у Середньовіччя»

Про таких кажуть: ходяча енциклопедія. Її думки — глибокі, а інколи настільки оригінальні, що спершу викликають нерозуміння чи навіть несприйняття. Ця розмова журналіста «ВЗ» з Маріанною Кіяновською — про різні іпостасі письменника, дитячу літературу, гаряче мовне питання і... схожість зі Стівеном Кінгом.

- Маріанно, твоя перша книга прози — збірка новел “Стежка вздовж ріки” — не пройшла повз українських книголюбів. Зараз працюєш над дебютним романом…

— Це буде роман про дівчинку-дауна. Писати його почала відразу після виходу «Стежки…». Я довго пишу. Над «Стежкою…» працювала десять років, хоча саму книгу писала трохи більше ніж два місяці. За час роботи над романом стала психологом: проштудіювала багато фахової літератури про даунів, аутистів, взагалі про неповносправних. Цей роман живе і пишеться страшенно важко. На початку березня збиралася їхати у Криворівню — власне, писати. Але почалися дивні збіги обставин… Моя дівчинка наразі не підпускає мене до себе занадто близько — значить, я ще не до кінця готова.

- Як з поета «виростає» прозаїк?

— Поет і прозаїк у мені — різні люди. Я-прозаїк прокидаюся о 6-ій ранку і сідаю за комп’ютер. А я — поет цілу ніч пишу вірші (ручкою, на папері) й лише о 6-й ранку лягаю. Я — прозаїк постійно щось гризу, бо так мені краще думається. А я-поет навіть не згадую про їжу. Прозаїк з мене «не виростає», він періодично ненадовго визирає.

- Одна з твоїх письменницьких граней — перекладацька. З ким із твоїх літературних візаві відбувся особливий творчий контакт? Перекладачі розповідають, що бувають відчуття, ніби не перекладаєш, а пишеш власний текст…

— Останнім часом саме перекладач у мені домінував. Перекладаю тоді, коли бракує сили писати. Але я — специфічний перекладач: перекладаю тільки поезію. При перекладі — як при поцілунку, мусить бути «хімія», «іскра»: коли кожен залишається собою, але водночас стається певне переплавлення двох у щось третє. Для мене найголовніше — оця «хімія», післясмак інтимності, злиття, які стають вже моїм власним досвідом. Так, перекладач завжди творить власний текст. Навіть юридично це — форма авторства. Але переклад як авторство — найбільш інтенсивне співтворення, на рівні перекладеного тексту — переважно взаємне: я перетворюю і змінюю автора, якого перекладаю, а він — перетворює і змінює мене.

- Торік ти організувала і провела першу в Україні недержавну премію для дитячої літератури «Великий Їжак». Які тенденції у сучасній дитячій літературі показала ця нагорода?

— «Великий Їжак», а, радше, проект «Від великого до малого», частиною якого є премія, показав, що велика справа може робитися лише кількома людьми — за умови, якщо в це вірити і дуже хотіти.

Наша література для дітей перебуває на етапі становлення і розвитку. Найбільша проблема — тематична і жанрова неповнота. Саме зараз відбувається освоєння нових тем і жанрів. Наприклад, «Русалоньки» Марини Павленко — краєзнавчий детектив. Галина Малик, Оксана Думанська, Оксана Лущевська, Леся Воронина, Олександр Гаврош, Дзвінка Матіяш, Катерина Єгорушкіна — всі вони є новаторами в українській літературі для дітей, хоча насправді у світі все це давно існує. Друга проблема — сучасна українська дитяча книга не достатньо проговорена, малотиражна. Видається, в середньому, дво-, п’ятитисячним накладом. Дитяча книга в Україні майже не має майданчиків для оприлюднення. «Великий Їжак» і проект «Від великого до малого» і покликані стати одним із таких майданчиків. «Проговорені» у мас-медіа завдяки премії книги авторів-фіналістів відразу стали відомими і популярними, їх закуповують дитячі бібліотеки, їх обирають для читання діти.

Наступна премія «Великий Їжак» має бути вручена переможцеві 1 червня 2014 року. Найбільшим моїм розчаруванням було те, що ніхто (!) не виділив коштів на закупівлю книг фіналістів у дитячі бібліотеки…

- Як відмінний аналітик назви п’ять українських книжок-подій за останні п’ять років…

— Для мене дуже важливими є «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій»

(2007 р.) і «Музей покинутих секретів» (2009 р.) Оксани Забужко. Багато суспільних явищ, у тому числі із присмаком тоталітарності, проявилося завдяки «Запискам українського самашедшого» (2010 р.) Ліни Костенко. Без перебільшення, світового масштабу книгою є «Зібрання українських стародруків» (2012 р.), яку підготувала Валентина Бочковська-Мартинович, директор Музею книги і друкарства. Ще одна книга-подія — антологія «Мама по Скайпу», ідея якої належить видавцеві і моїй найближчій подрузі Мар’яні Савці. Вірю, що її буде перекладено багатьма мовами світу (книга вже вийшла німецькою), бо феномен «мами по Скайпу» — не тільки український. Це явище існує і в Японії, і в Бразилії, бо всюди нині є жінки, змушені працевлаштовуватися далеко від дому.

— Недавно на сайті «ЛітАкцент» був опублікований твій коментар на мовну тему. Не побоялася висловити провокативну думку. Цитую: «…Ніхто не мусить писати українською. Ніхто не мусить говорити українською. Як ніхто не мусить вірити в Бога. Якщо ми визнаємо свободу совісті як одну з ключових громадянських свобод — чому не вважати свободу людини говорити й писати тою мовою, яку вона обирає, одним із проявів цієї свободи?..». Твоя позиція викликала бурхливу дискусію. Питання мови — надто дратівливе для українців…

— Не це хотіла сказати. Йдеться про те, що письменника не можна змусити писати тією чи іншою мовою. Підкреслюю — письменника. Підкреслюю — змусити. Мова судочинства має бути українською. А от якою має бути мова освідчення у коханні, якщо той, хто освідчується, наприклад, угорець за походженням чи має маму-українку, а тата-вірменина, або бабцю-польку, а діда-єврея і т.п.? Це складні, дуже інтимні речі. Як таке можна нав’язувати? Як можна нав’язувати мову, якою пишеться любовна лірика — особливо якщо людина виросла між кількома різними культурами?

У мові ескімосів, для прикладу, — з півсотні слів, які означають різні відтінки слова «білий», і немає слова «війна» та більшості понять, пов’язаних з війною. Про війну і насилля ескімоси думають і говорять російською, а про колір снігу, про світ, який їх оточує, російською не скажеш. Ольга Кобилянська писала українською. Але чому деякі свої новели писала німецькою? Бо українська мова тоді ще не знала такого поняття, як фемінізм. Кобилянська не могла вмістити свій світогляд у тогочасну українську.

- Письменник вибирає мову чи мова письменника?

— Мова — письменника. Перший вірш Івана Франка — «Великдень» (про смерть батька) — був українською, але в гімназії він пробував писати і польською, і німецькою. І писав краще, ніж учні-німці та учні-поляки. Ще більш хрестоматійний приклад — Тарас Шевченко, який російською писав щоденник. Чому? Адже міг писати українською. Та українська не мала слів на означення солдатчини. Українською Шевченко говорив із Богом. Мова — глибоко метафізична, буттєва річ, тієї ж природи, що й віра та любов. Тут не може бути несвободи, чужої волі. Мені не бракує української. Але якщо мені з тих чи інших причин раптом забракне української мови, писатиму іншою: як перекладачеві мені добре відомо, що таке неперекладність.

Не можна ставитися до питання мови, якою автор творить, радикально: або, або. Навіщо підміняти поняття? Питання про державну мову — це одне, а мова творчості, мова любові і дружби, мова сім’ї — інше, надто якщо людина народилася у змішаній родині, на пограниччі культур. У житті все набагато складніше, ніж здається, коли читаєш, на перший погляд, привабливі гасла. «Україна для українців» — це ніби «Німеччина для німців». І вся ця теперішня істерія довкола мовного і національного питання — непристойна. Нас переконали, що ах, російськомовний Донбас. А там живуть представники більш як 30 народів! Російською вони говорять, бо їх асимільовано — практично примусово. Чому б не поставитися з повагою до них, чому б не сказати: Україна як незалежна держава захистить ваше право спілкуватися вашою рідною мовою — за умови вашої поваги до державної української мови?

— Пропоную тобі пофантазувати на тему: чи колись настане день, коли вся Україна розмовлятиме українською? З власних спостережень: зараз навіть Київ усе більше послуговується «общєпонятним». Не порівняти з тим, що було у середині 2000-х, коли столиця переживала україномовний «бум»…

— Україна розмовлятиме українською. І це не фантазія. В середині 2000-х наша столиця переживала україномовний «бум» тому, що національна політика була ліберальною. Багато говорилося про цінності — і люди ці цінності сприйняли. Зараз мусимо протистояти втраті цінностей. Нас змусили думати, що найголовніше в житті — ковбаса. А саме мова — одна з найбільших цінностей народу. Можливо, навіть найбільша. Але вона — один з трьох китів, а не один-єдиний кит. Не захистимо мову, втративши гідність і державу. А нас так інтенсивно спонукають думати про мову, що перестаємо бачити, що робиться із законодавством, зі світом довкола нас... На наших очах на третину зменшується кількість викладачів вузів. І водночас на третину збільшується кількість міліціонерів. Ми цього не помічаємо, бо нам нав’язали штучно створений, зрежисований конфлікт. Нас штовхають до протистояння на мовному ґрунті, яке відкине нас у Середньовіччя.

- Письменників нерідко називають пророками. У тебе траплялося, щоб написане з часом збувалося?

— Це інтимне питання... Нема пророка у своїй вітчизні. У своїй вітчизні набагато придатніший статус домогосподарки… У Стівена Кінга є роман «Острів Дума», у якому один з персонажів — художник, намальоване яким збувається. Митці — і художники, і письменники, і люди музики — мають надвразливість, надчутливість. Із «Островом Дума» у мене сталася цікава пригода. Моя книга «Стежка вздовж ріки» вийшла до того, як у США вийшов роман Кінга. Коли почала читати «Острів», мене вразила кількість і характер збігів: стара жінка, яка бавиться ляльками; стежка на острові; гра в бога… Таке враження, що ми з Кінгом посиділи коло одного вогнища, де хтось розповів кілька історій, а тоді він написав своє, а я — своє.

- Є таке поняття «подарунок долі». Коли і чим доля за останній час обдаровувала тебе?

— З травня минулого року і до кінця зими я майже безперестанку хворіла… Це були тижні й місяці тяжкої депресії, фактично — ізоляція від середовища, повнокровного життя. Були моменти, коли впадала у відчай. Але це минуло. І буквально днями зрозуміла, як багато дали мені ці тижні і місяці самотності, скільки важливих питань я собі поставила, як багато за цей час прожила всередині себе. Може, це дивно прозвучить, але зараз розумію, що це і був подарунок долі — час на молитву, на «витишення», як кажуть священики, на те, щоби щось зрозуміти і пробачити. Це був час, коли я порозкидала каміння. І ще вкотре переконалася, що людина часом не знає, в чому її добро.

Довідка «ВЗ»

Маріанна Кіяновська — поетеса, прозаїк, перекладач, критик, літературознавець. Народилася 17 листопада 1973 р. у місті Жовкві, що на Львівщині. 1997 р. закінчила факультет української філології ЛНУ ім. І. Франка. Автор поетичних книг «Інкарнація» (1997 р.), «Вінки сонетів» (1999 р.), «Міфотворення» (2000 р.), «Кохання і війна» (у співавторстві з Мар’яною Савкою; 2002 р.), «Книга Адама» (2004 р.), «Звичайна мова» (2005 р.), «Дещо щоденне» (2008 р.). У 2008 р. випустила дебютну книжку прози «Стежка вздовж ріки». Твори письменниці перекладали англійською, німецькою, білоруською, польською, литовською, російською мовами. У 2012 р. заснувала дитячу літературну премію «Великий Їжак».