Сашко ПОЛОЖИНСЬКИЙ: «Ще не зустрів жінку, з якою хотів би створити сім’ю»

- Сашко, попри творчу кар’єру, ви — відомі своєю активною громадською діяльністю. Часто берете участь у благодійних проектах...

— Мені це подобається. Окрім участі у благодійних концертах, допомагаю добрим людям і фізичною працею. Із останніх, був у містечку Уніж Івано-Франківської області. Там існує мистецька кузня у приміщенні старої розваленої ферми. Для того, аби там можна було проводити фестивалі, концерти, потрібно навести лад. Періодично долучаюсь до волонтерських днів, аби внести і свою лепту. Останній раз працював у тамтешньому саду, підрізав дерева.

- Фізичної роботи не цураєтесь...

— Не часто фізично працюю. Але за останні 10-15 років долучаюсь до різних волонтерських проектів, де потрібно зігнути спину. Як правило, довіряють копати або садити дерева (сміється. — І. К.). Пригадую, як на Хортиці, в рамках благодійного проекту, довелось траншеї копати, рівняти схили і заливали фундамент для мосту. Всю чорнову роботу, яку не може зробити екскаватор чи інша техніка, давали волонтерам, серед яких був і я.

- Траншеї з вами рили й інші зірки українського шоу-бізу?

— Ні, були хлопці з “Пласту”, “Українського Альянсу”, інших громадських організацій.

- Колеги по сцені не запитують: “Сашко, для чого воно тобі треба?”

— Не обговорюємо з колегами такі речі.

- Тоді запитаю я: “Для чого воно вам треба?”

— Не можу сказати, що це внутрішня необхідність. Просто чітко усвідомлюю, що роблю добру справу, яка принесе користь не лише мені, а й моїм друзям, ближнім, моїй країні. Намагаюсь керуватись у житті принципами, один з яких звучить так: “Якщо маєш можливість зробити добру справу, зроби її”. Не завжди така можливість є, не завжди це зробити просто. Але коли це в моїх силах, то чому б і ні. Волонтерство — приємна справа.

- Кузьма Скрябін у своїй новій пісні співає: “Заржавілим людям не поможеш ніяк. Зрозумій, добряк: пізно вже — ніяк!”...

— Неможливо допомогти людям, які самі собі не хочуть допомогти. Намагаюсь допомагати тим, хто хоче допомоги. Беру участь у громадських проектах, організатори яких свято вірять у досягнення успіху. Але якщо брати у глобальному сенсі, не зможемо збудувати щасливу країну, якщо самі активно не візьмемось до цього творення кожен на своєму робочому місці і поза ним. Ніхто нам у цьому не допоможе, ні Схід, ні Захід, ні тим паче влада, яка дбає про свої інтереси. Хочеться, аби громадська робота набрала масового характеру. Аби люди перебороли байдужість, пасивність.

- Лідер гурту “Мандри” Фома сказав, що дає цій державі умовну п’ятирічку. Якщо, мовляв, за цей час життя тут не зміниться на краще, він переїжджає з родиною за кордон, аби його діти жили у цивілізованому світі...

— Це погано, що Фома має такі настрої і не вірить у можливі змін на краще. З іншого боку, важко порівнювати себе із Фомою. У мене немає ні сім’ї, ні дітей, на моїх плечах лежить менше відповідальності. Моя відповідальність загальносоціальна, а не персоналізована. Можливо, коли у мене з’явиться сім’я, погляди зміняться...

- Вас називають затятим холостяком.

— Це неправда. Намагаюсь жити так, щоб ніколи не шкодувати про прийняті рішення. Не зустрів ще жінку, з якою хотів би створити сім’ю. Можливо, зустрічав, але прогавив... Мені не потрібна сім’я, де пануватимуть подвійні стандарти. Не зможу бути лицемірним у стосунках. Якщо бачу, що з людиною чимось не сходимось, не зможу терпіти цього. Краще розійтись і шукати далі. Але не бачу великої трагедії у тому, що проживу життя наодинці. Можливо, жалітиму про це у глибокій старості...

- Тобто зараз про переїзд в іншу країну не думаєте?

— Періодично таке питання всередині мене виникає. Але не маю відповіді, де би міг оселитись. Коли їду за кордон на концерти, за декілька днів починаю сумувати за Україною. Навіть якщо мене супроводжує максимально приємна компанія і мандруємо мальовничими куточками. Чужі місця бентежать.

- Ви — стовідсотковий патріот?

— Не знаю, чи можна це приписувати до патріотизму. Мені комфортно жити там, де народився, де мене оточують рідні та близькі люди. Можливо, якби був більш інтегрований в інші культури, знав іноземні мови або мав міжнародні бізнес-прив’язки, думав би про переїзд. Але те, що роблю, творю, найбільш прив’язане до України. Якщо, не дай Бог, обставини змусять мене іммігрувати, знаю точно, що до кінця життя буду мучитись, що моєю країною правлять покидьки і злодюги, люди без чеснот та моралі. Буде боляче, що українці черговий раз дозволили перетворити себе на німих рабів. Мені цього не хочеться. Тому намагаюсь боротись із цим, робити все, аби цього не сталось.

- Руслана Лижичко каже, що зараз іноземці співчувають нам, на противагу 2004-2005 рокам, коли розпитували про Україну і захоплювались нашим народом. Ви теж відчуваєте такі настрої поза межами України?

— Ставлення до українців за кордоном подвійне. Іноземці зі співчуттям говорять про теперішню ситуацію в Україні. З іншого боку, коли чують, що я — не росіянин, а українець, починають краще до мене ставитись. Не хочу образити росіян, лише констатую факт.

- Все частіше в Україні можна почути розмови про нову революцію. Ви вийшли би знову на Майдан?

— Підбурити зараз народ на революцію не складно. Але поки що не бачу в цьому сенсу. Для того, щоб щось кардинально змінювати на Майдані, потрібно знати, на що змінювати і хто це буде робити. Повернувся нещодавно з Єгипту. Єгиптяни кажуть, що задоволені революцією. Водночас не приховують, що життя після революції стало гіршим. Сучасні революції не повинні повторювати колишніх, коли докорінно руйнували все старе, а нове будували мінімальними кроками. Революційні зміни в Україні повинні проходити таким шляхом, коли революція приведе до влади людей, які точно знають, як змінити життя у цій країні на краще. Поки що таких людей не бачу. Є розумні, перспективні люди, але вони не переймаються загальносуспільним благом. Їм добре жити у своєму маленькому комфортному світі. Немає дієвих політиків, які би змогли об’єднати розумних людей у потужну команду. Є багато політиків і політичних сил, які придушують розумні паростки, аби ті не прийшли до влади і не скинули їх. Фахівці є загрозою для тих нефахівців, які сьогодні при владі.

Довідка «ВЗ»

Олександр Положинський народився 28 травня 1972 р. у Луцьку. Закінчив економічний факультет Луцького державного технічного університету та військовий інтернат у Львові. Брав участь у студентських КВК. У 1996 р. на очі Сашку потрапило оголошення про фестиваль «Червона рута». Організував гурт і назвав його «Тартак». Відтоді гурт випустив сім альбомів. Положинський працював ведучим на телебаченні, радіо. Неодружений. Живе та працює у Києві.