Лариса ГУБІНА: “Мені подобається переплітати серйозні теми з загляданням в шухляди”

Популярна телеведуча України Лариса Губіна наголошує, що “не правильно працювати все життя в одній програмі, на одному каналі. Час від часу треба змінювати «воду в акваріумі». Це важливо для розвитку особистості та для професіонального зростання”. Саме тому Губіна працювала на різних телеканалах і спробувала себе у різних форматах журналістської діяльності. Зараз вона є ведучою двох абсолютно різних за спрямуванням телепередач на “5 каналі” "Енергонагляд" та "В кабінетах". Про роль енергетики у сучасному суспільстві, епатажні кабінети політиків та любов до екстриму кореспонденту “ВЗ” розповіла Лариса Губіна.

— Пані Ларисо, ви працювали на різних телеканалах, але найбільш тепло висловлюєтесь про останнє місце роботи — “5 канал”. Це канал з історією і тут, мовляв, особлива творча атмосфера. Що впливає на атмосферу в колективі?

— Взаємоповага. Усі журналісти амбітні, талановиті й непрості люди. Але якось так склалося на «П’ятому», що хорошу ідею помічають й допомагають втілити в життя.

— П'ять років ви працювала у програмі "Час". Проте вирішили змінити журналістський формат. Чому?

— Як співає у своїй пісні Ілля Лагутенко: «Всем телепроектам приходит когда-то конец» (сміється. — І. К.). Вважаю, що не правильно сподіватися й прагнути працювати все життя в одній програмі, в одному форматі, на одному каналі. Час від часу треба змінювати «воду в акваріумі». Це важливо для розвитку особистості, для професіонального зростання, для внутрішнього задоволення життям. Знаю, що в деяких компаніях є таке правило: кожні чотири роки змінювати напрямок, місце роботи, чи повноваження для працівників. Кожна людина повинна займатися таким внутрішнім менеджментом. Я фактично ніколи не перестаю думати, куди рухатися далі в професії, якими мають бути нові телеформати, як сприймає інформацію молодь, яким буде телебачення далі… Чесно кажучи, не уявляю, як люди все життя можуть вести «поле чудес».

— Як вам вдається поєднувати працю у різних за напрямом та програмах — "Енергонагляд" і "В кабінетах"?

— Це називається — пошук гармонії. Одна програма — для душі, інша — для розуму. “Енергонагляд” — це виклик мені, як журналістові. Бо почавши розбиратися з енерготемами, зрозуміла, що справжня політика — це енергетика. Доки в студіях різноманітних шоу сперечаються про те «чи має бути дрес-код в Кабінеті міністрів», за лаштунками спектаклю вирішуються інші питання: звідки газ, скільки насправді коштує електроенергія, чому Європа дає кредити під енергозбереження, хто з олігархів будує сонячні електростанції, а хто вітрові... Й до чого тут «зелений тариф».

А «В кабінетах» я жартую. Мені подобається переплітати серйозні теми з загляданням в шухляди. Цікаво бачити, як сильні світу цього показують сувеніри прикрашені діамантами й «кимось подаровані» і навіть не вбачають в цьому нічого непристойного. Саме за такими побічними ознаками глядачі можуть складати враження про людину при владі. В цій програмі дозволяю собі бути «прєлєсть какой глупєнькой», аби врешті ми почали мудро ставитися до тих, кого обираємо.

— Головне завдання програми "В кабінетах" — показати впливових людей у незвичній для глядача обстановці — на їхньому робочому місці. Як з'явилась ідея створення такої передачі?

— Починаючи роботу журналістом, наївно думала, що владні рішення — це продукт серйозного аналізу, глибоких роздумів й консультацій. Потім зрозуміла, що помилялася. Що інколи гроші вирішують все, а інколи — колір краватки, зорі на небі чи настрій дружини… Переоцінюємо тих, хто при владі. Вони люди особливого сорту, про який ми не знаємо. А власний кабінет — це звична для них обстановка. Тому тут вони розслабляються й дозволяють шматочок справжності. Скажімо, в одному з кабінетів мені показали статуетку золотого орла — це був предмет гордості господаря й шок для мене.

— Чий кабінет вас особисто вразив, і чим саме?

— Не всі кабінети такі епатажні. З теплотою згадую дім лідера групи “Мандри” Фоми. Мені дозволили побувати в його домашній студії, серед музичних інструментів, дитячих іграшок, книг, його власних картин… А перед цим один з концертів Фоми я півгодини слухала по телефону, бо мій друг хотів поділитися зі мною емоціями, які викликає ця людина. Повірте, за такі «Кабінети» я борюся і вболіваю. Хочу, щоб телебачення показувало людей зі світлими думками, гарним гумором, інтелектом в очах. Не забуду «умовний кабінет» Вахтанга Кікабідзе, знімали в його будинку в Тбілісі. Кікабідзе був втомлений й навіть роздратований присутністю знімальної групи. Думаю, за 75 років життя він відповів на всі журналістські питання… Але з яким трепетом він розповідав про свого батька, якого бачив востаннє ще зовсім маленьким, з якою гордістю говорив про Грузію. Це було незабутньо, й за це я вдячна своїй професії.

— Хвилю обурень у медіа-просторі викликав ваш візит у кабінет комуніста Адама Мартинюка. У інтернеті з'явились статті під заголовками: “5 канал і Лариса Губіна піаритимуть вбивцю української мови”, “Комуністична джинса на 5 каналі”. Ви стукаєте у кабінети політиків різних владних таборів?

— Болюче переживаю такі моменти, я — жива людина. Але глядач має побачити й пригадати «комуністичну суть». Не можемо показувати лише опозиційних політиків чи тих, яким ми симпатизуємо. А ще нас, на жаль, також використовують політики, заздалегідь будуючи свої піар-кампанії. Скажімо, їдучи в кабінет Мартинюка, була впевнена, що це журналістська удача: віце-спікер погодився пустити мене з камерою на своє робоче місце й показати кабінет. Адам Мартинюк такого ніколи раніше не робив. Лише коли анонс програми пішов в ефір, стала зрозуміла суть всього дійства.

— Наскільки важче журналісту знайти підхід до співрозмовника, розкрити його, коли приходиш на його територію?

— Політики швидко вчаться. На початку проекту цікаво було спостерігати за реакціями моїх співрозмовників, їхніми відповідями на непередбачувані запитання чи на заглядання в щоденники. Бачила щире здивування, коли запропонувала Леонідові Кравчуку пошукати слово «кравчучка» в словнику. Але тепер захопити зненацька політика складніше. Гарна підготовка, вишкіл й аналіз ситуації — це заслуга тих людей, які з ними працюють. Мені навіть здається, що на зйомки в кабінети вони тепер спеціально приносять речі, які підкреслять особистість «героя програми»: генеральські мундири, книги, документи…

— Траплялося, що вас не пускали у кабінети впливових людей?

— Досі не знімала кабінет президента, ви не бачили мене в кабінеті прем’єр-міністра й більшості членів уряду... Ви ж не думаєте, що ми туди не просилися?..

— Зовсім іншого напрямку є програма "Енергонагляд". Кажете, що це для вас тест на міцність і коли вирішили вести цю програму, сиділи над книгами, багато читали, спілкувалась з експертами, щоб зрозуміти глибину проблеми...

— І зараз це роблю — читаю, спілкуюся з експертами. Й через півтора роки життя “Енергонагляду” деякі теми в мене викликають інтелектуальний трепет. Бо як розказати глядачам про гідрат метану — це газ у вигляді снігу чи крихкого льоду, який почала добувати Японія — і який може змінити енергополітику світу. Про гідрат метану й експерти мало знають. Або як пояснити глядачам, чому раніше Україна не використовувала ГТС у реверсному напрямку, а зараз наважилася на це й звідки газ для цього реверсу? Він європейський чи той самий російський, просто закачаний з іншого боку? В енергетиці більше політики, аніж в самій політиці.

— Канал “1+1” критикують за те, що їхні щоденні випуски новин нагадують кримінальну хроніку. Яким, на вашу думку, повинен бути підбір новин?

— Новини мають бути різними. Не подобається кримінальна хроніка — шукайте потрібну інформацію в інтернеті. Сучасний інформаційний простір тим і хороший, що в ньому кожен знайде своє. Телевізійний пульт — це барометр того наскільки цікавим, зрілим й якісним є наше суспільство. Якщо кримінальна хроніка має найбільші рейтинги — над цим треба задуматися. Може це діагноз? Якщо вдатися до образів й порівнянь, то телебачення в загальній масі — це не «класична музика», це «попса», інколи — «шансон», в кращому разі — «блюз», зовсім рідко — «джаз». Хочете класики — йдіть в театр.

— Ви неодноразово бували на програмі "Ігри патріотів". Бракує екстриму в повсякденному житті?

— Я — адреналінозалежна людина — це правда. Люблю швидку їзду, прямі ефіри, відверті емоції. Крім того, «Ігри патріотів» попри всю комічність, дійсно викликали відчуття патріотизму, кували командний дух, заряджали азартом боротьби. За українську команду в жовто-синьому вбранні тоді вболівали всі: і старі й малі! Шкода, що шоу більше не існує на наших каналах. І це ще одна серйозна тема: чому з українських екранів зникають ті програми, які сіють зерна патріотизму, гордості чи поваги до країни? Хай навіть через шоу, де всі бігають в трусах чи костюмах тварин та б’ються з биками... Росіяни продовжують знімати цей проект, він підтримується мало не на державному рівні. Ми були свідками того, як серйозно до його організації підходять московські продюсери.

— Знаємо, якою є Лариса Губіна, як телеведуча. А якою ви є вдома?

— Симпатичною жінкою, яка любить готувати їжу, прикрашати дім, зустрічати гостей, турбується про своїх близьких. Але особливо близько нікого стороннього в своє особисте життя не пускає.

— Ваш син Давид теж мріє про журналістську кар'єру, чи в нього інші захоплення?

— Ні, про журналістику син не мріє. Він ще у пошуку. Але в Давида особливо загострене відчуття справедливості, а це та риса, яка притаманна нашій професії (щоправда потім настає загострене відчуття розчарування). Мій син, приміром, бурхливо реагує на те, що всі водії мають уступити дорогу, коли їде владний кортеж. Він вже живе європейськими мірками, цінностями й стандартами. Молоде покоління знає мови, їздить за кордон, спілкується в інтернеті зі всім світом. Цей процес уже не зупинити ніякими політичними маніпуляціями.