«Ворожість до багатих свідчить про прірву між купкою багатіїв і тими, хто живе за межею бідності»

Глобалізація проникла практично у всі країни. Перед її наступом здають свої позиції національні економіки, національні держави в їхніх традиційних кордонах, зміни відбуваються у локальних культурах. Проте провідні соціологи світу знайшли їй протидію. Опір глобалізаційним викликам здатна чинити ідентичність.

Про те, наскільки глобалізація проникла у наше життя, з ким себе ідентифікують сучасні українці і чи загрожує відсутність спільної ідентичності розпадом України, у розмові з відомим соціологом, першим доктором соціологічних наук в Україні, професором Наталією Черниш.

- Відомий учений М. Кастельс вважає, що на поч. XXI ст. утворилися дві могутні сили, що по-новому конструюють світ: це глобалізація та ідентичність. Який взаємозв’язок між цими двома процесами?

— Наприкінці XX ст. глобалізація набрала помітних обертів у світі. Найбільш швидко проник-ла в економіку, фінансову та торговельну сфери, коли почали утворюватися транснаціональні корпорації (ТНК), повстала світова економіка, світова фінансова система. Наслідком глобалізації стала втрата багатьма національними державами великої частки свого суверенітету. Американська версія глобалізації у сфері культури (голлівудські фільми, джинси, швидка їжа — макдональдс) також вчинила великий тиск чи не на всі країни світу. Втім, саме у сфері культури розгортання глобалізації є найменш успішним, оскільки великою силою опору глобалізації виступає ідентичність, самоототожнення себе із представниками певної локальної культури — носіями рідної мови, релігії, цінностей, норм, традицій, звичаїв.

- На які країни найбільше вплинула культурна глобалізація?

— У 2003 — 2005 роках Самуель Гантінгтон і Пітер Бергер провели дослідження впливів глобалізації на культури десяти країн світу. Результати показали, що є сильні і слабкі культури. До сильних, які майже не піддались тиску глобалізаційних процесів, соціологи віднесли культури Китаю, Індії, Японії. До слабких (де широко розповсюдилась західна масова культура — англійська мова, англомовна музика, впливи Голлівуду) — Німеччину та Угорщину. Дослідники довели, що у світі існує не тільки глобалізація «по-американськи», а й істернізація — тобто глобалізаційні впливи країн Сходу, або широке розповсюдження у сучасному світі культурних взірців цих країн, як матеріальних (до прикладу, японські автівки або суші), так і нематеріальних (східні релігії і вірування або переважання серед комп’ютерного програмного забезпечення продуктів з Індії, створених у Бангалорі). Тому правильно вживати термін «глобалізації» (у множині), а не «глобалізація»; власне так і назвали свою підсумкову працю згадані соціологи: «Many globalizations» (дослівно «Багато глобалізацій»).

- Щоб протистояти глобалізаціям і вберегти свою культуру від надмірних закордонних впливів, у нас повинна бути стала ідентичність. Якою є ідентичність українців, згідно з вашими соціологічними дослідженнями?

— Досліджуючи ще з 1994 року ідентичність жителів Львова і Донецька, ми запитували: ким ви себе вважаєте, який вислів вас найкраще описує. Люди обирали з 28-ми варіантів відповідей (ідентитетів): українець, росіянин або представник іншої національності, західняк або східняк, греко-католик чи православний, багатий або бідний, молодий — середнього віку — старшого віку. Виявили, що у львів’ян ідентичність протягом 16 років наших досліджень була усталеною: вони вважали себе одночасно українцями, львів’янами, західняками і переважно греко-католиками; рідною мовою була українська. Такий набір ідентичностей не змінювався у Львові до 2010 року (рік нашого останнього опитування). У Донецьку ж люди найперше ідентифікували себе з донеччанами, тоді з росіянами, часто з радянськими людьми, православними, багато хто — з жінкою чи чоловіком; їхні ідентичності були строкатими, невизначеними, плинними, часто суперечливими, що свідчило про спроби і пошуки самовизначення. Цей процес ідентифікації (чи скоріше реідентифікації) на сході країни ще далеко не завершений, але і на тих теренах вже у 2010 р. ми зафіксували важливі зрушення.

- У який бік були ці зрушення?

— Коли у 2010 році ми запровадили ідентитет, якого раніше не було у запитальнику, — громадянин України, то отримали фантастичний результат. Всюди, крім сходу, на першій позиції «вийшла» ідентичність громадянина України. В цілому по Україні це — 67,9%. Представники ж сходу вважали себе найперше мешканцями свого міста — 49,8%, громадянами України — 46,3%, православними — 30%, пенсіонерами — 25,8%, робітниками — 21,6%. Радянська ідентичність «випала» там з десяти найголовніших (як це було у 1994 р.). Донеччани здебільшого ідентифікують себе не з представниками сходу України, а з представниками Донбасу.

Таким чином, коли йдеться про ідентифікаційні процеси в Україні у першій декаді ХХІ століття, бачимо з кожним роком незалежності зміцнення громадянської ідентичності. Так поступово кристалізується сучасна українська нація.

- З якими групами населення України найбільше себе ідентифікує, до яких люди відчувають відразу?

— Коли ми питали, з якими групами (політичні, національні, соціально-класові, релігійні) люди відчувають найбільше спільного, виявилось, що найперше вважають себе українцями — 30,7%, пенсіонерами — 23,7%, робітниками — 20,7%. Найбільше не хочуть ідентифікувати себе з багатими — 24,6%, українськими націоналістами — 16,3%, комуністами — 12,1%. Це свідчить про формування почуття громадянської спільності на фоні збереження традиційного віднесення себе або до працюючих, або до тих, хто вже не працює. Україна стає «старою» країною з великою часткою пенсіонерів, поряд із зменшенням частки молоді в його складі. Щодо «анти-ідентичностей», то бачимо ворожість до багатих (у 1994 р. частка таких респондентів становила 17%, у 2010 р. — уже 25%). Це свідчить про поляризацію суспільства та поглиблення прірви між купкою багатіїв і тих, хто живе за межею бідності. Є ворожість і до «українських націоналістів» (хоча у 2010 р. їх частка становила 16% проти 25% у 1994 р.) та «комуністів» (12 та 15% відповідно). Це говорить про те, що, по-перше, суспільні настрої змінюються на користь однієї з наведених ідентичностей, а по-друге, що населення усієї країни має досить стійку відразу до політичних ідентичностей і виводить їх на маргінес своїх уподобань. Існує значно більше спільних соціальних проблем, які об’єднують жителів усіх регіонів країни, аніж відмінностей, на яких зазвичай грають політики, штучно загострюючи їх.

- Наскільки важливим є вибір своєї ідентичності?

— Від того, ким ми будемо себе вважати, залежатиме наш подальший шлях. Якщо ми радянські люди, будемо прагнути до реставрації СРСР, до Митного союзу, до Євразії. Якщо вважаємо, що ми — українці і громадяни України, то будемо прагнути до розквіту і благополуччя своєї країни. Якби люди водночас думали про себе і як про громадян України, і як українців (у цьому випадку збіглися громадянська і етнічна ідентичність), тоді можна було б сказати, що ми усталилися як український народ, новітня українська нація. І тоді Україна могла б гідно зустріти виклики глобалізації і відповісти на них належним чином, запропонувати світові якісний український продукт — матеріальний чи духовний. Тому що ми молода, потенційно потужна нація, і зростає критична маса перемін, яка рано чи пізно вибухне у нових культурних програмах, ідеях та інноваціях.

- Чи загрожує відсутність спільної української ідентичності- розпадом української держави як політичної одиниці?

— Кожен рік перебування України в статусі незалежної держави як окремої політичної одиниці призводить до того, що виробляється громадянська ідентичність, вона міцнішає. Інша річ, який сенс люди вкладають у поняття «громадянин України». Сумніваюсь, що для одесита і львів’янина це одне і те ж. Але з досліджень бачу, що відмінності, які були раніше помітними, дедалі більше нівелюються. В Донецьку, де 100% молоді розмовляють російською, більше 70% вважають себе громадянами України і прагнуть долучитися до її розбудови. Зростає частка тих, хто, попри усі наші негаразди і труднощі, пишається своєю країною. Тобто люди (особливо молодь, за якою майбутнє), де б вони не жили — на сході, півдні, в центрі чи на заході країни, прагнуть бачити Україну цілісною, суверенною, незалежною. Лише 3,7% не проти, аби наша держава розпалась на маленькі політичні утворення.