Віталій ГАЙДУКЕВИЧ: «Меч занесено, «ТВі» в стані постійної війни»

Аби знайти канал, де рівень свободи слова не буде суперечити його життєвим принципам, він пройшов довгий шлях. Змінивши декілька радіостанцій, перейшов на канал «НТН». Далі працював на «1+1», але і тут його погляди на сучасну журналістику із керівництвом каналу розійшлись. Телеведучий наголошує, що «ТВі» — чи не єдиний на сьогодні канал в Україні, який намагається плисти проти течії, не боячись критикувати владу. Але саме через вільнодумство «ТВі» за крок від прірви. Про проблеми українського телепростору, безініціативність четвертої гілки влади та байдужість суспільства кореспонденту «ТЗ» розповів Віталій Гайдукевич.

— За фахом ви — викладач всесвітньої історії та народознавства. Як потрапили у журналістику?

— За фахом ніколи не працював. Навчався історії не заради роботи викладача. Завжди цікавився цією наукою. Вчився для себе. А працював вже тоді на радіостанції і мав доволі пристойні заробітки. Після закінчення вузу продовжував роботу на радіо. Це були кучмівські часи — безпросвітна пітьма. Працювати у серйозній журналістиці було важко, та й не думав про це. Мене цілком влаштовувало те, чим займався. На той час бачив для себе перспективу у радійній справі. Але одного дня все різко змінилось.

— І пішли на телебачення...

— Зрозумів, що та музика, котру хочу пропонувати людям, не вигідна власникам станцій. На смаку грошей не заробиш. А власникові тоді стиль і смак були байдужі, головне — зиск. Зиск був лише від низькопробного продукту. Компромісу в питанні смаку музики для мене бути не може, тому з радіо довелось піти. І тут далась взнаки освіта. Зрозуміти політичні, економічні та інші нюанси новин виявилось не складно. Звісно, про аналітику на початку не йшлося. Треба було вивчити ситуацію, усвідомити, чим є політичні процеси станом на 2004 рік, хто чим дихає. Зрештою, треба було переробити себе, перелаштуватись з «радіо-реальності» на теле-. Десять років на радіо дали голос, тепер треба було додати «картинку». Тому початок був саме в новинах на «НТН», потім додались гостьові студії… Зрештою, цікавість до формату «жорстка розмова» переважила цікавість до просто новин.

— «НТН» ви залишали, тому що вас не влаштовував рівень свободи слова на каналі?

— Незважаючи на те, що власник каналу Едуард Прутнік був наближеною людиною до Януковича, та й канал був донецьким, але, як не дивно, «НТН» все ж із початком ефіру тримав баланс. Кращим доказом того були регулярні звинувачення: «помаранчева команда» часом закидала, що ми обстоюємо регіоналів, «біло-блакитні» дивувались, чому на «донецькому каналі» такі «помаранчеві» журналісти. Напевно, цей баланс (і хороший збіг обставин) зібрав на «НТН» тоді класну команду — Ілона Довгань (зараз «ТВі»), Жан Новосельцев («1+1»), Євген Міхін («Україна»), і це тільки журналісти. А редактори — чого варті лише Максим Шиленко та Олексій Висоцький! Але через деякий час Прутнік вирішив позбутись каналу. «НТН» переходив у медіахолдинг Валерія Хорошковського. Змінилася політика каналу. Колектив вимагав зустрічі з новим власником, але нас не чули. Нові керівники каналу не розуміли, як це колектив може наважитись задавати незручні запитання чи вимагати зустрічі з власником. Під час чергового конфлікту журналістів з топ-менеджментом група людей, серед яких і я, вирішила звільнитись.

— Щодо причин звільнення з «1+1» ви зазначили, що ваші наміри та керівництва каналу різнились.

— Розійшовся з “Плюсами” мирно, не маю претензій до них, а вони — до мене. Мене не влаштовував формат новин на «1+1», хотілось іншого. Керівництво каналу бачило «ТСН» по-своєму. Мені до душі були гості в студії, новини про суть політичних процесів. Керівництво «ТСН», навпаки, вважало, що надлишок політики не потрібен, мовляв, є й «інші новини». Кожному своє… Когось бентежив надлишок політики, мене — надлишок крові. Одна справа просто констатувати «ось аварія — загинули люди», а інша розповісти, що люди загинули, бо п’яний мажор, котрого не посадять, чхає на закони… Бо на дорозі ями, адже чиновники вкрали гроші… Як на мене, коли новонароджену дитину викидають у смітник — це лише верхівка айсберга. Головне не в тому, ЩО сталось, суть в тому, ЧОМУ це сталось. І тут треба говорити про корупцію чиновників, від місцевих до найвищих. Якби не хвора держава, дитина б мала чим займатись, не завагітніла і не викинула б маля на смітник. Як телеглядач візуально і стилістично виріс на «Плюсах» Роднянського. Для мене взірцем був Микола Вересень, часів старого «Табу», Данило Яневський, Анатолій Борсюк, Лариса Денисенко… Це були інтелігентні «Плюси». Зараз не так. Є потужний продукт, безумовно, «Гроші», але інтелігентного флеру каналу, як колись, не відчуваю. Безумовно, це — суто особисте сприйняття, смакові речі.

— На «1+1» ви разом із Юлією Бориско вели вечірній «ТСН». Ходили чутки, що однією з причин вашого звільнення з каналу була боротьба з Наталією Мосейчук за основний випуск новин.

— Це повна маячня. У мене ніколи не було конфліктів із Наталкою Мосейчук. Працювали в одному кабінеті. І це не моя практика: штрикати колегу виделкою у плечі. На основний «ТСН» не претендував. На той момент досвід «основного випуску» у мене вже був. Це був парний ефір, як з Ілоною Довгань, так і з Людмилою Добровольською. І це було класно. Але потім формат почав змінюватись у «не моє». Та й маркетологи нам розповідали, що дослідження показують — глядач хоче бачити ввечері жіноче обличчя. Тому не вірте чуткам — Наталя Мосейчук цілком органічна у вечірньому праймі, вона — на своєму місці.

— Зараз працюєте на «ТВі». Через скруту каналу частину журналістів вимушено звільнили. Над вами дамоклів меч не висить?

— Меч висить над усіма. Не варто будувати ілюзій. Ситуація на «ТВі» складна, керівництво каналу неодноразово заявляло про це. Є гроші — є програма, немає фінансування — немає… Звісно, меч занесено, канал в стані постійної війни. Спершу забрали частоти. Далі змусили операторів викинути «ТВі» із найдешевшого соціального пакета, яким користується найбільша кількість людей. Не усі рекламодавці замислюються, що є стійка аудиторія каналу попри усі негаразди, і це цінна аудиторія — небайдужі, активні, прогресивні люди, котрим не все одно, що відбувається в цій країні. Це — середній клас, якщо не завжди за майновим фактором, то за громадянським точно. Але часом спрацьовує математика: мало глядачів — мало реклами — закриті проекти. Чомусь в Росії рекламодавець зрозумів, що якість аудиторії важливіша за кількість, і на «Дожде» із рекламою все гаразд, а от українські реалії до цього ще не доросли.

— Песимісти говорять про загибель «ТВі», оптимісти бачать його у майбутньому громадським телебаченням…

— «ТВі» чи не єдиний на сьогодні канал в Україні, який намагається плисти проти течії, не боячись критикувати владу, дивитись на речі прозоро. Але я не вірю в створення в Україні народного громадського телебачення. Одне діло патякати про підтримку «ТВі» у соціальних мережах, а інше — реально допомогти грішми. Коли оголошували народний збір коштів на порятунок «ТВі», на нашому сайті можна було слідкувати за цим процесом в режимі «онлайн». Кількість людей, які зробили пожертви, обчислювалась навіть не десятками тисяч, а значно менше. Це був своєрідний тест на те, чи готові люди до громадського телебачення, яке, власне, може жити лише за рахунок народних вкладень. Це свідчить про те, що в країні немає запиту на громадське телебачення. Хоча глядачів «ТВі» значно більше, аніж десять тисяч.

— Чи можете спрогнозувати скільки часу протримається «ТВі» на медіаринку?

— Це лотерея. Невідомо, чи прийдуть рекламодавці, чи з’явиться людина, яка візьме і вкладе гроші у «Музику для дорослих» чи «Джаз із Олексієм Коганом». Чи не прийде, після чергового резонансного розслідування, до нас «Беркут» і не «запросить» усіх носом у підлогу… Ледь не щодня в Україні щось подібне трапляється. Звичайно, це абсурд, але ми живемо в країні абсурду. Тож не варто говорити про далекі перспективи. Тиждень минув — добре. Сподіваємось, і наступний мине вдало. Якщо це — війна, то кожен відпрацьований тиждень — це вже крихітна перемога.

— Конкретних кроків від громадськості щось змінити вкрай мало. Навіть Ініціатива «Першого грудня» не була сприйнята масами.

— Ініціатива «Першого грудня» має свої хиби. Хоча моральний аспект змушує ніяковіти, коли критикую цю ініціативу. Адже засновників «Першого грудня» надзвичайно поважаю. Це — розумні і поважні люди. Але чув, у декого є зауваження до складу цієї ініціативи. Виникають питання навколо постаті Володимира Горбуліна. Як людина, яка «рулила» справами за правління Кучми, опинилася серед людей, яких вважають моральними авторитетами України. У цьому, звичайно, є сенс. Але з іншого боку, Горбулін — найпотужніший аналітик в країні, це надзвичайно мудра людина, зараз таких уже не роблять. Те, що він перебуває у цій групі, — правильно. Але Ініціатива «Першого грудня» не розвивається. Владика Любомир Гузар мав рацію, коли оголошував максималістські цінності. Але український народ чекав від Ініціативи іншого. Адже поруч із проголошенням ідеалістичних цінностей має бути рух. Це як програма максимум. Це як намалювати сонце на обрії. Але ж до нього ще крокувати і крокувати. І у людей виникає питання: «А якою дорогою потрібно йти?». Дехто каже, що ці інтелектуали не в змозі вирішити усі питання самостійно. Хочеш шукати дорогу — шукай її самостійно. Але і тут виникає проблема — довкола ініціативи так і не згуртовано яскравих особистостей, які і втілюватимуть «ходу». Ініціатива не прагнула до зібрання людей, а це би мало бути її ключове завдання. Виходить, що члени Ініціативи «Першого грудня» — ідеалістичні патріархи, мудрі старці. Насправді ж поруч із ними мали би бути люди, можливо, молодші і менш досвідчені, але які теж прагнуть високих ідеалів. І саме ця нижча ланка мала би предметно втілювати у життя ідеї патріархів. Замало проголосити меморандум для десятьох старців, а нам потрібен меморандум для всіх українців. Недостатньо розумного і правильного «бла-бла-бла». Творці Ініціативи мали би скликати круглий стіл, на який запросити персонально тих людей, на яких вони покладають зобов’язання втілити їхні ідеї в життя. Потрібен важіль впливу на ситуацію, яка склалась в країні. Якщо за місяць-два Ініціатива «Першого грудня» не змінить вектора руху, вона помре. Бо на неї перестануть звертати увагу.

— Яку роль журналіст, як член четвертої гілки влади, мав би виконувати у нинішній непростій ситуації?

— Журналісти вже не є четвертою владою в Україні. І ми не можемо вплинути на це, аби щось тут змінити. Коло працівників мас-медій сьогодні роз’єднане. Є журналісти, які з усіх сил намагаються вплинути на непросту ситуацію, що склалась, на базові негативні процеси в Україні — корупцію, свавілля влади, беззаконня, народження авторитарного режиму. Але таких журналістів — жменька, назбирається десять-двадцять. А журналістів, які можуть перелізти через паркан Межигір’я чи задати президенту незручне питання, двоє — Таня Чорновіл та Мустафа Наєм. Це крапля у сорокамільйонному морі жителів України. Про яку четверту владу можна говорити. У нас багато телеканалів і багато талановитих журналістів, але не усі вони роблять «Знак Оклику» чи «Гроші», не усі вони псують життя Бойку, розпитуючи, які це бомжі продають нафтові вежі. Здавалось би, у час катастрофічної ситуації в країні акул пера і мікрофона повинно бути значно більше. Але… Чи вільні журналісти робити те, що вважають за потрібне? Чи не висить над ними дамоклів меч у разі, якщо їх робота роздратує когось на Банковій? А що робити журналісту, якщо його звільнять? А чи вийде захищати звільненого журналіста громада? За які гроші годувати родину журналісту, котрого звільнять за «наїзд» на владу? Дайте відповідь на ці питання — і дасте відповідь на питання, чому преса — не четверта влада, а кількадесят відчайдухів, котрі поки що йдуть проти течії. Як на мене, проблема в самій логіці медіабізнесу в Україні. Для кого з українських медіа-власників телеканали — профільний бізнес? Ні для кого. Що важливіше для Пінчука, Ахметова, Коломойського, Фірташа — медіагрупи чи обленерго, збагачувальні комбінати, хімпром, літаки? Великий впливовий телеканал для олігарха запорука спокою — у разі потреби медіаресурс може захистити власника від влади (пригадайте історію із Нікопольським феросплавним заводом), а якщо воювати із владою олігарх не в силі, то лояльність медіа може бути предметом торгу із владою: «я не критикую тебе, ти не чіпаєш мене». Виходить, ситуація стане краща не тоді, коли журналісти стануть четвертою владою, а коли власники ЗМІ захочуть змінити ситуацію. І коли олігарх буде знати, що його не будуть розкуркулювати, в країні діють закони, а не «логіка чорних стоматологів», тоді для нього ЗМІ буде не «останнім патроном про всяк випадок», а питанням престижу, а з часом, може, й прибутку.

Ситуація зміниться тоді, коли громадяни не чекатимуть, що за них щось зробить хтось. Українське телебачення зміниться тоді, коли настане час. Воно і так не на останньому місці. Краще говорити про пасивність тих, хто хоче змін, але підняти може максимум палець над клавіатурою, про людей, котрі звикли, що за них все зробить хтось: добрий цар подумає, журналісти зрушать, активісти виборять... Куди важливіша тема — пасивність. Чому ти, друже, байдужий? Громадянське суспільство починається не з політика чи журналіста, а із зауваження сусідові, котрий кидає недопалок на сходовій клітці, із зауваження хамовитому водієві маршрутки, власникові кав’ярні, із банальної щоденної небайдужості у дрібницях.

Довідка «ТелеЗамку»

Віталій Гайдукевич народився 24 травня 1976 р. у Києві. Закінчив педінститут у Рівному, куди з батьками переїхав дошкільням. За фахом — викладач всесвітньої історії та народознавства. Працював на рівенській та київських радіостанціях. 2004—2007 рр. — ведучий новин і програми «Вчасно про головне» телеканалу «НТН». 2007—2011 рр. — ведучий новин на каналі «1+1». 2011 р.— перейшов на канал «ТВі». Автор і ведучий тижневика «Підсумки з Віталієм Гайдукевичем». Захоплюється джазовою та блюзовою музикою, середньовічною історією Європи, геральдикою. Одружений, виховує 5—річного сина Владислава.