Едіта П’ЄХА: «Чоловічий рід для мене більше не існує»

Едіта П’єха — одна з найвеличніших постатей сучасної естради. Попри те, що народилася у французькому місті Нуаель-Су-Ланс, а після війни її родина перебралася до Польщі, Едіта Станіславівна підкорила увесь Радянський Союз своєю незвичною манерою виконання. Вона — перша співачка, яка зняла мікрофон зі стійки і почала розмовляти з публікою. Життя цієї великої жінки багате цікавими фактами та подіями: її завжди любили чоловіки, які готові були покласти до її ніг не лише оберемки квітів, а й цілий світ. У липні цього року Едіта Станіславівна відзначила 75-річний ювілей, а вона й досі на сцені. Її манеру виконання і голос не можна сплутати ні з ким. Гарний одяг, коштовні прикраси і, без перебільшення, мільйони шанувальників — усе це зовнішній бік слави відомої артистки. Хоча насправді у житті їй було не так уже й солодко. Едіта П’єха була гостем програми «Легенди» на телеканалі «Україна», після якої в інтерв’ю журналісту «ВЗ» розповіла про особисте життя.

- У вас було багато чоловіків, але ви стали дружиною композитора і художнього керівника ансамблю «Дружба» Олександра Броневицького. Чим підкорив?

- Олександр півтора року до мене залицявся. Вмів це гарно робити. Пригадую, повернулася у гуртожиток після університету, втомлена. Чую — хтось стукає у двері. Заходить Олександр: «Я на хвилиночку». Витягає з кишені цукерку «Кара-Кум» і каже: «Я тобі солоденького приніс». Такою увагою він мене і підкорив.

- Він романтично запропонував вийти за нього заміж?

- Ми жили у комунальній квартирі. Одного разу сиділи на сходах, бо ж більше і не було де поговорити. Так просто сиділи, і так просто він мені сказав: «А давай одружимося?». Я йому тоді відповіла: «Мені треба мамі написати і запитати дозволу». Він здивувався: «Для чого? Потім їй сюрприз зробимо». Я тоді навіть одягнутися особливо нічого не мала. Хоча би щось світленьке замість весільної сукні. Нічого не було, окрім чорної сукеночки. Цю чорну сукеночку я й одягнула. Після того, як нас розписали, ми повернулися додому, я пішла на нашу кухню у комуналці, сіла у куточку і заплакала. Білої сукні у мене не було, і вельона не було. Нічого не було. Ну, а кому про це казати? Де було все це взяти?

- Ви були у центрі уваги, до вас залицялися інші чоловіки. Як до цього ставився Броневицький?

- У Сашка був такий пункт: якщо я виходила з дому, і мене не було годину-дві, — значить, я пішла в загул, з кимось зустрі-чаю-ся, хтось у мене є… Він не просто ревнував — він навіть стежив за мною! Наприклад, мені треба було їхати до В’ячеслава Зайцева на примірку до Москви. А чоловік вважав, що їду до коханця. Це були немислимі, абсурдні ситуації, коли мені доводилося постійно пояснювати і виправдовуватися, що насправді все не так, як він думає.

- І одним з тих, до кого Броневицький особливо ревнував був Муслім Магомаєв?

- Якось ми з Муслімом Магомаєвим мали виступати на одній сцені. Мій чоловік вночі пробрався у мій номер: пройшов по нахиленій стіні і вліз через вікно. Мій номер був на п’ятому поверсі! Уві сні я цього навіть не почула. Прокинулася від того, що хтось дихає наді мною. Злякалася. Саша мені каже: «Де Магомаєв? Куди ти його заховала?». Спросоння бурмочу: «Магомаєв? Магомаєв у себе в номері». Саша мені аж прошипів: «А, встиг втекти?!». Це було жахливо, він був невиправним. Йому неможливо було довести, що його ревнощі безпідставні. Це не лікується. Та, попри цю його хворобу, він був моєю опорою. Він дивував своїм талантом і мене, і публіку.

- Вас ревнував, а сам був не проти стрибнути у гречку?

- Він вважав це нормальним явищем. Якось я повернулася з гастролей не поїздом, а літаком — набагато швидше, ніж мала би приїхати. А вдома була інша жінка. Потім я довідалася ще про одну, з якою у нього «щось там було». Саша мені тоді сказав: «Ну і що? Я з нею також сплю. А чому би й ні? Що тобі з того? Тобі ж легше. Мені треба це». Така патологічна хіть. Я про це все знала, бо ж світ не без «добрих» людей. Коли йому про це казала, він себе виправдовував: «Але ж я кохаю тільки тебе. А всі чоловіки зраджують просто для задоволення, для радості. А з тобою у нас кохання!».

- Броневицький не пробував відновити стосунки після розлучення?

- Пропонував. Але я відповіла: «Шуро, вже минув час. Від кохання залишилися тільки повага до тебе і жалість. Жалість за те, що так важко тобі було з твоїми ревнощами і всім цим уживатися. Але повага з вдячністю за те, що ти мене створив. Але чоловіком і жінкою ми вже не зможемо бути». Він дуже засмутився.

- То він з туги так рано пішов з цього світу?

- Його смерть була трагічною. Броневицький одружився з артисткою легкої поведінки. Вона була молодшою за нього, подобалася чоловікам і любила після концерту зачинити Сан Санича вдома на ключ. Він любив кудись піти, послухати музику, але вона йому завжди казала: «Щоб тебе не будити, я зачиню. Піду до друзів, потім повернуся». Одного разу йому стало зле. Коньяку, яким він «розсував» свої судини, в хаті не було. Ось так і помер — під дверима квартири, з телефоном у руці. Там вона його і знайшла.

- Ви йому пробачили?

- Ми були 20 років разом. Він спокутував свою провину і неповноцінні риси характеру, і виховання, насамперед, тим, що був шалено талановитим. Якби він трохи раніше з’явився зі своїм ансамблем («Дружба» — ансамбль Броневицького, у якому виступала Едіта П’єха. — Г. Я.), він би отримав не гоніння, а визнання. Це також викликало у ньому образу. Йому ж постійно підрізали крила.

- У цьому шлюбі у вас народилася донька Ілона. Попри те, що на руках маленька дитина, ви не пішли у декрет.

- Я співала до шести місяців вагітності. А коли вже не могла виходити на сцену — на перші гастролі ансамбль поїхав без мене. А Сан Санич тут зі своїми «пісеньками»: телефонує мені і розповідає, мовляв, у нас тут так весело. Манекенниці, ми тут гуляємо… Питаю: «Може, і ночувати будеш в однієї з них?», на що почула відповідь: «А чому б і ні?». Для мене ці слова були, як ніж у серце. Я — вагітна, а він — гуляє! Вночі почалися потуги.

- Чоловік на гастролях. А хто вас забирав у пологовий будинок?

- Ніхто (сміється. — Г. Я.). Я поїхала трамваєм. У мене не було грошей на таксі. Та й у той час викликати таксі було важко, треба було три години чекати. Трамваєм дісталася до пологового будинку. Мене поклали у загальний зал, де двадцять жінок одночасно кричать. А я — кулачки під стегна, дихаю глибоко, рахую… Потуги відпускають. До мене підійшов лікар і каже: «Ще зараз родити не будете. Потуг нема». Питаю, чи можна мені йти додому. Ні, каже, переведемо в іншу палату і почекаємо до вечора. Я заснула. А коли ввечері прокинулася, жахнулася: думаю, що сталося? Лежу вся у воді. З’ясувалося, це води відійшли. Але народила я швидко, без болю. Все було, як у казці. Дитинка була маленька — 2400.

- Після пологів не були довго у декреті?

- А я практично і не йшла зі сцени. Я ж народила у шість з половиною місяців, а не у дев’ять. Тому мій декрет тривав лише два місяці. Саме до того часу, коли я мала би народити, я вже вийшла на сцену. Свекруха була неймовірно щаслива: у неї було двоє синів, а тут народилася внучка. І ще схожа на її старшого сина! Ілона ж — копія Броневицького! І за характером, і зовні.

- Олександр не був єдиним вашим чоловіком. Ви ж після розлучення вдруге вийшли заміж, але також розлучилися. Чому?

- Мій другий шлюб — це було надумане захоплення, у яке я чомусь повірила. Його звали Геннадій Шестаков. Це був здоровий чоловік, набагато вищий від мене зростом. Будувала плани, що матиму чудового захисника, опору. Але коли я його побачила у непридатному стані, всі мої мрії щодо цього луснули як мильна бульбашка. І тоді подала на розлучення. Це була фатальна помилка. Це нази-вається помилка жінки похилого віку. Мені було на той час за сорок, і я подумала, що справді, нарешті, зустріла того чоловіка, який мені допомагатиме у житті. І буде другом до глибокої старості. Але він любив «зеленого змія» більше, ніж мене.

- У вас був ще й третій чоловік?

- Був. З Володимиром Поляковим ми розійшлися як у морі кораблі. Навіть одне одному на прощання «до побачення» не сказали. Прожили разом вісім років. І раптом з’ясувалося, що у нас різні погляди на життя. Після кожного мого виступу у різних містах на гастролях мені на сцену виносили кошики квітів від нього, але він не платив за них. Телефонував з адміністрації президента у міськком, казав, що працює з Єльциним і пропонував привітати відому співачку Едіту П’єху. А потім подарував мені величезного пса. Це була норовлива собака. Через неї я зламала ногу. Коли Поляков приїхав з Москви мене провідати, взяв Джулію і пішов її вигулювати. Повернувся з прогулянки злий і блідий. З’ясувалося, Джулія шарпнула за повідок, і Поляков зламав собі плече. Залишив собаку і більше не приходив.

Для мене чоловічий рід більше не існує. Є хороші чоловіки-помічники: водій, садівник… Ця категорія чоловіків, як рід, викреслена з мого життя. Стала мудрішою. Для чого мені виходити заміж? Я сама себе утримую. Пенсія, правда, невелика. Але ще бувають концерти. Мені ж не треба банкетів влаштовувати... На день народження приїжджають донька і внук. Вони й допомагають стіл накрити. Якщо приїжджають гості — завжди є що на стіл поставити. Я живу скромно. Не можу сказати, що бідно, але скромно. Але ця скромність мене зігріває.

Довідка «ВЗ»

Едіта П’єха народилася 31 липня 1937 р. у французькому місті Нуаель-су-Ланс. Після смерті батька переїхала з мамою, молодшим братом і вітчимом до Польщі, де у 1955 році перемогла на конкурсі у Гданську. Після перемоги у конкурсі отримала скерування на навчання у Ленінград (це місто вона сама вибрала). У 1956 р. стала солісткою ансамблю “Дружба”, з яким об’їздила майже увесь світ. Записала понад 20 дисків-гігантів на фірмі “Мелодія”, отримала на Кубі звання “Пані Пісня”, перемагала у конкурсах, де отримала чимало титулів. Едіта П’єха була тричі заміжньою, від першого шлюбу має доньку Ілону Броневицьку і двох онуків: відомого співака Стаса П’єху і дизайнера Еріку Бистрову.