Андрій КУЗЬМЕНКО: «Мене люблять, бо знайшли подібного собі «розгільдяя»...»

Ціле покоління встигло вирости на піснях гурту «Скрябін». Мабуть, не знайдеться меломана, який не зможе підспівати, коли почує «Танець пінгвіна» чи «Бультер’єра». Те саме стосується і свіжих композицій — мимоволі, але підспівуєш «Говорили і курили», або ж славнозвісній «Маршрутці»… Зі своїми прихильниками виріс і сам «Скрябін» та його «мотор» — Андрій Кузьменко, який для всіх просто Кузьма. Незважаючи на “вік”, на концерти «Скрябіна» можна і далі ходити за драйвом, запалом, божевіллям і трохи — ностальгією. Про те, яким би був Кузьма, якби не було «Скрябіна», про тих, на кого можна покластися у шоу-бізнесі, та те, за що ж треба дякувати своїй дружині, Андрій Кузьменко розповів кореспондентові «ВЗ».

- Гурт «Скрябін» старший за Україну. Відчуваєте себе повноцінною державою в музичному світі?

- Державою не почуваємося, але містом — точно. У нас є чіткі правила, чіткий світогляд, чітка громадська позиція групи. Ті люди, які зараз у колективі, провели у ньому третину його існування — вісім років. Як-не-як, це вже сім’я, адже під час концертів, виїздів з людиною, яка тобі не симпатизує і якій не симпатизуєш ти, можна «поперестрілюватися». Чітко уявляю рамки, у яких можу функціонувати — до держави виростати не збираюся. Мені комфортно, не претендую на чужу територію. Я — не войовнича натура. Але якщо посягають на нас — «зуби» вилазять скоро.

- Не думаєте, що гурт вичерпав себе?

- Ні, у нас постійно нові пісні, нові ідеї. На 23-й рік існування групи концертів більше, аніж на 5-й… «Скрябін» — у тонусі! Нас багато запрошують, квитки розлітаються за два тижні — значить, комусь це ще цікаво.

- Якби не було «Скрябіна», яким би був Андрій Кузьменко?

- Я — прагматичний чувак, навіть бавитися в таке не хочу… Варіанти були б обмежені — стоматолог, штукатур, далекобійник. У «Скрябіні» я — і далекобійник, і усе, що хочеш, хіба не стоматолог. У цій справі я можу щось підказати, але не практикую цього, бо люди шкодуватимуть потім. Медицина тільки виграла від того, що я її покинув.

- За час існування гурту його склад кілька разів змінювався. Наскільки важко було знайти людей, які б зуміли стати членами «сім’ї»?

- Першого разу було надзвичайно важко, коли пішли Ростик і Шура. Ми не лише грали разом, а й були близькими друзями. Перші успіхи і фіаско нас зламали, не змогли з цим впоратися. Тягнув на собі левову частку всього, що писалося і співалося (70% пісень були мої), тож залишив за собою бренд “Скрябін”. Потім ці «розходження» були легшими — ми проводили кастинги, підбирали музикантів. Це тривало років з п’ять і переросло у мічурінський процес селекції. Чекав, поки виростуть солодкі яблука, а кислі викидав. Отак і підібрав собі склад, який уже працює десятиліття. Чесно кажучи, не вірив в успіх того “міроприємства”.

- Вміли відпускати людей? Чула, що ви напрочуд ревнивий…

- Дико ревнивий. Якщо люди пішли з гурту — все нормально. Але якби, окрім «Скрябіна», грали ще десь — я б задушив…

- Дається вам вік взнаки? На ваших виступах панують запал і особливий дух, чи не важко постійно це підтримувати?

- Наразі ні. Був момент, коли мав проблеми зі спиною і дожити до кінця концерту було справжньою мукою. Потім почав займатися йогою, приділяв собі більше часу. Скинув кілограмів з десять — і всі біди відійшли.

- А внутрішньо не відчуває-те, що «виростаєте» зі своєї музики?

- Теж ні. Лише з’явились інші пріоритети. З роками вмієш «читати» людей, сканувати їх у залі. Коли бачиш 90% тих, хто прийшов не тому, що хтось його притягнув, — адреналін творить чудеса. Буває й таке, що виходиш з температурою на сцену, зі «шмарклями», а після концерту це все — як рукою зняло. Адреналін лікує.

- Як гадаєте, за що вас люблять і слухачі, і глядачі?

- Вони знайшли подіб-ного собі «розгільдяя», який може у будь-якій ситуації сказати все, що думає. Це подобається стільком же, скільком і не подобається. Бо далеко не всім до вподоби, коли тобі говорять правду в очі. Вони вбачають у мені свого потенційного ворога. Тверезо дивлюсь на ці речі.

- Коли зрозуміли, що в силах продюсувати ще якісь проекти?

- «Пающими трусами» я не займаюся, «Дзідзьові» просто допомагав. Написав їм кілька пісень, познайомив з декількома людьми… «Пающими трусами» займається Володимир Бебешко, я ж їм лише пишу тексти й музику. Я б не зміг бути продюсером. Не можу прорахувати долю навіть своїх пісень. Ніколи в житті не думали, що пісня «Мама» матиме успіх, не робили на неї ставки як на сингл. Це “закони”, яких не розумію.

- Зараз взялися б за щось нове?

- Точно ні. Хіба за видозміни того, що робимо. Мусять бути інтерпретації. Бо настав момент, коли наш клавішник грав і позіхав на концерті. Йому було нудно 500-й раз грати «Старі фотографії». Вдосконалювали те діло видозмінами, іншими версіями пісень. Це лікує.

- Вас вважають людиною слова. У шоу-бізнесі важко таким людям? Знаєте «собі подібних»?

- Я не є людиною шоу-бізнесу. Не знаю їхніх правил, не можу вирахувати ефективних алгоритмів у шоу-бізнесі. Мені з ними і нецікаво, адже всі розмови ведуться про одне — чи маєш концерти і скільки заробив. Коло мого спілкування — звичайні люди з вулиці. З іншого боку, можу робити деякі висновки про людей, працюючи з ними на концертах. До пунктуальних і тих, хто має слово, належать Ірина Білик, Потап і Настя, Віра Брежнєва, Тіна Кароль... Це — перевірені мною люди навіть у пікантних ситуаціях. Вони завжди залишалися собою. У них людяного більше, аніж шоу-бізнесового.

- Є хтось такий, хто вас підвів?

- Таких — безліч. Говорити про них немає сенсу.

- За всі роки, проведені у середовищі, іменованому шоу-бізнесом, змогли вивести свої правила, закони?

- Щодо написання музики — мусиш відключати свої амбіції, самозакоханість, тримати руку на пульсі і знати, що роб-лять твої конкуренти. Адже в один момент тебе може накрити хвиля нарцисизму, і ти будеш викинутий обставинами за борт корабля. Не щоразу виходить придумувати щось геніальне, але треба весь час тренувати свій мозок і тримати його в тонусі, бути плугом у землі…

- Вас коли-небудь накривала хвиля нарцисизму?

- Накривала. Боюся цього рецидиву, тому не даю волі амбіціям, щоб вони не перекрили самокритику. Чи є це у зрілому віці? Чим далі — тим гірше. Адже розумієш наслідки. Коли про них не думаєш і йдеш на повідку в амбіцій — вони тебе «підгодовують», кажуть, який ти геніальний. Розслабляєшся, перестаєш видавати продукт на-гора, конкуренція тебе з’їдає — і все, стаєш творчим імпотентом.

- Яку роль зіграло у вашому житті телебачення? Багато хто переконаний, що воно псує людину…

- Воно мені допомогло. Особливо першими рейтинговими проектами «Шанс» та «Шейканемо». Телебачення розкрутило «торгову марку», люди почали порівнювати голос із зображенням. Це допомагає музиканту. Займаю тверду позицію: не дивлюсь програм зі своєю участю. З тієї простої причини, аби не ворушити амбіції, молекули у своїй голові. Ми вимкнули усі українські телеканали вдома, щоб я раптом не промелькнув на екрані. Це хороша практика. Донька не особливо відчуває, що її батьки чимось відрізняються від інших. Для неї я такий же тато, як і всі, який відвозить її до школи. Ми запобігли вирізненню мене з основ-ної маси.

- Вас не побачиш часто у колі гламурних тусовок, тим паче з родиною. Як ставитеся до тих, хто «живе» на червоних доріжках?

- Одним подобається «на халяву» поїсти, іншим не вистачає популярності. Треті замість того, щоб напрягати мозок і придумувати творчий продукт, на який ти маєш жити, ходять на такі заходи і стають джерелом скандалів. Вдягаються, як мавпи, і потім джетсеттери розносять їх в пух і прах.

- Ваша донька ніколи не просила взяти зі собою на тусовки?

- У неї є своя молодіжна старшокласницька тусня — вона й проводить час із ними. А так, щоб зловживати якимись моїми можливостями, — такого не було.

- До якої категорії віднесли б свою Барбару — вона «пацанка» чи «панянка»?

- У неї є «елементи» і того, й іншого. Зараз у неї підлітковий вік, гормони луплять у кров літ-рами, і ми вигрібаємо наслідки того всього. Треба віддати їй належне — доньці вистачає сили і цілеспрямованості виконувати те, що від неї вимагають. Вчитися, поводитися по-людськи — зі скрипом зубів, але вона достойно дає собі з тим раду.

- Розділяєте «батьківську суворість» з дружиною чи є хтось, у кого її більше?

- Світлана проводить набагато більше часу з донькою. Я — крайня дисциплінарна точка. Маю похвалити і відзначити за щось хороше або «вирячити очі» і покарати. Часом виступаю у ролі «вирішувальника» супе-речок, коли донька і дружина не можуть знайти точку дотику. Деколи роблю це телефоном, будучи за кілька тисяч кілометрів від них. Вникаю у проблему і намагаюся її вирішити, адже це — мої найрідніші люди.

- У вас із дружиною були складні періоди у стосунках. Проте зараз ви — зрілі люди, які багато часу прожили разом. Мабуть, кожен чогось навчився одне в одного…

- Світлана від мене нічого не навчилась. А я від неї навчився всього. У мене не було чого вчитися. Моя голова була як у Вінні-Пуха — напхана тирсою… Дружина багато мені пробачала, за це їй вдячний. Моїй жінці треба поставити пам’ятник.

- Новий рік, як і більшість ваших колег, проведете за роботою чи все-таки присвятите себе в цей вечір сім’ї?

- Зустрічатиму Новий рік у Львові — вестиму вечір в одному з готельних комплексів і даватиму концерт. Але буду біля мами, тата у рідному місті — супер!

Довідка «ВЗ»

Андрій Кузьменко народився 17 серпня 1968 року в Самборі. Навчався на факультеті стоматології Львівського медінституту. У 1989 році засновує гурт «Скрябін», який випустив понад 20 альбомів. Відомий як телеведучий, продюсер та письменник (книга «Я, «Побєда» і Берлін» перевидавалась кілька разів). Дружина — художниця Світлана Кузьменко. Донька — Марія-Барбара (15 років).