Розвертаємо свою освіту на 10-20 градусів, а треба на всі 180...

Те, що відбувається з освітою в Україні, важко назвати реформами, оскільки немає цілісного бачення моделі, до якої повинні привести зміни. Тим часом системні зміни вкрай необхідні, вважає президент Міжнародного фонду досліджень освітньої політики, а в минулому заступник міністра освіти і науки України (у 2009-2010 роках), гостьовий професор Варшавського університету Тарас Фініков (на фото). Експерт приїхав до Львова для участі у конференції «Від нової академічної культури до громадянського суспільства, вільного від корупції», організованої Українським католицьким університетом.

- У 90-х роках минулого століття студентами ставали близько 20 відсотків випускників українських середніх шкіл. Зараз — 70-75 відсотків. Це найвищий рівень у Європі. Чому отримання вищої освіти перетворилось на самоціль для українців?

— Я б не засуджував прагнення людей здобути вищу освіту. Це благе починання, варте підтримки. Причин для такого прагнення бачу декілька. По-перше, в нашій країні існує пієтет до навчання як такого. Людей з вищою освітою поважають і цінують. Той, у кого вищої освіти немає, не сприймається як повноцінний член суспільства. По-друге, людина, що не одержала пристойної освіти, швидше за все, не буде успішною в житті, оскільки багато чого не буде знати і не зможе зорієнтуватися в багатьох речах. Тому майже всі випускники середньої школи прагнуть здобути вищу освіту, причому якомога раніше.

- Тим часом сьогодні на ринку легше знайти кваліфікованого юриста або журналіста, ніж сантехніка або електрика...

— Наша країна надто деіндустріалізована. Закрилося багато підприємств, зникли цілі галузі, відсутній попит на багато робітничих спеціальностей. Люди перестали бачити перспективу в отриманні робітничого фаху. Але якщо усе почне змінюватися на краще, і промисловість буде розвиватися, дуже багато виробництв не зможуть знайти достатньої кількості підготовлених робітників. Або ж будуть змушені прийняти цих самих юристів, економістів, філологів і журналістів на робітничі спеціальності.

- За статистикою, близько 60% випускників гуманітарних факультетів не працюють за фахом. Не краща ситуація і з іншими напрямами. Кого і для чого готують українські виші? Як змінити ситуацію, щоб тисячі випускників не поповнювали армію безробітних?

— Потрібно, щоб активно працювало господарство, яке буде потребувати людей різних спеціальностей. Якщо економіка перебуватиме в нинішньому стані, вирішити це завдання неможливо, оскільки попит на цих фахівців невисокий. Або вони будуть змінювати спеціа-льність, перекваліфіковуючись на фахівців, потрібних сьогодні ринкові, або будуть шукати застосування своїм здібностям за межами країни, благо, тепер кордони відкриті.

- Думаєте, українські вузи здатні готувати фахівців на замовлення ринку? Чи буде ефективним такий підхід?

— У тому, що він необхідний і буде ефективний, немає ніякого сумніву. Деякі виші або їхні підрозділи — факультети, інститути, — вже намагаються налагодити таку співпрацю. Складність полягає в тому, що, по-перше, попит не такий уже й великий, тож якщо один хороший виш налагодить підготовку певних спеціалістів, він повністю забезпечить ними цілу галузь. До того ж на багатьох промислових і комерційних підприємствах немає чіткого розуміння, які фахівці і в якій кількості їм потрібні. Відповідно, вони не в змозі ясно сформулювати вимоги до тих, кого для них готуватимуть. Нарешті, вузи дуже консервативні, їхній аргумент звучить приблизно так: «Ми сто років готували по-своєму і всіх задовольняли. З якого дива на сто перший ми повинні зрадити своїй традиції?». Все це в сукупності перешкоджає побудові такої моделі. Але це правильний шлях, сучасний шлях, який приведе вузи до успіху і дасть персонал необхідної якості для промисловості, бізнесу, науки, сфери обслуговування і так далі.

- Західний світ живе за принципом lifelong learning — навчання протягом усього життя. Чи готова до такої моделі Україна?

— У неї немає вибору, вона мусить! По-перше, катастрофічно зростає кількість нових знань. По-друге, дуже швидко змінюються і відмирають професії та кваліфікації. І розраховувати на те, що людина може, як тридцять, сорок чи п’ятдесят років тому, здобувши замолоду фах, бути його носієм все життя, вже не доводиться. Тому освітня система повинна опанувати методики, що дозволяють людині постійно здобувати нові знання, збагачувати свою кваліфікацію новими елементами, змінювати конфігурацію своєї компетентності.

- Сім років тому Україна перейшла на Болонську освітню модель. Свого часу вважалося, що зі вступом у Болонський процес якість освіти стрімко покращиться. Що змінилося?

— Так, певна частина параметрів нашої системи змінилася. Ми використали низку елементів Болонської системи, що стосуються оцінювання знань та організації навчального процесу. Але тільки частину. Можна сказати, що ми стали більш відкриті до організації студентської мобільності, але значно меншою мірою, ніж західні країни. Можна стверд-жувати, що ми почали більше думати про якість знань, але поки що більше думати і проектувати, ніж робити. Можемо констатувати деяке просування, але не досягнення реального видимого успіху на певному напрямі. Ми в дорозі. Подолали початкову частину дистанції, але нам потрібно істотно прискорити просування, рухатися набагато сміливіше.

Те, що відбувається з освітою в Україні, важко назвати реформами, оскільки немає цілісного бачення моделі, до якої повинні привести зміни. Тим часом системні зміни вкрай необхідні, вважає президент Міжнародного фонду досліджень освітньої політики, а в минулому заступник міністра освіти і науки України (у 2009-2010 роках), гостьовий професор Варшавського університету Тарас Фініков (на фото). Експерт приїхав до Львова для участі у конференції «Від нової академічної культури до громадянського суспільства, вільного від корупції», організованої Українським католицьким університетом.

- Студенти стали мобільними — понад тридцять тисяч українців отримують освіту за межами Украї-ни...

— Підозрюю, що набагато більше. Ця статистика, ймовірно, далеко не повна.

- Чому європейці витрачають свої гроші на навчання іноземців?

— Кожна країна прагне втягнути у своє господарське, інтелектуальне, соціальне життя якомога більше талановитих і здіб-них людей. Якщо у неї є на це кошти, вона намагається залучити якомога більше іноземних студентів, аспірантів, вик-ладачів. Частина з них, якщо ця країна комфортна, адаптуються і з задоволенням використовують свої різноманітні таланти для процвітання такої країни.

- Чого більше в такій ситуації для України — користі чи шкоди?

— Безумовно, більше користі. Ми отримаємо покоління людей з прекрасною підготовкою. Питання, чи повернуться всі ці люди? Виникає потреба певної державної політики, спрямованої на повернення цих людей в Україну.

- Багато експертів вважають, що фінансова автономія, в якій українські виші бачать вирішення своїх проб-лем, призведе до того, що освіта перетвориться на бізнес і втратить соціальну місію. Ви згодні з таким твердженням?

— Я вважаю, що повинно йтися про автономію в набагато ширшому розумінні. Не лише про фінансову, а й про організаційну автономію, тобто надання вишам можливості змінювати структуру, відкривати і закривати підрозділи; про кадрову автономію — право вишу на власну політику комплектації персоналу і підготовки кадрів; про наукову автономію тощо.

Я б не боявся автономії. Коли колектив отримує автономію, коли він починає розуміти, що від того, як він скористається наданими можливостями і ресурсами, залежить його доля, він починає висувати на передові позиції більш здіб-них людей, розумно витрачати кошти, і в кінцевому підсумку стає більш конкурентоспроможним і живим порівняно з колективами, які перебувають під постійним контролем ззовні. Нічого поганого в тому, що виш навчиться заробляти гроші, я теж не бачу. Частину грошей він зможе використовувати для розвитку свого науково-дослідного потенціалу, частину витратить на програми професійного зростання свого персоналу, частину вкладе в розбудову інфраструктури. Уміння розпорядитися коштами — характеристика розумного господаря і прогресивної людини.

- До якого рівня автономії готові українські вищі навчальні заклади?

— Це залежить від ряду факторів. Є виші з різним рівнем акредитації: ІV — університети, ІІІ — інститути, І-ІІ — коледжі та технікуми. Вони володіють різним потенціалом. Крім того, є різниця між вишами в Києві і в регіонах, відмінності у спеціалізації і традиціях. Є заклади, які, отримавши автономію, могли б за кілька років удосконалитись і посісти провідне місце в національному, а може, й непогане місце у європейському просторі. Є й такі, які перебувають у вельми плачевному становищі, і якщо не буде вжито якихось екстраординарних заходів, майбутнє їхнє буде безрадісним.