Передплатити Підтримати

«Вацлав Гавел казав, що біле вино потрібне його тілу, як бензин автомобілю»

Богдан Голомічек – неофіційний сімейний фотограф родини екс-президента Чехії.

Вацлав Гавел — знакова постать для Чехії і чехів. У 1990-х роках був символом демократичних перемін у Східній Європі. Останній президент Чехословаччини, перший президент Чехії, громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст. Ця осінь для чехів — перша без Вацлава Гавела... Його не стало торік 18 грудня... Майже 40 років пан Вацлав товаришував із Богданом Голомічеком, дружба з яким зародилася 1974 року, коли пан Богдан вперше зазнимкував майбутнього президента Чехії. Часто Богдана Голомічека називають неофіційним сімейним фотографом родини Гавелів. Про знайомство з паном Вацлавом, те, яким був президент Чехії у побуті, про чеські метаморфози та про українське корінням зі знаним чеським фотографом Богданом Голомічеком розмовляла кореспондент “ВЗ”.

— Як розпочалося ваше знайомство з Вацлавом Гавелом?

— Пан Вацлав Гавел придбав дачу недалеко від місця, де я живу, — за шість кілометрів. Часто їздив повз його будинок, який він майже десять років безперестанку ремонтував, але навіть не знав, хто там живе. А тим часом Вацлав Гавел зі своєю дружиною Ольгою щотижня їздили до найближчого від нас міста Трутнова купувати нові книжки. Завжди це було у четвер, адже саме тоді у продажу з’являлися новинки. Працівниці книгарні потоваришували з Вацлавом і Ольгою. І пан Гавел щоразу, як бував у Трутнові, запрошував тих пань завітати в гості на його дачу. Одна з них, Яна Гошкова, казала, що з радістю б до нього поїхала, але соромиться. Я ж весь час крутився у тій книгарні, фотографував цих жінок. Тож врешті пані Яна попросила мене супроводжувати її під час візиту до Гавелів. Я, звісно, погодився. Першого травня у час святкових парадів після обіду ми пішли в гості на дачу до пана Вацлава. Не встиг я переступити поріг їхнього дому, як одразу почав все фотографувати, як роблю це завжди. За тиждень привіз Вацлаву і Ользі їхні фотографії. Знову пофотографував. За тиждень привіз нові... І от, коли втретє побував у них на дачі, побачив, що на стінах у їхній кухні висять у рамках мої світлини. Ці фотографії висять там до сьогодні... Це стало початком нашої тривалої дружби. На початках ні Вацлав, ні Ольга мене не знали, але, якщо подивитися на зроблені тоді фотографії, можна подумати, що ми зналися все життя, такі вони на них безпосередні...

— У той час, як зав’язалася ваша дружба, ви знали, що пан Вацлав — відомий драматург, дисидент, твори якого заборонені?

— Ні. Десь там чув ім’я, Вацлав Гавел, але нічого конкретного про нього не знав. Мене справді не надто цікавила, та й досі не цікавить політика... 24 години на добу — занадто мало, щоб витрачати їх на нецікаві тобі теми. Жив фотографією, щодня ходив на роботу (все життя працював електриком)... Та й по всьому.

Коли ми тільки познайомилися, у Гавела ще не було такого напруження з поліцією, яке виникло згодом. Але коли воно почалося, Вацлав оберігав мене, казав: “Богдане, не треба тобі втручатися у ті справи...”. Я навіть не знав, що та таємна поліція мала таку мережу спостерігачів, яка не спускала очей з оточення Вацлава. Коли настали часи демократичної Чехії, дехто з тих агентів підходив і перепрошував за те, що стежили за нами...

— Якою людиною був пан Вацлав з друзями, у родині?

— Це був звичайний чоловік, який любив випити з друзями й поговорити, любив вечірки і гомінкі компанії. Надзвичайно любив біле вино, більше, ніж пиво (не так як “справжні” чехи). Казав, що це вино, коли він пише, його тілу потрібне так, як бензин автомобілю. Це була його життєва есенція. Але скільки його знав, ніколи не бачив, щоб по ньому було видно, що він щось пив. Я міг не раз заснути після пиятики, а його у прихмеленому стані не бачив ні разу. Він міг цілу ніч сидіти і розмовляти з друзями, а на другу ніч знову до ранку сидіти — працювати... Міг говорити на будь-яку тему. Був надзвичайно терплячим. З дружиною Ольгою вони мали такі хороші приятельські стосунки. Були не просто подружжям, а справжніми друзями. І ці дружні зав’язки у них були навіть сильніші, ніж подружні. У них у родині навіть було домовлено, що Вацлав міг сидіти цілу ніч працювати й лише вранці йти спати, а Ольга саме в цей час зранку вставала і йшла щось робити по дому... Так і розминалися тижнями. Обоє, і Вацлав, і Ольга, надзвичайно багато курили...

— Чи змінився формат ваших стосунків, коли пан Вацлав став президентом?

— Абсолютно нічого не змінилося ні в наших стосунках, ні у побуті Вацлава. Єдина зміна — ми почали бачитися менше. Але завжди, коли приїжджав до себе на дачу, вже будучи президентом, з Ольгою приходили до мене в гості. Вацлав, навіть ставши президентом, сам їздив за кермом, без охорони. Пам’ятаю, як він спеціально приїхав до мене в село, щоб показати, яку тепер має машину як президент (сміється. — О. З.).

— Говорили, що так само, як ви народилися, щоб бути фотографом, пан Вацлав Гавел народився, щоб бути президентом. Але для чого йому була та політика?

— Власне Гавел став президентом надзвичайно спонтанно. Ані він, ані ніхто інший цього не припускав. Це був час змін, і не було достойнішої за Вацлава людини, яка могла б стати на чолі країни. Не можемо забувати, що навіть комуністичний парламент у Чехословаччині майже 100 відсотків голосів віддав саме Гавелу. Хоча за тиждень до виборів він для них був ворогом, буржуазним дисидентом. Все сталося надзвичайно швидко. Наче була якась закваска, яка в один момент вибухнула. Гавел не прагнув бути президентом. Ні. Всі готувалися, що місце президента займе пан Дубчек, який, фактично, був символом 1968 року. Але, на щастя, все сталось по-іншому. Гавел був для нас, чехів, найкращим варіантом. Він — людина, у якій переплелася вся історія нашої землі: його дідусь, батько були видатні, одні з найбільших в Чехії буржуа, а він сам був справжнім демократом...

— Але чи не шкодував він, що пішов таким шляхом, пожертвував часом, який міг присвятити творчості, заради політичної активності?

— Йому було це цікаво. Якоюсь мірою це його навіть розважало, надихало. Він був чудовим організатором. Було надзвичайно комічно, коли за ним ще до президентства постійно спостерігала таємна поліція. Біля дому його весь час чекала машина. Коли під час спостереження поліцаї робили перезмінку, він навмисно стишував ходу, щоб той новий шпиг його не загубив і не отримав згодом по вухах. Коли він зупинявся на каву, то запрошував пригоститися і поліцаїв. Переживав, щоб вони не мерзли на вулиці. Коли їхали з ним взимку автомобілем, а у них заглух мотор в машині, то Вацлав теж пригальмував і зачекав, поки ці працівники таємної поліції заведуть машину і зможуть слідувати за ним. Коли ж Гавел став президентом, то, по суті, нічого не змінилося. Його охорона була тими ж поліцейськими, на яких він чекав, щоб ті не згубилися, пригощав кавою, запрошував додому, щоб не змерзли... Єдина різниця, — до того за ним лише стежили, а тепер ще й охороняли.

— Близько товаришували не лише з паном Вацлавом, а й і з його першою дружиною пані Ольгою. Як сприйняли його друге, доволі поспішне, одруження? Адже не минуло й року від смерті пані Ольги, як Даґмар і Вацлав таємно взяли шлюб. Такий крок пана Вацлава викликав критику і збурення у всієї країни, а як реагувало на нього близьке оточення Гавела?

— Вацлав і Ольга були більше друзями, ніж чоловіком і дружиною. У них не було дітей... І коли пані Ольга хворіла (вона знала, чим ця хвороба для неї закінчиться), сама казала Вацлаву, що він не може залишитися сам. Звичайно, деталі його стосунків з другою дружиною — предмет бульварних розмов... Є речі, про які не говориться. І є таємниці, які маю берегти... Я був гостем на тому таємному другому весіллі, фотографував його. Отримав телеграму, що, якщо можу, щоб приїхав. Це було дуже швидко після лікарні, смерті Ольги... Ніхто з нас, друзів Вацлава і Ольги, не радів з цієї події. Вона не була радісною. Ми всі любили Ольгу... Але це було життя Вацлава. Тому ми толерантно поставились до його вчинку.

— Багато років фотографували не лише пана Вацлава, а й Чехію. Як за ці десятиліття змінилася ваша країна, чехи?

— Фотографії Вацлава Гавела — це лише три відсотки з тих, які зробив. Фотографую всіх людей. І коли спершу фотографував Вацлава, не знав, що він стане президентом, знимкував його, як і всіх інших навколо себе. Щодо Чехії, чехів, то, коли ми мали спільного ворога у вигляді комуністичної системи, трималися разом, як кулак, надзвичайно міцно. А коли ворогувати стало ні з ким, всі розлетілися в різні боки. Зараз немає міцного зв’язку поміж народом. Люди змінилися, розлетілися в різні боки, наче друзки. Колись були великі вечірки, на які всі сходилися, відпочивали разом... А зараз більшість на це не має часу: у кожного свої обов’язки, робота... Це універсальна проблема сучасного світу. Так всюди. У Чехії, в Україні, у всьому світі... Маю надію на молодь, що вона відновить оте втрачене почуття цілісності. Не можемо на все тільки нарікати, мусимо щось робити, аби знову збудувати спільноту.

— Ви — майстер “ловити” фотографіями емоції людей. Чи можете порівняти, які емоції переважали на обличчях людей тридцять чи двадцять років тому і зараз?

— Намагаюся не фотографувати нещасть. Фотографую радість. Йшов Львовом і побачив безпритульного, який спав на лавці. Повз мене проходив хлопець і сфотографував цього бомжа. Я цього не робитиму. Бо, зробивши такий кадр, по суті використав би цього чоловіка. Це делікатні моменти, на співчуттях. Фотографую радість, щастя. Їх завжди достатньо навколо.

— Ви — наполовину українець. І народилися в Україні. Але цьогоріч лише втретє за все життя приїхали в Україну. Відчуваєте вплив української крові на своє життя?

— Щось таке відчувається серцем... Хоча маю дар від пана Бога. А він один для всіх — для чехів, українців. Моя мама — українка. Вона багато мені розповідала про Україну. Комуністичний режим не сприяв поїздкам на малу батьківщину. Хоч я і мав запрошення, мене не випускали з Чехословаччини в Україну. Змирився з цим. Мав книжки Тараса Шевченка, Лесі Українки, дивився на них, гортав, читав... Мене інтуїтивно щось зсередини тягнуло на землю матері, туди, де народився, але потім оте “щось” втихомирилось і забулось. Та бажання пізнати своє коріння не зникає, утихомирюється, але не зникає. Тож коли Україна врешті стала незалежною, приїхав сюди. Не можу сказати, що побачив щось особливе. Села на Волині були такі ж, як і в Румунії, де був незадовго до того, схожі на чеські... Зараз я в Україні втретє. Сприймаю цей простір не як суто український, швидше як універсальний слов’янський...

P.S. Автор висловлює подяку перекладачеві з чеської Любі Козак.

Довідка «ВЗ»

Фотограф Богдан Голомічек народився 1943 року в Україні. 1947 року його батьки — мати, українка, і батько, волинський чех, — переселились у Молоді Буки в Крконошах (Чехія). У 1960 році вивчився на електрика в Поржічі у Турнова. На тутешній електростанції працює до 1968 року. Наступного року влаштувався на роботу до Трутновського музею. З 1971 року влаштовується на роботу працівником з технічного обслуговування центральної котельні у Янських Лазнях. 1974 року Богдан Голомічек вперше фотографує Вацлава Гавела. Це стало початком їхньої дружби на ціле життя… З 1995 року Богдан Голомічек — «на вільних хлібах». Мандрує Чехією й безперестанку знімає серіали фотографічних кад­рів. Після переходу з аналогової на цифрову фотографію у 2004 році активніше присвячує себе аудіовізуальним проекціям.