ГОЛТІС: «Зійшов би з глузду, якби діти були такими екстремалами, як я»

Його екстрим-шоу “Команда Еквітес” на каналі “Інтер” мало величезні рейтинги. Проте телеслава не була для Голтіса метою, а лише містком, який би спонукав людей любити природу та привернув би увагу до проблем нашої планети. Про досвід 54-денного голодування, експедиції в Африку, зйомки документального кіно та співпрацю з Жераром Депардьє кореспонденту “ВЗ” розповів Голтіс.

— З дев’яти років почали займатися східними єдиноборствами. Звідки з’явилась тяга до бойових мистецтв?

— Ріс худорлявим слабким хлопчиком. Якось йшов Ужгородом і побачив, як хлопці знущаються з бездомної собачки Найди. Не міг дивитись на це, заступився за собаку. Звісно, мене добряче побили. У цей момент пообіцяв собі, що докладу всіх зусиль, аби стати сильним, щоб захищати слабших. Відтоді почав займатися східними єдиноборствами.

— Ваше життя перевернулось, коли ви зламали хребет. Як вдалося піднятись на ноги після такої важкої травми?

— Ця трагедія трапилась зі мною у двадцятип’ятирічному віці. Переходив зі своєю собакою через річку Уж. Міст був вузьким, і мій чотирилапик, задивившись, скотився вниз. Я був упевнений у своїй фізичній формі, тому, не роздумуючи, стрибнув за ним. Проте внизу лежала велика колода, об яку добряче вдарився. В один момент з сильного чоловіка я перетворився на безпомічного каліку. Лікарі не давали жодного шансу на одужання. Але у мене була сильна мотивація — хотів жити, жити повноцінним життям. Коли у гонитві за славою опиняєшся прикутим до ліжка, сприйняття світу перевертається на 180 градусів. Вочевидь, повинен був опинитись у такій ситуації, аби змінити своє життя. Завдяки Господу Богу трапилось чудо — я встав з ліжка. Свою роль в одужанні відіграла і моя особиста методика “Зцілюючий імпульс”, яка базується на медичних знаннях. Вивчав анатомію, фізіологію, біохімію, біомеханіку, спортивну медицину. Ця методика допоможе людині будь-якого віку за короткий відрізок часу зробити генеральне прибирання у своєму тілесному храмі. Вона стимулює кровообіг. Завдяки цьому з організму вимиваються усі токсини, шлаки... Важливо дотримуватись правильного харчування. Завдяки цій методиці людина стає сильнішою, витривалішою і навіть красивішою.

— Маєте досвід 54-денного голодування, з яких 12 днів — без води. Але, за анатомічними вченнями, людина не може так довго протриматись без їжі.

— Це поширений медичний міф, згідно з яким без води та їжі на четвертий день людина помирає. Насправді будь-яка особа, навіть непідготовлена, може прожити без їжі та води 12-14 днів. Але не раджу самостійно вдаватися до таких експериментів. Голодування — серйозна річ, яку слід проводити під наглядом медика або інструктора з голодування. Якщо робити все правильно, голодування здатне творити чудеса зцілення.

— Відомою є експедиція через Атлантичний океан “Шляхом Колумба”, під час якої ви та ваша “Команда Еквітес” протримались 40 днів без їжі, 14 з яких — без води.

— З “Командою Еквітес” вирішили здійснити добровільний експеримент на собі і дослідити межі можливостей тіла та духу людини. Експедицію проводили на 13-метровій ях­ті. У ній взяли участь семеро людей, троє з яких голодували. Перші шість днів не лише голодували, а й не спали, бо потрапили у шторм. Важливо було відкинути страх. Людина, яка починає голодувати, може справді померти на 3-4 день. Але не через відсутність їжі та води, а від страху, що помре без їжі та води. Під час цієї експедиції ми не просто голодували, а ще й готували їжу для решти чотирьох членів екіпажу. Це ще більше загартовувало. Зрозумів, що голодуючому хочеться нагодувати всіх людей навколо, йому приємно бачити, як вони їдять. Звичайно, хочеться і собі взяти шматочок. Є люди, у яких під час голодування апетит зникає. У мене ж він з кожним днем стає сильнішим. Це ще більше гартує витримку.

— Про експедицію “Шляхом Колумба” вийшла книга. Знаю, й фільм про це зняли...

— Кожен із учасників експедиції вів свій щоденник. Першими свій бортовий журнал видали друком учасник експерименту Костянтин Могильник та корабельний лікар Адріаан ван дер Варт. Мої спостереження вийдуть у світ в кінці року. Для нас важливо було опублікувати книгу про цю подорож. Хотіли розповісти про можливості людського тіла та духу. Описані події лягли в основу фільму, в якому взяв участь Жерар Депардьє. Цей легендарний актор є товаришем нашого близького друга, який, власне, профінансував експедицію Атлантикою. Коли Жерар дізнався про нашу подорож, подивився ролики, захотів підтримати нас.

Знімаємо документальні філь­ми про кожну нашу експедицію. Буваємо на різних континентах, у найвіддаленіших куточках Земної кулі. Мета наших фільмів — показати людям красу світу та спонукати не руйнувати її.

— У вас особлива любов до Африки...

— Захоплює первозданна природа Африки — неосяжний тваринний та рослинний світ. Цей континент суттєво відрізняється від решти світу. Щоразу зустрічаю в Африці нові племена, побут яких хочеться вивчити до деталей. Одна з перших експедицій в Африку була дуже екстремальною. Товариш Ігор Портний запропонував перетнути пустелю Калахару на велосипедах. Два місяці готувались до цієї мандрівки. У результаті під палючим сонцем подолали на велосипедах вісім тисяч кілометрів, маючи у наплічниках на двох сім літрів води та два з половиною кілограми їжі. Час від часу доводилось ночувати на деревах, аби хижаки вночі не з’їли...

— У 2001 році ваша “Команда Еквітес” вийшла на телеекран. На каналі “Інтер” з’явилося ігрове екстрим-шоу, яке відразу опинилось серед лідерів телевізійних рейтингів в Україні...

— “Команда Еквітес” — це українська національна команда Кусто. Для того, щоб про нас дізналось більше людей, потрібно було виходити на ЗМІ. Аби підкорити глядача, придумували найекстремальніші акції. Одна з найяскравіших — стрибки по повітряних кулях на висоті пташиного польоту. Ми заявили про себе. Але на сьогодні телепроекти нас не цікавлять. Зосереджені на зйомках фільмів про наші експедиції.

— У вашій біографії є цікавий пункт — іранська камера смертників...

— У 1996 році з друзями на замовлення переганяв з ОАЕ в Україну авто. Коли під час чергового перегону проїжджали через Іран, з вікна автівки знімав камерою красу пейзажів іранського світу. За законами цієї країни зйомки, якщо їх розцінять як шпигунські, закінчаться стратою. За іронією долі, за декілька кілометрів до кордону черговий патруль помітив відеокамеру. Мене кинули за ґрати за підозрою у шпіонажі. Але дали можливість сказати останнє слово. Не просив про помилування, лише клявся, що українці не є шпигунами для США, що ми розуміємо і по-дружньому ставимось до іранського народу. Зі мною сталося чергове чудо. Небеса допомогли переконати поліцейських. Мене відпустили з-під варти.

— Ви постійно у роз’їздах, далеких експедиціях. Чи вистачає часу на особисте життя?

— Дружина супроводжує практично у кожній мандрівці. Вона теж загартована людина, яка жити не може без пізнання навколишнього світу. Незабаром з дружиною та всією “Командою Еквітес” вирушаємо в Африку. Хочемо пожити у племені бушменів і зняти фільм про життя та побут цих непересічних людей.

— Чи бували у вас небезпечні ситуації під час мандрівок в Африку?

— Африканський континент напрочуд цікавий, проте небезпека чатує на кожному кроці. Не кажучи вже про хижих тварин, неприємно згадувати й про тамтешніх комах. Усіх членів “Команди Еквітес” покусали малярійні комарі. Але під час мандрівок Африкою намагаємось утримуватись від небезпечних місць. До племен канібалів не навідуємось і до мамусь бегемотів близько не підходимо (сміється. — І. К.).

— Своїх майбутніх дітей теж братимете у такі екстремальні походи?

— Дам дітям свободу вибору. Але навчатиму їх любити природу. Хотів би, щоб мій син був біологом. Зійшов би з глузду, якби діти були такими екстремалами, як я. Переживав би. Коли був дитиною, своїм батькам казав, що йду на риболовлю. А сам стрибав по деревах та пірнав зі скелі у річку.

— Чому називаєте себе Голтісом?

— Подобається, як індіанці придумують собі клички. Когось називають Стрімким Орлом, іншого — Гострим Оком. Володимирів — багато, а Голтіс — один. Не знаю, що означає це ім’я, але подобається його звучання.

Довідка «ВЗ»

Голтіс (справжнє ім’я — Володимир Вукста) народився 21 серпня 1960 р. в с. Доманинцях, поблизу Ужгорода (Закарпаття). З дев’яти років почав займатись східними єдиноборствами. 1978-1980 рр. — служба в армії, спецназ. 1981-1983 рр. — трикратний чемпіон Азії зі східних єдиноборств. 1982-1987 рр. — отримав вищу освіту за спеціальністю «Фізична культура і спорт» у Київському державному інституті фізичної культури. 1988-1994 рр. — підготовка абсолютних чемпіонів Радянського Союзу, СНД, чемпіонів Європи, чемпіонів світу з бодібілдингу. З 1998 р. пробує себе у ролі фотографа, оператора, сценариста, монтажера. Автор ряду документальних фільмів, серед яких «Африка — шлях до себе», який став переможцем тематичного фестивалю новаторського кіно у Данії.