Передплатити Підтримати

Наталія ГУЗЄЄВА: «Насамперед у новому місті записуюсь до бібліотеки»

Нещодавно у міста Львова з’явилась нова шанувальниця – дитяча письменниця і сценарист Наталія Гузєєва, більш відома як «мама» мультиплікаційного халамидника Петрика П’яточкіна та «Капітошки». Авторка з першого погляду закохалась у місто та ще й літературних гостинців йому привезла. А саме – нову історію про малого шибайголову «23 образи Петрика П’яточкіна» (видавництво «Теза»).

За словами авторки, такі, як П’яточкін, Пеппі Довгапанчоха чи Пітер Пен, — не дорослішають. Але цього разу вона вирішила зламати правила і відправити Петрика у перший клас. Наступним кроком буде закоханість. (Наразі ця історія перебуває у перекладі у видавництві «Теза»). Втім, запевняє авторка, далі молодшої школи Петрик уже не виросте.

— З 1995 року ви живете у Німеччині…

— Це було як паніка, — каже Наталя Гузєєва. — Було враження, що все за мить рухне, обвалиться… У мене роботи не було — зупинились студії, видавництва. А чоловік знайшов роботу у Німеччині, от ми і поїхали, хоча нас там ніхто і не чекав… Не можу сказати, що мені там добре. Дуже сумую. Тільки не знаю, за чим: за молодістю, якої не повернеш, чи за країною. Знаю одне — не важливо, де стоїть мій письмовий стіл, пишеться мені всюди добре, а от творчої тусівки мені там дуже не вистачає…

— Як розпочалась ваша казка з мультиплікацією?

— Як усе прекрасне приходить несподівано у наше життя, так анімація прийшла в моє. Я завершила кібернетику і працювала в університеті на кафедрі структурної лінгвістики. Але все життя писала і хотіла займатися журналістикою, тому вирішила нею підробляти. Пішла у газету «Не екранах України», де отримала завдання написати репортаж про фільми хронікальної і мультиплікаційної студій. Так я опинилась у відділенні художньої мультиплікації студії науково-популярних фільмів. Якось я набралась мужності і принесла головному редактору свої казки, яких досі нікому не показувала, сподіваючись, що, може, якраз… І це «може» сталось — вона обрала з купи рукописів «Капітошку».

— Але ж у вас був зовсім інший фах. Хто вас навчив мистецтва писання сценаріїв до мультиків?

— Я вчилась сама. Багато читала, писала казки… Але це все була творчість у вільному польоті. Згодом довелось написати сценарій, а це ж ремесло зі своїми законами, яке я вирішила опанувати самостійно, і не без набитих ґуль. Ні на кого не рівнялась, але багато аналізувала класики кінематографа. Професіонал повинен дивитись не лише добрі фільми, а й погані, аби знати, як аргументувати його недоліки. Що ж до сценаріїв, то основне — мати історію і придумати хорошого персонажа. Саме мультиплікаційного. Бо якщо у нас є герой і проста історія, яку ми можемо покласти в основу ігрового кіно, навіщо нам мультик? Мультиплікація створює штучний світ, а водночас відображає реальний. Важливо розуміти, що за словом «мультиплікація» ховається різноманіття жанрів технік і можливості відтворити світ фантазій та реальності…

— А як щодо табу у сценаріях?

— Мультиплікація була улюбленою дитиною кінематографії і мистецтва. Тому до неї ставились поблажливо. Це було марґінальне і дуже дороге мистецтво. Мультиків робили мало — лише 12 на рік. Хоча нині ця кількість здається мені дуже потужною. Радянська ідеологія тут не мала впливу, радше ми самі дотримувались правил моралі: не пропагувати алкоголю, наркотиків, насилля… Втім, я добре пам’ятаю, коли приймали сценарії, як редактор казала: «Хороший фільм — тут добро з кулаками!».

— Моє покоління виростало на ваших мультиках, а на яких виростали ви?

— А в наші часи навіть телевізора не було. На книжках росли, казках, особливо любила чеські…

— А як вам сучасні мультики?

— Мультиплікаційний ринок сьогодні пропонує таку палітру товарів, що важко зорієнтуватись... У нас не було комерційного кінематографа. Сьогодні ж багато серіалів комерціалізувались і робляться заради продажу, а не заради високої ідеї. Скажу одне, батьки повинні втручатися у процес перегляду мультиків, бо не все варто дітям дивитися і знати у певному віці. Найкраще влаштовувати спільні перегляди стрічок, щоб потім обговорити побачене, проаналізувати…

— У дитинстві телевізора у вас не було, але ж тепер він у вас є.

— Є, звичайно, але я його можу тижнями не вмикати. І не розумію дискусії про те, що показують по телебаченню. Не подобається — вимкніть, не дивіться і дітям не показуйте. Мені здається, батьки хочуть перекласти відповідальність на плечі суспільства, а з телевізора зробити теленяню. Як на мене, діти взагалі не повинні дивитись телевізора, принаймні не в таких кількостях. Краще читати. Дітей треба берегти, бо діти — це розкіш. Хтось підрахував: аби виростити дитину, поставити її на ноги і дати освіту, потрібно мільйон євро…

— Часто батьки займаються дітьми з дуже раннього віку. Віддають на всі можливі гуртки мало не з перших місяців…

— А потім дивуються, звідки у них гіпер­активна дитина. Поясню з точки зору кібернетика. За одну секунду нервова система людини отримує 11 мільйонів біт інформації. Лише око отримує 10 мільйонів, вухо — сто тисяч. Мозок — лише 40 (!) бітів інформації. Це як поштова марка на футбольному полі. А тепер уявіть нервову систему дитини, яку напихають інформацією, що вона її не здатна засвоїти.

— Ваша донька перейняла письменницький талант?

— У 15 років вона була чемпіонкою з поетичного слему у Мюнхені. Я цих вір­шів не розумію, але коли вона читає, здається, що від дідусів їй передався акторський талант. Після цього її запросила журналістка у проект, в рамках якого вийшло уже дві книги за її участі. Сьогодні їй 24, і вона навчається у Відні на економічному факультеті. Дуже хотіла б приїхати до Львова, але пише бакалаврат…

— Ви спостерігаєте якусь різницю між дітьми в Україні і Німеччині?

— Діти у Німеччині більш самостійні, швидше стають не підопічними, а членами сім’ї. З ними радяться, куди поїхати у відпустку, їх рано привчають розпоряджатися кишеньковими грошима. А ще дуже зворушливо — малята ходять у бібліотеки, набирають повні ранці книжок… Я, до речі, насамперед, як переїжджаю в нове місто, а ми вже чотири рази у Німеччині змінювали місце проживання, записуюсь до бібліотеки. Українські ж діти просто чудові, як, зрештою, і всі діти на планеті.

— У Росії вийшов закон щодо «цензури» мультиків, де, наприклад, з «Ну, постривай!» хочуть вирізати сцену, де курить вовк…

— Це — абсурд! Це точно комусь має бути вигідно. Стільки поколінь на цих мультиках виросло. Зрештою, на них же виросли і ті люди, які тепер їх же забороняють. Це ж і їхнє дитинство також. Кажу вам, це якась гра.

Довідка «ВЗ»

Наталія Гузєєва — українська сценаристка, дитяча письменниця. А також мама, дружина і домогосподиня. Народилась у Києві. У 1974 році закінчила факультет кібернетики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала лінгвістом, перекладачем, журналістом, редактором мультиплікаційної студії «Укранімалфільм». Член Національної спілки кінематографістів України. Автор сценаріїв мультфільмів «Капітошка» (1980), «Як Петрик П’яточкін слоників рахував» (1984), «Повертайся, Капітошко!» (1989), «Любов і смерть картоплі звичайної» (1990)…

З 1995 року мешкає у Німеччині, де також перекладає німецьку дитячу літературу на російську мову.