Ярослав НУДИК: «Хтозна, може, ще колись вистрелю в амплуа актора…»

— Ярославе, перший інструмент, яким ви оволодівали, був баян. Інструмент — не з легких…

— О, так. (усміхається. — Г. Г.). «Дорослий» інструмент важить кілограмів із 16. Я спершу, звісно, вчився грати на дитячому баяні. Батько наполягав на моїй музичній освіті. Пригадую, я страшно плакав — так не хотів ходити до музичної школи... І десь місяців за два мене забрали з уроків гри на баяні. А все тому, що цей інструмент таки виявився заважким для мене. Мене за ним навіть видно не було… Я був дрібною дитиною, тож батькові доводилося носити баян за мною. А до музичної школи було кілометра з півтора… Але я таки полюбив баян — років через три, у класі 5-му. І після трирічної музичної перерви свідомо повернувся до занять. Ближче до дому з’явилася інша музична школа. Я хотів грати на акордеоні, але у той час цей інструмент називали «буржуазним» — і не навчали гри на ньому… Довелося обирати між традиційними інструментами: фортепіано, скрипкою, баяном, бандурою…

— У якому районі Львова ви виростали?

— Народився на Кривчицях. А коли мені був рік, батько, який працював на Мотозаводі, отримав на Любінській квартиру. У цей район ми й переїхали. І це були найкращі мої роки. Бо був молодим! А молодість — безтурботний час. Ми бігали у футбол, грали в якісь ігри… Одне слово, насолоджувалися життям. І абсолютно не задумувалися про політичне життя країни. Зрештою, нас від цього життя відгороджували. У школі вчили, що у радянських дітей — найкраще у світі дитинство… Це тепер я розумію, що такою ідеологією нас зомбували. А тоді нам було все одно. У наших жилах бурлила кров — і вимагала руху.

— А вечорами у вашому домі говорили про Україну, її минуле, сучасне і майбутнє?

— Звичайно! Ввечері ми сідали з батьком на кухні, і він розповідав мені чи не усю підпільну історію України. Історія була хобі мого тата, він товаришував з істориками. Вони нерідко приходили до нас додому, мама заварювала їм чайничок кави, сідали і говорили: хто що нового почув, наприклад, через радіо «Свобода». Мене, малого, з кухні ніхто не виганяв. Але батько завжди попереджав: «Славку, пам’ятай: як прийдеш до школи, то Ленін — добрий!» (сміється. — Г. Г.).

— У школі вас не прийняли до комсомолу…

— Це сталося через те, що я і ще кілька хлопців, тоді восьмикласники, необачно вугіллям на стіні школи намалювали тризуб… Це було не повстання, а проста хлопчача витівка. Хоч кожен з нас знав, що такого робити не можна. Після цієї витівки нам, а особливо нашим батькам, було непереливки… Але, слава Богу, усе обійшлося — нікого з батьків з роботи не вигнали.

— В армії ви служили в період перебудови…

— З армією мені пощастило! Хоч прийнято вважати, що в армії людина тупіє. Але це, мабуть, зараз… Тут багато що залежить від того, з ким тобі доведеться служити. Мені повезло! Служив у Вітебську, у Білорусі. Моїми співслуживцями були студенти зі Санкт-Петербурга, Архангельська… Серед них були діти дисидентів з Петербурга, одне слово, представники інтелігенції. Я стільки всього від них довідався! Навіть привіз з армії талмуд кулінарних рецептів, які записав від казахів, узбеків… Досі зазираю у цей зошит (усміхається. — Г. Г.).

Один із найцікавіших епізодів в армії відбувся на першому місяці моєї служби. Кожного солдата викликали до «особіста», який складав досьє на новобранців, а згодом стежив за тим, аби хтось із нас не сказав нічого негативного про владу. На тет-а-теті зі мною «особіст» на запитання про релігію несподівано для себе почув від мене: «Віруючий»… У частині був справжній переполох. Аж врешті командир нашої роти, капітан Романчук, інтелігентний білорус, каже: «А автомат в руки ты возьмешь?». «Конечно, возьму!» — відповів я. Усі зітхнули з полегшенням. Як потім виявилося, думали, що мої релігійні переконання забороняють мені брати до рук зброю. Таке в тогочасній армії траплялося…

— Після армії майбутній артист працював… токарем-фрезерувальником…

— Коли повернувся з армії, поняття не мав, де себе подіти… Це зараз молодь хоче працює, не хоче — не працює. А в ті часи, якби дільничний зауважив, що хтось із молодих уже три місяці не працює, звинуватили б у дармоїдстві. А за таке могло світити шість місяців тюрми. Батько у той час працював на заводі ЛОРТА. От і посприяв моєму влаштуванню на роботу. Причому запропонував кілька варіантів. Мені найбільше сподобався фрезерний верстат. На цьому верстаті можна було робити не тільки офіційні замовлення, а й, наприклад, маленькі тризуби. А найбільший заробіток приносили написи на надмогильних плитах. Усі так «підхалтурювали». І це при тому, що фрезерувальники мали непогану зарплату — десь 270 рублів.

— А як після всього цього ви «перемкнулися» на музику?

— Усе життя, скільки себе пам’ятаю, співав, мавпував акторів… Співав у хорах. І от якось батько випадково зустрів одну нашу родичку, яка працювала у музичному училищі. Розговорилися. «А що Славко?» — запитує. «Та він — на заводі», — каже тато. «Але ж він так гарно співав!» — відказує родичка. Слово за словом — і вона «посватала» мене у музичне училище. Тому все це — справа його величності випадку. Як тільки вступив до училища, завод розпався… Вчився я із задоволенням! А після музучилища всі мої подальші університети — це «Піккардійська терція».

— Якби не ви, «Терції» мог­ло б і не бути…

— Це правда. Без моєї ідеї, моєї пропозиції «Терції», справді, могло й не бути… У студентські часи ми з Дональдом (Володимиром Якимцем, художнім керівником вокальної формації. — Г. Г.) любили грати у настільний теніс. Пригадую, якось йшли собі, і я казав, що непогано було б створити «багатоголосий» акапельний ансамбль. Тим паче, що в училищі ми інколи пробували щось подібне — «бавилися» голосами. І тоді відбувся мій «історичний» поєдинок з Дональдом у пінг-понг, на кону якого стояло майбутнє «Терції». Переміг я, а це означало, що ми спробуємо створити колектив.

— Ви — автор музики до багатьох хітів «піккардійців»: «Нехай…», «Сад ангельських пісень»…

— Загалом у моєму композиторському портфелі назбирається кілька десятків пісень. Але найбільше горджуся піснею «Йшли селом партизани», до якої, правда, написав не музику, а слова. Ця пісня удостоїлася звання «народної». «Терція» її не співає, зате співає вся українська діаспора.

— Хто з хлопців ваш найбільший друг?

— Не можу виділити когось одного. Усім без винятку можу розповісти усе-усе. Між нами немає таємниць і недомовок. Ми — і колеги, і друзі. Між нами — і професійні, і суто людські взаємини. І обидві складові — невід’ємні одна від одної. «Терція» — наче сім’я. А що таке сім’я? Це коли вчора ви так між собою посварилися, що ненавидите один одного. А нині — вже йдете попід ручку, усміхнені і щасливі, і забули про те, що було вчора. Одна з найкращих рис, яка є у всіх учасників «Терції», — даємо один одному шанс на помилку.

— Охарактеризуйте коротко кожного з «піккардійців»…

— Володимир Якимець — художній керівник. Андрій Кап­раль — “мішечок сміху” (сміється. — Г. Г.). Я дуже люблю його гумор! Роман Турянин — найкраще з нас усіх вміє організувати відпочинок, а це — важливо. Богдан Богач — також має відмінний гумор. А ще він — з тих, хто першим прибіжить на допомогу. У цьому сенсі всі хлопці — швидкі, але Богач — найшвидший (усміхається. —

Г. Г.). Андрій Шавала — людина-ерудит, може говорити на всі теми. Називаємо його «піккардійською Вікіпедією» (усміхається. — Г. Г.). А наш менеджер Роман Климовський — просто друг, і цим усе сказано.

— Якби двадцять років тому у вашому житті «не зустрілася» «Терція», ким би ви були?

— Навіть думати про це бою­ся. В мене ніколи не було бізнесової жилки. Єдине, чим завжди міг похвалитися, — морем ідей. У мене з дитинства проявлялися організаторські здібності. Школярем організовував у нас, на Любінській, вертепи. Одне слово, завжди був ідейним хлопцем. Ідеї просто-таки кишать у моїй голові. Навіть страждаю від того, що не всіх їх маю змогу втілити у життя. Щодо «Терції», гадаю, ще на дві-три ідеї хлопців «розкручу». Зараз колектив не використовує свій потенціал на всі сто відсотків. Поки що не розкриватиму таємниць. Скажу лише, що мої задуми мають театральне спрямування.

— Я взагалі думаю, що у Славкові Нудику свого часу помер актор…

— Мабуть, так і є… Змалку мріяв стати актором. Не космонавтом, а актором. У дитинстві дуже любив переодягатися. Коли нікого не було вдома, гримувався, приміряв на себе різний одяг… Стати професійним актором у мене шансу не було. Зате у мене — надзвичайно багато друзів-акторів. І хтозна, може, і я ще колись вистрелю у цьому амплуа…

— Десять років ви пропрацювали на радіо «Львівська хвиля». Вели «Автохвилю», не маючи при цьому ні водійських прав, ні автомобіля…

— Ну, зараз автомобіль у мене вже є. Але водить його дружина. І права у мене є, але за кермо сідаю вкрай рідко, бо боюся інших учасників дорожнього руху (усміхається. — Г. Г.).

— Ви — щаслива людина?

— Формула щастя — займатися улюбленою справою у себе на батьківщині, ще й отримувати за це гроші. Так, я — щасливий!

P. S. 24 вересня 2012 року «Піккардійська терція» відзначатиме своє 20-річчя на сцені Львівської опери. А

29 вересня святкування продовжиться у столичному Палаці «Україна». На головній сцені країни «Терція» дасть великий сольний концерт, у якому візьмуть участь її творчі друзі: Руслана, Марія Бурмака, Тарас Чубай, Павло Табаков, гурти «Мандри», «ТіК», «От Вінта»… Ці артисти на власний лад переспівали «багатоголосі» піс­ні «піккардійців». Кавери на акапельні хіти увійдуть до триб’ют-альбому, що побачить світ до ювілею формації. Також до 20-річчя «Терції» вийдуть подарункова вінілова платівка і mp3-збірка усіх десяти альбомів колективу.

Довідка «ВЗ»

Ярослав Нудик народився 7 лютого 1968 р. у Львові. Закінчив музичну школу. Від осені 1986-го упродовж двох років майбутній «піккардієць» «служив Радянському Союзу». Згодом працював токарем-фрезерувальником. У 1989-1993 рр. навчався у Львівському державному музичному училищі ім. С. Людкевича, де й познайомився з багаторічними колегами по вокалу та сцені — Володимиром Якимцем, Андрієм Капралем і Богданом Богачем. У Славка Нудика — троє дітей: син Роман та близнята Соломія і Ярина.

Розмовляла Галина ГУЗЬО.

Фото tercia.com.ua.