«Моє слово» Василеві Стефаникові та халвовий гавкіт

У 1971 р. Україна святкувала 100-річний ювілей Василя Стефаника. У театрі ми відзначили цю дату виставою «Моє слово» за новелами Стефаника у постановці ще фактично режисера-початківця Сергія Данченка.

Я був у виставі досить завантажений. На початку вистави нас четверо виходило на сцену: В. Розстальний, Ф. Стригун, Б. Козак і я, Святослав Максимчук. Ми читали новелу «Моє слово», яка звучала своєрідним прологом, після чого глядач дивився інсценізовану новелу «Кленові листки», в якій основне навантаження лягло на дуже талановитого актора Володимира Глухого.

Відтак виходив на сцену я із новелою «Новина» — твір трагедійний, сповнений неймовірних батьківських переживань, коли батько через нестатки зважується утопити власних дітей, аби звільнити їх від житейських незгод та злиднів. Отже, після якоїсь із денних репетицій, вийшовши з театру, я зайшов до хлібного магазину, щоб купити хліба на обід, й побачив на прилавку щойно розкритий ящик халви. Вона мала такий принадний вигляд, наче дивилась на мене, промовляючи: «Ну, чого дивишся? Та купи для десерту. Згадай дитинство. Тоді тобі не пощастило купити халви за поцуплені в батька гроші, а зараз маєш власні, зароблені твоєю улюбленою справою».

Я не втримався від халвової спокуси й попросив зважити мені її пів кілограма. Продавчиня щось буркнула мені, як тоді у наших «совєтських» магазинах було заведено, але відважила, загорнувши в грубий обгортковий папір. Приходжу додому, пообідав та й задесертував халвою, яка з дитинства не давала мені спокою. Удовільнившись, приліг перепочити перед виставою «Моє слово».

Приходжу на виставу ввечері, гримуюсь, переодягаюсь і виходжу на сцену після музичної прокладки та й починаю читати: — «Білими губами упівголосу говоритиму про себе. Ні скарги, ні смутку, ні радости в слові не чуйте…». Актори продовжували пролог. Усе прозвучало, як і годиться, — злагоджено, тонально без відхилень. Через 15−20 хвилин після «Кленових листків» виходжу на сцену знову: — «В селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку…». Твір звучить приблизно десять хвилин.

Почуваю себе впевнено, тому виконання набирає все більше внутрішньої й, відповідно, голосової напруги. І ось раптом мені перемикає у горлі. Голосу немає! А в такі моменти актора опановує страх, перетворюючи секунди у хвилини — й ти ніби вже в обіймах нірвани. Тут раптом щось захрипіло в горлі, відтак почали прориватися з хрипотою слова. Не пам’ятаю, як довго це тривало, та все ж новелу я докінчив.

Потім була інсценізація моєї улюбленої новели «Побожна», але ж оскільки у всій новелі переважає блискучий гумор, то голосова партитура аж надто важливого значення не має. Дивовижна Семениха (Катерина Хом’як) перекривала мої голосові глуховато-хриплі фрази.

По закінченні вистави зайшов до мене в гримувальню Роман Іваничук. Вітає мене з гарною нашою виставою, що було дуже приємно чути від гуцула Іваничука, бо Василь Стефаник родом із Покуття, і тому дуже важливо було у виставі зберегти автентичність. — Слухай, старий, а чому ти в «Новині» гавкав? — Чому? Та це халвовий гавкіт, — і тоді я Романові переповів про мої пригоди, пов’язані з халвою. — А я, Романе, забув, що халва сушить горло. Тепер, напевно, не забуду до кінця днів своїх. Й інших акторів застерігатиму: не вживайте халви і соняшникового насіння перед виходом на сцену!

Святослав Максимчук, народний артист України, Лавреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського