«Івана Миколайчука Бог створив саме для «Тіней забутих предків»

Михайло Коцюбинський сказав, що Карпати — це забутий край, але він зберіг свою культуру, і музику, і пісні, і звичаї. І все це донесла до нас творча група Параджанова. 55 років тому, у вересні 1965 року, в київському кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра славетної стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Ця подія увійшла до історії також як перша в СРСР публічна акція проти політики влади — її учасники висловили рішучу незгоду з арештами діячів української культури.

Вважають, саме після цієї прем’єри в кінорежисера почали­ся проблеми з радянською вла­дою. Це не зовсім так, бо насправді проблеми виникли набагато раніше. У документах КДБ ще трьома роками ра­ніше було написано: «В поле зрения ор­ганов КГБ Параджанов впервые попал в 1962 году в связи с его встречами и перепиской с иностранцами из капи­талистических стран». А чотирма рока­ми пізніше в документах того ж відом­ства з’явилася інша дата: «Параджанов оказался в поле зрения органов госу­дарственной безопасности еще в 50-х годах. С его стороны фиксировались клеветнические суждения о „зажиме свободы созидания“ в нашей стране, о „партзаказах“ в искусстве». На момент прем’єри «Тіней забутих предків» у КДБ назбирався стос доносів на митця.

У великій залі кінотеатру «Украї­на» царювала святкова атмосфера. О 20.00 на сцену піднялися Сергій Пара­джанов, виконавці головних ролей Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова, ху­дожник-постановник Георгій Якутович, художник по костюмах Лідія Байкова, другий оператор Володимир Давидов, директор фільму Нонна Юр’єва. Коли слово дали Параджанову, він розповів коротко про зйомки, а потім додав: «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої моло­ді». У залі увімкнули сирену, щоб заглу­шити промовця, який називав прізвища ув’язнених. Директор кінотеатру почав стягувати небажаного оратора зі сце­ни.

Після прем’єри «Тіней…» було по­ставлено крапку на кар’єрі Сергія Па­раджанова як українського кінорежи­сера.

Як тільки не називали радянські кри­тики фільм «Тіні забутих предків» — не­цікавим і навіть «хуторянським». Та, попри все, стрічка отримала 28 призів у 21 країні світу. Зокрема, приз за най­кращу режисуру Міжнародного фести­валю в Мар-дель-Плата, Кубок «Фес­тиваль фестивалів» у Римі, премію Британської кіноакадемії за найкращий іноземний фільм… Ця легендарна кар­тина Сергія Параджанова увійшла до двадцятки найкращих фільмів світу за всю історію кінематографа!

Українські карпати — чудовий знімальний майданчик. У сучасній Верховині є затишне село Криво­рівня. Колись у цю мальовничу місце­вість закохався Михайло Коцюбинський і дав українській літературі винятко­ву повість «Тіні забутих предків». А че­рез пів століття у Криворівні режисер Сергій Параджанов створив правдиву казку гір — знаковий фільм про гуцулів. У 1963 році Сергій Параджанов і гад­ки не мав, що знімає не просто фільм про гуцулів, а шедевр світового значен­ня. «Все, що бачите на екрані, було на­справді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, про­житого біля вогнища, біля джерела на­тхнення», — казав Сергій Параджанов.

У старому дерев’яному будинку по­дружжя Петра та Євдокії Соруків, збу­дованому у 1930 році, що розташова­ний у присілку Жаб’євський Потік, вже 20 років діє музей фільму «Тіні забутих предків». Я не раз була у цьому музеї, але щоразу із величезним захопленням слухаю розповідь незмінного екскур­совода музею Галини Мокан. І щоразу дізнаюся щось нове.

У 1963 році тут разом з господарями проживали режисер-постановник філь­му Сергій Параджанов, художник Геор­гій Якутович та композитор Мирослав Скорик. Просто з ґанку — вхід до кімна­ти, де жили ґазди, а наліво — тимчасо­ве помешкання постановника «Тіней». Експонати музею — фотографії, гуцуль­ський одяг… «Сергій Параджанов жив, як усі члени сім’ї. Разом їли, один від одного не замикалися. Параджанов до­помагав у господарці. Щовечора роз­питував про гуцульський побут та зви­чаї», — каже пані Галина.

За словами пані Галини, Сергій Па­раджанов був простим, доступним і не­вибагливим. Любив гуцульські страви: бануш, гуслінку, бурищеники, манюні голубці з квашеної капусти. Серед гу­цулів великий режисер тримався як се­ред своїх, без найменшої зарозумілос­ті. Любив бувати на полонині, як сам казав, «ближче до вітру і неба», їсти з вівчарями кулешу з бринзою, розпові­дати смішні історії. Алкоголем не захо­плювався. Чарчину перехиляв для го­диться, за компанію…

Гуцулів у фільмі зіграли самі гуцу­ли. Масовки, натуральні кадри пра­ці горян, спів і музика — все пока­зало правдивий дух Гуцульщини. Пісні співають теж гуцули. Зіграли у фільмі і Петро Сорук з дружиною Євдокією, дочкою Марією Хімчак і внуком Васи­лем (власником сучасного музею), Ма­рія Ілійчук, Іван Ігнатюк, Ганна Чабанюк, Ганна Бойчук, Василь Коржук, Ганна Га­раджук… Це — список акторів з народу, які, попри виснажливий трудовий день, із задоволенням працювали на зні­мальному майданчику.

Коли завершилися зйомки і гуцули приїхали на озвучення фільму до Києва, Параджанов поселив їх в одному з го­телів. Але вже наступного дня «народні артисти» попросилися до нього додо­му — почувалися у готельних апарта­ментах некомфортно. Забрав їх режи­сер у свою двокімнатну квартиру, спали на підлозі, настеливши ліжників. Водив їх містом, опікувався ними, як рідний. Повернувшись зі столиці додому, жінки казали, що це були найкращі два місяці у їхньому житті.

Параджанов довго підбирав актора на роль Івана. Ним став студент ІІ курсу Іван Николайчук. Николайчук сам пе­реінакшив прізвище тоді, коли готува­лися титри. Так і залишився назавжди Миколайчуком. Галина Мокан каже, що в Іванка були закохані всі дівчата не лише з Криворівні, а й навколишніх сіл. Миколайчук тримався відособлено. Почувався ніяково — студент серед сто­личної тусовки.

Основний об’єкт зйомок — обійстя Палійчуків — знайшли у Криворівні. То була давня (справжня гуцульська) ґражда. Ще тоді жила ґаздиня, століт­ня Параска, яка у юності товаришувала з Іваном Франком. Параска Миронівна Харук знала багато легенд, тож Фран­ко любив до неї заходити, щоб послу­хати її історії. Свого часу у цю садибу заходив Михайло Коцюбинський. І піз­ніше вже за його твором у цьому будин­ку знімалося багато сцен з «Тіней…»: як Іван ремонтує свою хату; як Івана купа­ли, готуючи до шлюбу; як діти зазира­ють у вікна; як гола Палагна йде воро­жити (вона проходить подвір’ям цього обійстя). Кажуть, Іван Миколайчук лю­бив тут спати на сіні. Казав, тут є аура, що надихає…

На роль головної героїні — Марічки — запросили російську акторку, тоді вже дружину Юрія Іллєнка, Ларису Кадочникову.

— Успіх фільму завжди залежить від сценарію, — розповіла журналістові «ВЗ» про зйомки Лариса Кадочникова. — Це класика, геніальний твір Коцюбин­ського. Крім того, зібралася група од­нодумців — талановитих людей, які за­хотіли зробити справжнє кіно: режисер Сергій Параджанов, оператор Юрій Іл­лєнко, художник Георгій Якутович, який шалено любив Карпати, актор Іван Ми­колайчук, який виріс там і якого Бог створив саме для цієї картини. Можли­во, ще й через те, що фільм про щире кохання. Недаремно один французький журнал писав, що це фільм про гуцуль­ських Ромео і Джульєтту.

— В Івана Миколайчука були зако­хані всі дівчата з навколишніх сіл. А ви?

— Такої краси герой не міг не подоба­тися, інакше ми б не могли зіграти Ро­мео і Джульєтту. Але я тоді була дружи­ною Юрія Іллєнка, наші стосунки були настільки міцними, що, крім симпатії і поваги до Івана Миколайчука, інших по­чуттів не було. Пригадую, ми з ним по­летіли в Аргентину на Міжнародний кі­нофестиваль. Удвох, адже не пустили ні Параджанова, ні Юру Іллєнка, зате по­їхали з нами чиновники з Києва і Мо­скви. Перші дні нас там ніхто не знав, але після перегляду картини Івана ото­чили такою увагою… А були там акто­ри далеко не рядові. Але у центрі — Іван. Ні на кого не схожий своєю красою гу­цульською. Я навіть не можу пояснити, що таке було в ньому… Причому ніякого шикарного вбрання не мав — два светри і чорний костюм. Ця його постать, зріст, голова, його очі… Всі упадали за ним, були в нього закохані, він був у центрі уваги. Звичайно ж, насамперед завдя­ки картині. Якби не картина, яка спра­вила надзвичайне враження, то, мож­ливо, такого ставлення й не було б.

За словами Лариси Кадочникової, у фільмі спільних сцен з Іваном Мико­лайчуком у неї було не так і багато, але вони визначають суть картини, вони ключові в долі героя — Івана Палійчука. Сцена у церкві й після церковної служ­би, сцена танцю, прощання, коли Іван іде на полонину, і вже фінальна сцена — «Срібний ліс». На цю зйомку вони виїж­джали разів з п’ятдесят.

— Це взагалі було якесь безумство, — каже пані Лариса. — Не так пофар­бовано, не так вирубали, не та пого­да, не так покладені рейки — і це три­вало безкінечно. А в результаті вийшло диво: маленький фрагмент, зате який шедевр! Тепер чудово розумію, з огля­ду на серіали, що таке справжнє кіно, а що — дурниці, які тепер знімають.

Сцена розставання, коли Іван іде на полонину, а Марічка прощається з ним, також, за словами актриси, вияви­лась випробуванням. Її постійно відкла­дали, а знімали тоді, коли було холодно.

— Знайшли малодоступне місце. Юра (Іллєнко. — Г. Я.) завжди знаходив такі місця, куди підібратись було не­можливо. Хіба вантажними машинами. Внизу текла вузенька річка, і з неї дощо­вою установкою треба було качати воду нагору — для забезпечення дощу. Вгорі обладнали майданчик, на якому вста­новили кінокамеру, а знизу качали воду, щоб ми опинилися під дощем. У річці крижана вода, це було десь на початку листопада. Хоча на екрані складається враження, що тепло. Я розуміла, що од­ним дублем не обійдеться. Коли поча­лася зйомка і пустили воду, я від холо­ду вже не пам’ятала ні тексту, нічого. Це добре, що Іван зняв капелюха і на-дягнув мені на голову — він мене вря­тував. Розуміла: все — захворію! І зйомки зупиняться. Нас переодягли — і знову все спочатку. І так — разів чоти­ри чи п’ять. Але сцена вийшла пере­конлива, зворушлива. Крижана вода ввела мене у стан якогось шален­ства, передчуття нещастя, наші герої ніби відчували, що розлучаються на­завжди. Взагалі, все було дуже склад­но, зйомки складні, важкі, та щось нам допомагало. Обставини були за те, щоб це вийшло. І, звичайно, якби не було Івана, не уявляю, що б вийшло і чи була б картина?