Аби хоч чимось наповнити шлунок, їла сире вишневе листя

Оксана Никифорівна Герук (на фото) із села Завітного Ківерцівського району Волині — свідок голодомору 1932−1933 років. Зараз їй 93 роки. Усміхнена, привітна, життєрадісна… Проте щойно мова заходить про голодомор 1932−1933 років, у жінки починають тремтіти руки, на очі навертаються сльози. Перевівши подих, старенька розповідає, як голодна смерть косила її односельців. Згадує, аби хоч чимось наповнити шлунок, їла сире вишневе листя.

Пані Оксана народилася у селі Па­січному Новосанжарського ра­йону Полтавської області. Бать­ки дівчинки були небідними. Тато був бухгалтером у сільпо в сусідньому селі, мама працювала свинаркою. Родина ви­ховувала чотирьох дітей: трьох доньок та сина. Жінка пригадує, що мали всьо­го вдосталь. Купили велосипеда, а це на той час вважалося великою розкішшю. Але голод не оминув і їх. Оксані було ві­сім років, коли радянська влада прире­кла на голодну смерть мільйони людей. Каже, багато чого про той страшний рік не пам’ятає, багато — не могла осягну­ти своїм дитячим розумом. Проте най­страшніші моменти на все життя закар­бувалися в пам’яті.

— Аби ми не вмерли з голоду, мама пекла буряки. З кукурудзяних зерен ва­рила суп, а з качанів, перетовчених у ступі, пекла млинці. Тато привозив ма­куху з роботи, мама варила з неї юшку. На вигляд помиї, але їли, — згадує Окса­на Герук. — Людям казали, що причиною голодовки є неврожай. Та потім писа­ли у газеті, що зерно навмисно вивезли за кордон, аби у такий спосіб винищити українців. Усі в селі ходили пухлі від го­лоду. Знесилені, йшли від хати до хати, плакали, просили милостиню. Аби хоч чимось наповнити шлунок, люди їли зі­лля, листя з дерев. Я ж любила вишневе — було пахуче, можна було їсти сирим. З голоду вимирали цілі сім’ї. Померла моя хресна мати… Багато людей у по­шуках хліба йшли на Західну Україну. Наступного року селяни збирали й хо­вали колоски. Так наголодувалися, що дорожили кожною зерниною. Для дітей, батьки яких померли, організували па­тронат, де їх утримували до повноліття.

З початком Другої світової війни бать­ка та брата Оксани Никифорівни забра­ли на фронт. Жінок возили копати окопи. Тато зник безвісти, брат загинув під Кі­ровоградом. Покидаючи Полтаву, німці проходили через їхнє село. Палили все на своєму шляху, грабували, мародер­ствували…

— Якось прийшов німецький розвід­ник, який говорив по-нашому, і сказав, щоб ховали все майно, бо буде йти ар­мія СС, яка знищить все на своєму шля­ху, — продовжує Оксана Никифорівна. — Проходячи селом, фашисти забирали в людей худобу, продукти, добротні речі. Підпалювали хати та хліви. Тоді згорів і наш будинок. Ми плакали, бо зостали­ся без даху над головою. Але після ві­йни односельці допомогли нам відбуду­вати хату.

Оксана Герук розповідає, що ще змалку мріяла бути вчителькою. Тож коли після війни у село приїхав уповно­важений із району й запропонував піти на курси, вона одразу ж погодилася. Отримала скерування на роботу в Рат­нівський район Волині. Продовжила на­вчання в інституті у Луцьку. Незабаром молоду спеціалістку перевели у село Завітне Ківерцівського району. Тут ви­йшла заміж, народила доньку. Має вну­ків та правнуків. Каже, прожила цікаве і щасливе життя. Дякує Богу, що вижила під час голодомору…