«Дивилася на убитого сина-повстанця і не сміла зронити й сльози…»

Перед Новим роком громада села Устя в урочищі Видний Берег, що примикає до Сайківського лісу, відкрила величний пам’ятник 15 борцям за волю України. Вони полягли від куль радянських карателів такої ж зимової пори далекого 1945-го. Наймолодшому із загиблих було 15 років. Про місце цієї драми устянці ніколи не забували, навіть у комуністичні часи…

За розповідями одно­го з очевидців, із яким за його життя розмовляла колишній вчитель історії Ма­рія Цюра, в останні дні 1944-го група партизанів УПА з боївки «Бурого» переходила у Карпати. На ніч зупинилися в Усті. Зран­ку повстанці стали збиратися у дорогу, снідали. Аж раптом у хату прийшов сусід, попросив закурити. Побачив невідомих і… Швидше за все, саме він дав знати у районний гарнізон НКВС про появу партизанів. І вже під вечір Устя оточили 80 червоно­погонників…

— У той час із сусіднього Роз­вадова в Устя йшли колядува­ти дівчата, — розповідає Марія Сильвестрівна. — Вони й пові­домили вартовому УПА, що на­ближається облава. Щоб не підставляти господарів, хлоп­ці вибігли з хат. На обійсті Бала­гайди під гноярнею був схрон, ґазда сказав партизанам, щоб сховалися туди. Але вони не хо­тіли нікого наражати на небез­пеку, побігли на пасовище і там прийняли нерівний бій.

Устянські старожили згаду­ють: після тієї «зачистки» ен­каведисти зігнали людей, по­складали в одне місце убитих партизанів для «оглядин». На них потрапила мати і вся роди­ни убитого Миколи Андрухіва. Дивилися на свого сина, брата, племінника — і не сміли навіть зронити сльози. Інакше їх вира­хували б і розстріляли б на місці.

Енкаведисти сказали місце­вим жителям не чіпати цих тіл — мовляв, заберуть їх завтра зранку. Поїхали доповідати про «успішну операцію» у район. А за ніч устянці потайки викопа­ли на пасовищі могилу, похова­ли убієнних, землю вирівняли і заклали її дерном — так, щоб не було пізнати, що це — братська могила. А для знаку посадили там кущ. Зранку приїхали каде­бісти — і не знайшли жодної сво­єї жертви… А на це місце довгі роки роки потайки приходила мати Миколи. До одного кущи­ка-знака на пасовищі вела за­вжди протоптана стежина…

Деталі тієї повоєнної траге­дії в Усті дослідив в архівах ми­колаївський краєзнавець Ро­ман Сколоздра. З’ясувалося, новорічну облаву здійснювала перша рота 173-го батальйо­ну 17-ї стрілецької бригади вну­трішніх військ НКВС під коман­дуванням старшого лейтенанта Ігоніна. Наймолодшому з убієн­них, Івану Козинському з Мико­лаєва, було лише 15 років.

— У листопаді 1990 року ми розкопали ту братську моги­лу за Дністром на пасовись­ку, — згадує Роман Васильович. — Знайшли 15 скелетів. Два че­репи були розколоті — видно, поранених добивали приклада­ми. На одній щелепі було вибито зуби… Прах повстанців (серед полеглих був і брат моєї матері) перепоховали на устянському цвинтарі. Пам’ятник на цій мо­гилі поставив виходець з цьо­го села, лауреат Шевченківської премії Іван Самотос. Він, будучи 12-річним хлопчиком, чув звуки того бою біля Дністра…

А тепер величний пам’ятник повстанцям з добротного дем­нянського каменю з’явився і на місці їхньої загибелі. За про­ектом архітектора Ярослава Костка його виготовив каме­нотес Іван Одноріг. До вшану­вання пам’яті полеглих доклала­ся Дроговизька сільська рада, багато жителів Устя, а найбіль­ше — відомі підприємці-зем­ляки Михайло та Іван Буги, на рахунку яких багато спору­джених соціально-культурних об’єктів у рідному селі.

Миколаївський р-н, Львівська обл.