Шостий номер Броварського не віддають нікому…

У північноамериканських професійних клубах НБА та НХЛ є чудовий звичай — за­лишати за своєю знаменитістю її номер назавжди і більше нікому його не вру­чати. Футболку з номером та прізвищем гравця виставляють на видному місці, щоб усі прихильники клубу могли пишатися зіркою. Таку честь уперше у львів­ських «Карпатах» здобув Левко Броварський, відомий уболівальникам багатьох поколінь за прізвиськом «Бревер». Його номер 6 не віддають тепер нікому.

Лев Броварський прожив лише 60 ро­ків. Як швидко вони минули… Пам’ятаю його ще з далеких 60-х: щупленький, з хорошою технікою володіння м’ячем, задери­куватий на полі юнак розпочинав свою кар’єру в нападі дрогобицького «Нафтовика», тоді ко­манди класу Б. Близьке знайомство з м’ячем, яке прийшло з вуличних поєдинків, Левко до­повнював самостійною щоденною працею, копаючи м’ячем до стіни батьківського будин­ку, неподалік залізничного вокзалу Дрогобича, поблизу електромеханічного технікуму. Батьки не перешкоджали синовому захопленню, бо тато й сам у довоєнні роки виступав у нападі української «Ватри».

Талант юного футболіста скоро запримі­тив тренер Володимир Аксьонов, і запропо­нував Левіка до юнацької збірної України (до 16 років), яка вдало виступила на всесоюз­ному турнірі «Юність». А наступного року тре­нер «Нафтовика», відомий закарпатський фа­хівець Б. Вейг, запросив хлопця до основного складу команди майстрів. 1967 року Бровар­ський прийшов навчатися до Львівського ін­ституту фізкультури. Там на нього й звернули увагу, бо виділявся своєю грою серед студен­тів, тож запросили в дублюючий склад львів­ських «Карпат».

У «Карпатах» Броварський провів цілих 13 сезонів. Левко так наполегливо і самовіддано працював на передсезонному зборі, що знай­шов своє прізвище в основному складі вже на старті сезону 1968 року. А ще через кілька матчів забив свій перший гол у складі «зеле­но-білих» — воротареві «Волги». Той сезон був вдалим для дебютанта, адже «Карпати» пере­могли у турнірі своєї зони, вдало виступили у фінальній пульці в Сочі, ледь не прорвавшись до вищої ліги. У командах майстрів звернули увагу на правого півзахисника львівської ко­манди, тож посипалися запрошення до київ­ського «Динамо», «Шахтаря», «Чорноморця». Левкові ще тільки йшов двадцятий рік… Тоді й народилося оте прізвисько «Бревер»: так на­зивався захисник збірної Канади з хокею Карл Бревер, що відзначався умілою та конструк­тивною грою, а в ті роки хокей і фігурне катан­ня були найбільш показуваними видами спор­ту на екранах телевізорів.

1969 рік став пам’ятним для Львова, адже команда другого дивізіону радянського фут­болу здобула кришталевий Кубок країни! Це був безпрецедентний випадок у вітчизняному футболі, якого так і не повторив жоден інший клуб. Хлопці зрозуміли, що їхня сила саме у зі­граності, згуртованості, силі командного духу. Тому й не пішов ніхто у відомі столичні клуби, хоча їх не раз туди запрошували. Ще 1975 року один із тренерів київського «Динамо» Михайло Коман поновлював свою пропозицію: «Левку, тобі скоро двадцять сім. Коли не зараз, то вже ніколи». Як зізнавався потім Броварський, він іще раз відмовив, але пізніше, оцінюючи свої вчинки з далечини літ, зрозумів, що тоді не ви­користав свого шансу досягти у футболі біль­ших висот, у складі прославленого «Динамо». У київському клубі мав би не тільки більше пе­ремог, а й більше титулів.

Хоча за титулами Левко якраз не гнався. Про це свідчить такий маловідомий факт: пе­ред поїздкою до Африки Броварський зу­стрівся з головою Федерації футболу Украї­ни М. Фоміних. «Дві премії одразу тобі дати не можемо, — сказав начальник. — Вибирай: або звання заслуженого, або поїздка за кордон». Тепер знаємо, що Броварський вибрав робо­ту. А заслуженим тренером усе-таки став, тіль­ки значно пізніше.

Чому ж його так прагнули бачити у своїх рядах тренери провідних клубів? Він справді був тим майстром у «Карпатах», яких назива­ють по-різному: диригент, розігруючий, нині — плеймейкер. І завданням його було — органі­зовувати, конструювати атаки, керувати грою партнерів та Їхніми маневрами на полі. Тому такі футболісти потрібні у всіх командах — без них немає командної гри. Чому Броварсько­го тягнуло на полі більше направо? Мало хто знав, що він погано чув на праве вухо, і йому краще було мати усю гру зліва…

Броварський закінчив у великому футболі у віці 32 років, маючи ще повно сил та енергії. Але зміна тренерів, які прийшли на місце ша­нованого Ернеста Юста, і втрата згуртованос­ті в колективі змусили покинути команду, якій віддав стільки років. З ним навіть не попро­щалися, не організували прощального мат­чу, хоча він зіграв за «Карпати» найбільшу кіль­кість поєдинків і багато років був капітаном.

Повний футбольних сил і мудрості Бровар­ський став граючим тренером у самбірсько­му «Спартаку». Це був один із найсильніших колективів аматорського футболу України, на його матчі приходили до десяти тисяч гляда­чів.

Потім два гарячі роки Броварський провів у Африці, з молодіжною збірною Камеруну. На два тижні раніше туди приїхав Валерій Непо­мнящий, якого й поставили головним трене­ром національної команди. Левко разом із ка­мерунським тренером Жаном Манга займався селекційною роботою, переглядав величез­ну кількість молодих гравців. І коли розпоча­лися відбірні змагання на першість світу 1990 року в африканській зоні, радянських трене­рів об’єднали, поставивши перед ними за­вдання вийти до фінальної частини Мундіалю. З цим завданням дует наших фахівців упорав­ся. Але до Італії з командою поїхав тільки Не­помнящий, бо брати двох представників Со­юзу, коли Камерун потрапив в одну групу зі збірною СРСР, не наважилися. Броварський спостерігав чемпіонат світу в Африці, а потім ще працював з чемпіоном країни, «Ресінгом» з Бафасани, готуючи команду до Кубка чемпіо­нів континенту.

Кілька разів запрошували Броварсько­го головним тренером рідних «Карпат», однак здоров’я не дозволяло віддаватися улюбленій справі на повну силу, тож перейшов на спокій­нішу роботу — представника Федерації футбо­лу України у західному регіоні. Вишукував юні таланти, якими так багата галицька земля, де він народився. Важка хвороба таки перемогла. Ховали його зі стадіону «Україна», на полі яко­го пройшли найкращі літа… Похований на Ли­чаківському цвинтарі поруч із дружиною, яка пішла з життя на рік швидше за нього. Дітей у них не було.