«Я не варта того, щоб жити…»
Через гріхи молодості предків цю родину досі переслідують негаразди
На цьому сільському подвір’ї давно все йде не так, як мало би бути. Років зо сімдесят колишні господарі і їхні нащадки не мають справжнього сімейного щастя — замість нього міжусобиці між рідними і сусідами, сварки «з пів- оберта», тривале гнівання між близькими, заздрість, інтриги, погорда, невдалі шлюби і загадкові смерті. Кожне нове покоління не може перервати затяжну смугу бід. Маєтків начебто надбали, а родинне тепло, злагода тут відсутні…
Кілька тижнів тому стала відомою можлива причина цих негараздів — гріхи молодості. Про них оповіла автору цих рядків поважна літня жінка, яку у селі і його округах всі поважають і словам якої вірять. «Все почалося на початку війни…» — сказала нам.
А було воно так. У тій хатині жила вчорашня вдова з новим чоловіком, а разом з ними двоє хлопців від першого шлюбу господині. Коли зав’язалася німецько-радянська бійня, однієї ночі на це обійстя приповз скривавлений воїн. Просив помочі — але хазяїн з хазяйкою не квапилися рятувати незнайомця. Лежав на соломі у стодолі і доходив. Дізналися про це далекі сусіди і почали дорікати Катерині і Миколі за те, що не везуть солдата до лікаря, не хочуть бодай перев’язати його. «Ґазди» на те лише розводили руками. І мовчки йшли геть.
Через кілька днів стало відомо, що того солдата «вже нема». При тих словах Катерини її сусідам відібрало мову. Оціпеніли, коли на Миколі побачили випрану маринарку і штани, які ще донедавна були на тому воїнові…
А далі біди у цій хаті посипалися, наче з лантуха. З фронту не повернувся старший син хазяйки. Саму її під час облави випадковим пострілом у вікно поранили у плече. Скільки не возив Микола по знахарях — ті зарадити нічим не могли. Перед смертю Катерина зізналася сусідам: «Я не варта того, щоб жити…». І розповіла у деталях історію з пораненим солдатом і свою роль у ній.
За рік не стало молодшого сина цієї жінки — загадково загинув невідомо від чиєї кулі у ближньому лісі. А згодом не стало і самого Миколи, який по смерті Катерини оженився вдруге. Пішов з хати і зник. Місця його могили ніхто не знає. Скаліченою виявилася доля його другої дружини. Не мав родинного щастя їхній син-напівсирота. Як і його брати-сестри по іншому татові. Якийсь фатум переслідував їх: хвороби, нещасливе подружнє життя, прикра одинока старість. І на внука Миколи, наче воші, переповзли його з Катериною гріхи. Як не старається нащадок стати на ноги, звити домашнє гніздечко — а воно, хоча добра копійка у кишені є, ніяк не клеїться…
Одному з членів цієї родини, виснаженому тими негараздами, недавно приснився сон. Аби лихо з цієї хати пішло геть, чийсь віщий голос порадив замовити Службу Божу і щедро скропити освяченою водою все обійстя Катерини і Миколи. Щоб у такий спосіб перепроситися за кривду майже вісімдесятилітньої давності.
Поки що запрошення на таку процедуру священик не отримав.
