Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

Козаки. Слов’яни проти Орди

  • 21.09.2018, 17:23
  • 3 225

Витоки українського козацтва вказують не на схід, а на захід, якщо не на середовище самих русинів-українців, то таких їх сусідів в Центральній Європі як хорватів, сербів, боснійців, чехів

Безумовно це подія в українській історіографії і житті українського народу. Це перша ластівка нової, а точніше відновленої концепції суто власної української історії і українського минулого. Відновленої тому, що в силу певних історичних обставин, про які мова буде йти нижче, наш народ до 18 ст. мав одну уяву про своє історичне минуле і концепцію свого історичного розвитку, а від 18 ст. зовсім іншу, спотворену і сфальшовану, нав’язану не власною, а російською і німецькою історіографіями. Мета вироблення цієї концепції полягала в тому, щоб відірвати українців від Європи і слов’янського світу, переконати їх у тому, що України є складовою частиною Євразії, російського народу, а не Європи (с. 3−8). З цією метою імператрицею Катериною І І була створена спеціальна комісія, яка не тільки вилучила усі давньоруські літописи з монастирів, архівів і бібліотек, а й ретельно, з врахуванням нової концепції, переписала їх, вилучивши одні факти і вставивши інші, а іноді просто фізично знищила ці історичні пам'ятки, як у свій час монголи нещадно нищили їх на території України, чи також за часів Петра І, коли була свідомо спалена бібліотека Києво-Могилянської Академії.

Постає запитання: в чому власне полягала зацікавленість Росії і Німеччини в цій дикунській акції, чому саме тут зійшлися інтереси таких на перший погляд різних країн як Росія і Німеччина?

Т. Каляндрук мимоволі був змушений присвятити з’ясуванню цієї проблеми дві глави своєї книги*, а саме: «Козаки й «наукові яничари» (с. 9−63), а також «Україна — європейське забороло перед Ордою» (с. 445−474). Це тільки на перший погляд здається, що вони не стосуються заявленої теми, а насправді це є наріжні камені його фундаментальної праці, якій він присвятив 10 років свого життя. Без цих глав читач за жодних обставин не зрозумів би в чому полягає суть його критики не тільки таких поважних сучасних істориків як Ю. Мицика, С. Плохія, С. Стороженка, Н. Яковенко, а таких метрів української історіографії як Д. Яворницького чи тим більше М. Грушевського. Головну відповідь стосовно цієї проблеми він дав словами римського історика Гая Саллюстія (86−35 рр. до н.е.):

Переможець не той, хто завоював народ,

переможець той, хто зумів написати історію

завойованого народу.

Російській історіографії нова концепція української історії була потрібна для того, щоб переконати увесь світ, що головним творцем історії в Східній Європі (Євразії) були не українці, а росіяни, які з Великого Новгорода поширили свою державність на Київську землю, тобто історія Київської Русі — не українська, а російська історія, а отже не тільки Крим, а й уся Україна — «російський мир». Щодо українців, то про них тоді ніхто і не чув, їх лише згодом вигадали поляки і австрійці, а насправді — це дише незначна частина «великого російського народу» і т. зв. «русского мира», де має бути одна мова, одно отечество, а отже і один цар. Саме тому початком Русі вважають не 852 р., як це твердить Руський літопис, а 862 р., тобто початок правління не Аскольда і Діра в Києві у 852 р., а Рюрика в Новгороді, саме тому Володимиру Великому як не українському, а суто російському, новгородському князю ставлять пам’ятник в Москві, а Херсонес і Крим проголошують чи не найголовнішими «скрепами» російської державності і духовності.

Щодо німецьких істориків, то, розпочавши з так званої «норманської теорії», вони також зробили усе можливе для того, щоб перевернути усе з ніг на голову, перетворити історію на звичайну, відірвану від глобальних закономірностей етнічного, національного і соціального розвитку писанину, де фальш базується на фальші і фальшю поганяє. На це настирливе прагнення запхати українство до монгольської юрти звернув увагу вже Т. Шевченко:

Німець каже: «Ви моголи»

«Моголи! Моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі"

В сумі російська і німецька концепція української історії зводиться до того, що українці — нація не креативних, безхребетних невдах, які органічно нездатні до процесів державотворення, які який з’явився невідомо звідки і сформувався невідомо де, історичних лузарів, які ніколи не мали своєї національної еліти, історія не пасіонаріїв і креативних воїнів-завойовників, а далеких від надбань цивілізації і культури свинопасів і гречкосіїв, що вже звикли вічно перебувати у рабському, пригніченому стані, зі своєю архаїчною, на відміну від російської, мовою.

Власне саме в цій тезі сконцентровано усе, до чого прагнули звести українську історію Міллер, Байєр і Шлецер разом з Катериною І І, поділивши її на 14 абсолютно не пов’язаних один з одним фрагментів, 13 з яких були вміло приватизовані, замовчані або повністю сфальшовані сусідніми з Україною країнами і народами (сьогодні справа вже йде про приватизацію Росією останнього, чотирнадцятого, суто українського фрагменту). Українську історію на протязі останніх трьох століть німецькі, російські, польські, угорські та інші послідовники Міллера, не виключаючи при цьому також і своїх власних, українських, перетворили на верхівку айсберга, основна частина якого надійно захована під водою (цю українську верхівку при цьому ще й ретельно обмазали багном). За цих умов не те що пересічний спостерігач, а й навіть деякі шановані спеціалісти (в т. ч. М. Грушевський, який категорично заперечував належність білих хорватів до давньоруських племен) були не в стані визначити справжній вигляд усього цього айсберга і усвідомити собі наскільки ця прихована від стороннього ока частина більша за його верхівку. Адже норманська теорія — це не тільки його свідоме приниження і повне заперечення здатності українців до державотворення, а й, на що найменше чомусь звертають увагу її критики, — брутальна «зачистка» історії Європи від русинів-українців на величезному просторі в Центральній і навіть Західній Європі, який давньоруські племена займали там на протязі ІІ — ХІІ ст. Виявляється, що достатньо було голослівно заявити, що варяги-русь — це не русь, а нормани, що Прабатьківщиною давньоруських племен була не Центральна Європа, а причорноморські степи, іранське Трипілля, Скіфія, Сарматія чи інші простори для кочівлі на сході, як українство моментально відкидається на азійський маргінес, усе перевертається догори ногами, спрощується до невпізнання, а тому наші люди до сьогоднішнього дня так і не можуть зрозуміти якого вони роду-племені і яке їх справжнє місце у світовій історії.

Насправді, варто лише уважно прочитати одну з перших сторінок Руського літопису, щоб навіть школяру стало зрозуміло, що ключовим словом в описі розселення давньоукраїнських племен на території України є слово «пішли» і «прийшли»: «Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — деревлянами…». В цій розповіді Нестора-літописця одночасно є відповідь і на друге запитання: звідки саме вони прийшли в Україну, тобто, де, власне, знаходиться Прабатьківщина полян, деревлян, дреговичів, полочан, новгородських словенів, сіверян та усіх інших руських племен (там, «де єсть нині Угорська земля і Болгарська»).

Постає логічне запитання: чому упродовж трьох століть історики не тільки німецької школи, а й власні, українські, постійно дурять свій народ, ретельно приховують цю надзвичайно важливу для вивчення еволюції його етнічного розвитку правду про місце народження, хоча як професіонали мають чудово знати, що в усьому світі немає жодного народу-автохтона своїх власних земель, так як будь-який розвиток, в т. ч. етнічний, неможливий без руху (пересування) по планеті. Цей фундаментальний закон розвитку стосується не тільки народів-кочівників, а й землеробів, хоча темпи колонізації ними інших земель є значно повільніші, а іноді майже зовсім непомітні. Українці в числі останніх виділилися з індоєвропейського архетипу і тому надто далеко від своєї Прабатьківщини на півночі Угорщини не відійшли. Більше того, і цей факт замовчується найбільше, далеко не усі давньоруські племена рушили на територію сучасної України, а залишилися в Угорщині і згодом колонізували землі на території сучасної Австрії, Польщі, Чехії і на сході Німеччини (мова йде про білих хорватів, дулібів і волинян). Але хто з пересічних українців знає або щось чув про Полгарську, Пілінську, Куятицьку, Пряшівську, Пшеворську чи, наприклад, Празько-Корчаківську культури, які є суто руськими або в них так чи інакше присутній давньоруський елемент? Схоже на те, що Міллер і Катерина І І з відчуттям добре виконаного обов’язку перед німецькою нацією ще довго цілком спокійно можуть спочивати у своїй труні, адже навіть наша «академічна» наука не володіє інформацією про те (а якщо і володіє, то абсолютно нездатна зробити з цього відповідних висновків), що пам’ятки Празько-Корчаківської культури існують навіть в Німеччині, зокрема в Тюрінгії (S. Dusek. Geschichte und Kultur der Slawen in Thuringen. Weimar, 1983. S. 13−19).

З уривків праць середньовічних авторів, які зібрав у своїй книзі італійській історик М. Орбіні, в загальних рисах вже можна уявити собі, про що, власне, йде мова, але якщо звести усе до купи, то перед нами постане наступна картина: після перемоги рутенського князя Самослава над франками у 631 р., слов’яни зайняли величезну територію на заході від Угорщини по лінії: Руссвіль, Руснахт (біля Цюриха) — Аусбург — Нюрнберг — Бамберг — Брауншвейг — Ганновер — Гамбург, причому лише в районі Нюрнберга цю лінію оборони тримали чехи, а решту забезпечували давньоруські племена білих хорватів, дулібів і волинян (серби і поляки знаходилися в тилу, тому їх втрати були значно меншими і вони збереглися там до наших днів). Найбільш тривалою і героїчною була історія Поморської Русі, яка протрималася до 1168 р. і з якою пов’язана доля не тільки західних волинян, а й бодричів (в т. ч. Рюрика, Аскольда і Діра). Саме цей факт існування Поморської Русі власне і спричинився до появи «норманської теорії». Адже мало хто знає про те, що імператриця Катерина І І народилася не в Німеччині, а в Поморській Русі, в давньоруському Штетині, де її батько був німецьким комендантом міста. Вона чудово була обізнана з давньоруською історією цього регіону і з розповіді батька знала, що Петро І на протязі 1711−1713 рр. захопив усю цю територію аж до Гамбурга і мав намір включити її до складу Росії. Щоб цього ніколи більше не сталося, розуміючи, що мова тут йде не про предків росіян-московітів, а саме про волинські і білохорватські племена русинів-українців, вона не тільки скасувала гетьманський устрій України, тобто будь-які ознаки української державності, знищила Запорізьку Січ і ввела кріпацтво, а й за допомогою «норманської теорії» постановила собі стерти з історичної пам'яті русинів-українців будь-які згадки про Поморську Русь (так, тут дійсно жили варяги-русь, але це були не русини, а нормани, тобто русини-українці до них жодного відношення не мають). Цей заповіт імператриці свято виконували усі нащадки цієї німецької династії, а Олександр І І навіть додумався до того, щоб позбавити українців своєї мови. Заборона на історичну пам'ять була настільки суворою, що навіть автор «Історії Русов», який лише натяками нагадав про факт існування Дунайської і Поморської Русі, не наважився вказати свого прізвища, а Ю. Венеліна, після виходу його книги «Окружные жители Балтийского моря», негайно позбавили фінансування з боку А Н Росії і він опинився в такій матеріальній скруті, що невдовзі помер.

Насправді, вже з творів арабських мандрівників і географів 9−10 ст. (Джайхані, Балхі, Істархі, Хаукала), можна зрозуміти, що Русь тоді складалася з трьох давньоруських державних утворень, а саме: Куябії, Славії і Артанії-Хорутанії, тобто Київської, Поморської і Дунайської Русі, про що уникали і до сьогоднішнього дня уникають говорити не тільки європейські, а й переважна більшість українських істориків.

Лише в наш час, тобто вже у ХХІ ст. (!!), з’явилася праця Нормана Дейвіса, де вперше (!!!) в західній історіографії історія Європи подана з врахуванням її слов’янської складової. Дейвіс в ній відверто пише, що, після ґрунтовного ознайомлення з матеріалом, він був буквально шокований рівнем не тільки замовчування, а й відвертої фальсифікації усього того, що було пов’язано зі слов’янами. Є усі підстави вважати, що після осмислення західним науковим світом усіх фактів, викладених в цій книзі, а також інших сучасних українських авторів, поряд з курсом «Історія Стародавньої Греції» чи «Історія Стародавнього Риму» в історичній науці з’явиться новий курс «Історії Стародавньої Русі» і без нього Всесвітня Історія людства вже не буде вважатися повноцінною. Не славнозвісний Аттіла та аж занадто оспівані в історичних легендах і казках германці, готи, англійці та франки, а саме ці «безхребетні невдахи, які звикли вічно перебувати у рабському пригніченому стані» повалили Рим, а, разом з ним, вже давно зашкардубілий, архаїчний рабовласницький лад, який на той час лише стримував розвиток людства, ба, більше того, запропонували йому (людству) концепцію нового суспільного ладу у вигляді королівства, основою якого був вільний селянин-землевласник (історикам варто більш уважно вивчити реформи Одоакра і усвідомити собі, що Теодоріх прийшов після нього вже на все практично готове).

Виявляється, не Карл Великий, а ще за півтора століття до нього давньоруський (рутенський) князь Самослав створив сучасну геополітичну карту Європи (Карл Великий вніс до неї лише незначні корективи, повернувши Австрію і частину Німеччини назад до західного світу, причому Східну Німеччину німцям довелося завойовувати у слов’ян вже після смерті Карла Великого ще на протязі майже 400 років). Так само як до нашої ери мала місце Велика Грецька Колонізації регіону Середземного, а також Чорного моря, чи, вже згодом, Велика Римська Колонізація Західної Європи, так само на протязі 5 — 12 ст. мала місце Велика Руська Колонізація теренів не тільки Східної, а й Центральної і Західної Європи на величезному просторі від Тюрінгії і Ганновера до Великого Новгорода.

Якщо навіть не брати до уваги Карпатську Україну, яка проіснувала лише кілька днів, то Київська Русь була вже сьомою, а сучасна Україна є чотирнадцятою державою українського народу (після королівства Одоакра, Ругіланду, імперії Самослава, Хорутенії, Блатненського князівства Прибини і Коцеля, Угорської Русі, Поморської Русі (Славії), Київської Русі, Великої Хорватії, Галицько-Волинського (Руського) королівства, Семигороддя, Козаччини, УНР та ЗУНР, не рахуючи безлічі інших дрібних племінних утворень та князівств). Євреї і китайці також ще зовсім недавно відсвяткували лише 70-річчя своєї сучасної держави, але це не означає, що до цього часу вони не мали своєї тисячолітньої історії та попередніх державних утворень. Принаймні чотири з цих державних утворень, а саме «короля рутенів» Одоакра, держава Самослава, Поморська Русь Крута і Київська Русь, цілком заслуговують на те, щоб зайняти своє гідне місце в історії усього людства.

Це не «креативні» росіяни, німці, французи чи заховані на далеких островах англійці, а «свинопаси і гречкосії», «вічно пригнічені» українці врятували Європу від навали гунів, авар, хазар, половців, печенігів, угорців, монголів, татар, османів та усіх інших кочових народів і, починаючи з баталії на Каталаунських полях, взяли участь практично в усіх грандіозних битвах європейської історії (під Абрітто, Равенною, Унгостом, Аусбургом, Доростолом, на р. Калка, Шелоні, Синіми Водами, Куликовому полі, під Грюнвальдом, Варною, Белградом, Мохачем, Оршою, Клушино, Конотопом, Лютценом, Хотином, Віднем, Парканами, Полтавою, Кунерсдорфом, Ізмаїлом, Треббія, Нові, Прейсіш-Ейлау, Фрідландом, Аустерліцом, Бородино, Лейпцигом, Ватерлоо, практично в усіх битвах І та ІІ світових воєн на теренах не тільки Європи, а й Далекого Сходу). Якщо не рахувати не надто чисельні загони литовців та латишів, то проти найбільшої за всю світову історію радянської армії та кремлівської диктатури наважилися виступити не пригнічені Москвою поляки, німці, словаки, чехи, румуни чи угорці, які позиціонували і позиціонують себе як вельми креативні нації, а Українська Повстанська Армія «безхребетних» українців. Жодна індоєвропейська нація не має такого колосального військового досвіду як українська і жодна нація крім української не здатна була вистояти на протязі тисячоліть на кордоні з азійським Степом (німці лише один раз у своїй історії спробували помірятися силою з цим Степом, але були вщент розбиті біля Валі Кузмина і після цього «уроку» століттями навіть і не мали наміру пхати сюди носа). Достатньо ознайомитися з принизливими оцінками сучасників військових здібностей донських козаків у порівнянні із запорізькими, щоб зрозуміти суть справи і те, чому Росія постійно уникає відкритого військового протистояння з цілою Україною, а, користуючись хронічною нездатністю до об’єднання, заковтувала її по частинах. Всупереч існуючим стереотипам, військових конфліктів суто між українськими і російськими військами в історії було не надто багато (Орша, Клушино, Москва, Конотоп) і усі вони завершилися далеко не на користь Росії (Громадянські війни і моменти протистояння всередині самої України в рахунок не беруться). Московська правляча еліта вже давно собі усвідомила, що Росію здатна розбити не мілітаристська Німеччина, амбіціозна Франція чи надто горда Англія, а об’єднана Україна і тому століттями робить усе від себе залежне, щоб цієї єдності не було ніколи, навіть у колоніальному статусі (у 1939 р. вона здуру проковтнула Західну Україну і вже через 50 років СРСР припинив своє існування). Більше подібних ляпсусів Росія собі не дозволили (вже у 1945 р., щоб генетично не підсилювати Україну, Москва відмовилася від приєднання до СРСР Холмщини, Надсяння, Лемківщини, Пряшівщини, Марморощини та Південної Буковини) і усі її сили спрямовані тепер на федералізацію України та протиставляння окремих її фрагментів один одному. Початком цього процесу на думку московських технологів має бути розкол за мовною ознакою).

Мало хто дає собі звіт у тому, що Росія до 1654 р. була досить кволою у військовому відношенні країною, державний кордон якої на заході тривалий час проходив лише в 100 км. від Москви і не включав в себе навіть Смоленську землю. Включення до складу російської армії українських козачих полків перевернуло ситуацію на 180о і лише тоді були приєднані Білорусія, Прибалтика, Кримське ханство, Польща, Фінляндія, Молдова, Кавказ, Середня Азія, Далекий Схід і навіть Аляска. Сьогодні мільйонна російська армія ледь дала собі раду з Чечнею, тобто ситуація повертається до 1654 р. і Росія знову конче потребує навіть не стільки генетичного чи інтелектуального донорства, скільки якісного гарматного м’яса. А так як більш якісного воїна, ніж український козак, історія Європи не знала і вже напевно знати не буде, то усі сили російської історіографії сьогодні спрямовані на те, що б довести азійську, тобто московсько-чингісханівську природу українського козацтва і вже тільки цим прив’язати його до себе, поставити його на службу новітній імперії (наочно це прагнення можна побачити в такому московському «кіношедеврі» як «Тарас Бульба»).

Не дивно, що з усього комплексу проблем пов’язаних з європейським минулим українського народу Т. Каляндрук обрав тему слов’янського походження українського козацтва. З Дунайської і Поморської Русі походять витоки не тільки козацтва, а й нашої державності, духовності, писемності, культури і мови. Однак, у кожного народу є щось сакральне, свій історичний феномен, як кажуть тепер в Росії — свої «скрепи». В середовищі українства цією легендою і цим історичним феноменом є поза усяким сумнівом українське козацтво. Для Т. Каляндрука цей вибір не був випадковим, так як вже давно він є дослідником української лицарської культури, автором таких відомих праць як «Загадки козацьких характерників», «Таємниці бойових мистецтв України». Однак вершиною його багаторічної наукової роботи має стати саме ця: «Козаки. Слов’яни проти Орди». Принаймні, після її появи, в українському середовищі такої патології як «Червоне Козацтво» чи Кубанське військо, яке в наш час перетворилося на збіговисько манкуртів українського походження, за визначенням вже ніколи не має бути.

Автор ретельно, крок за кроком, починаючи від появи терміну «козак» і завершуючи вивченням стратегії і тактики ведення ними бойових дій, досліджує історію становлення українського козацтва і приходить до висновку, що усі його витоки вказують не на схід, а на захід, якщо не на середовище самих русинів-українців, то таких їх сусідів в Центральній Європі як хорватів, сербів, боснійців, чехів. Це стосується також появи такої козацької термінології як «курень», «кіш», «булава», «гетьман», «табор», «чайка», різних видів зброї і навіть традиції носіння чуприни та кучми.

Виявляється, що еволюція слова «козак» розпочалася ще в часи існування Хорутенського князівства, коли, при вступі на трон чергового князя з династії «короля рутенів» Одоакра, серед найкращих лицарів обирали «косака» і лише він мав право в ході цієї церемонії виконати ритуал косіння трави на Господсвітському полі біля Українського (Крнського) граду (с. 346). Можна сперечатися стосовно того, в чому полягав таємний зміст цього ритуалу (князь і його лицарі мали косити голови своїх ворогів як цю траву?), але Т. Каляндрук в ході свого дослідження переконливо довів, що в ході подальшої еволюції на території України цей термін поступово трансформувався в «козак», а вже росіяни і тюрки перекрутили його як «казак». Іншими словами, Схід в жодному разі не був дотичний до появи козацтва, так як в тюркських мовах це поняття означає «розбійник», а так називати самих себе тюрки і росіяни в жодному разі не могли.

Найбільш переконливим спростуванням азійської природи українського козацтва є дослідження Т. Каляндрука стосовно його морської складової. Адже навіть дитині зрозуміло, що кочівники в жодному разі не могли бути вправними мореплавцями, а тим більше спеціалістами з будівництва суден різного типу. Автор остаточно ставить крапку в цій проблемі, так як виявляється, що чайки згадуються у хорватів вже у 642 р. (с. 16), а найбільш вправними їх будівельниками були русини з Поморської Русі. Археологи на основі фрагментів знайдених у Волині відновили вигляд давньоруської чайки 10 ст. «Святовіт», а вже в наш час в Ралсвіку на о. Рюген було знайдене ціле бойове судно розмірами 15 м. Х 3,5 м. з осанкою 1 м., яке було здатне перевезти до 40 озброєних воїнів.

З ходом думок автора найкраще ознайомитися прочитавши його працю, а тут варто згадати лише про основний висновок, до якого прийшов в ході свого дослідження Т. Каляндрук: уся культура українського козацтва має суто землеробський характер, а не традиції кочівників (с. 23).

Про недоліки праці автора в наш час просто не випадає вести мову. Навіть найкращі спеціалісти з минулого русинів-українців на теренах Центральної і Західної Європи сьогодні володіють мізерною долею інформації стосовно того, що насправді тут відбувалося на протязі 5−12 ст. Щоб подолати цю інформаційну прірву, надолужити усе те, що ретельно нищилося, або в кращому випадку замовчувалося на протязі останніх 300 років потрібен час і наполеглива праця багатьох сотень дослідників. В результаті до праці Т. Каляндрука додадуться ще безліч інших важливих фактів, але сутність її не зміниться: українське козацтво в жодному разі не може бути продуктом Євразії і тюрксько-московської Орди, це — суто руський, слов’янський феномен, який власне і виник в ході боротьби з цією Ордою. Рецензент може лише пожалкувати що автор не знайомий з працею Саксонського Граматика про історію данів, в якій він наводить численні факти морських битв данців з русинами починаючи вже від 450 р. «коли союзниками гунів у боротьбі з данами були русини» (The Nine Books of the Danish History of Saxo Grammaticus. Norroena Society, New York, 1905. Кн. ІІ, кн. ІІІ, кн.V. ч.ІІ.), а судно типу «Святовіта» було реконструйоване не тільки у Волині, а й у Старгороді (Ольденбурзі) і Торгелові, де німці створили спеціальний морський скансен з вельми символічною назвою Укрленд (Українська країна чи то Українська земля !!!).

В підсумку слід прямо сказати, що книгу Т. Каляндрука дійсно треба поставити в один ряд з «Історією запорізьких козаків» Д. Яворницького, але не на другому, а вже на першому місці, так як у світлі наведених фактів праця Яворницького багато в чому вже застаріла і найбільшим авторитетом в темі українського козацтва на сьогоднішній день вже є не він, а Т. Каляндрук. В цьому немає нічого принизливого, принизливим є те, що в 21 столітті найбільш авторитетними і фундаментальними вважаються праці і наукова школа кін. 19 ст., тобто це є мовчазним визнанням того, що жодного поступу українська історіографія за цей час не зробила. Разом із скасуванням табу на дослідження історії українства в Дунайській і Поморській Русі подібна доля чекає ще сотні інших праць, які ми до цього часу вважали фундаментальними, в т. ч. і М. Грушевського, який у свій час зробив колосальний прорив в дослідженні української історії, довівши, що українці не є малоросами, а окремим від росіян народом, зі своєю власною історією, мовою і культурою. Однак, зробивши крок вперед, він тут же відступив на два кроки назад, визнавши росіян слов’янським народом і таким чином мимоволі став хресним батьком теорії про «три братніх слов’янські народи». Вже С. Томашівський піддав гострий критиці ці погляди М. Грушевського, які привели до розколу в НТШ і його повернення на територію Російської імперії. Але і тут талановитий історик в силу своїх застарілих поглядів не зміг стати талановитим президентом (дехто вважає його взагалі ніяким): в той час як інші народи створювали свою власну державність і формували армію, він вперто вимолював у Тимчасового уряду право на культурну автономію в складі російської державності і лише тоді, коли «брати» з московської орди опинилися біля воріт Києва, нарешті усвідомив собі, що найсприятливіший час (а це майже рік) для розбудови власної держави був остаточно втрачений. Помилки істориків надзвичайно дорого вартують нації і усе свідчить про те, що нам пора повертатися до класичної, суто української концепції історії, яка панувала в Україні до 18 ст., а тому навіть школа М. Грушевського сьогодні не відповідає актуальним потребам дня. До честі Т. Каляндрука він зрозумів це в числі перших.

Святослав Семенюк, — директор Інституту українських історико — етнічних земель Фонду «Україна — Русь»

* Тарас Каляндрук. Козаки. Слов'яни проти орди. — Л.: Піраміда, 2017.

Схожі новини