Під дверима камери Левка Лук’яненка наглядачі щодня заряджали обойми автоматів

Левко Лук’яненко народився 24 серпня 1928 року у селі Хрипівці на Чернігівщині. Одними з перших спогадів його дитинства були родючі українські ниви і Голодомор, влаштований радянською владою. Ще один дитячий спогад — пісні, які мати співала під час роботи. Саме від неї почув «Ще не вмерла Україна». Коли почалася війна, юному Левкові мати наворожила: як не помре у 33 роки, то житиме довго. У кінці 1944 року його призвали до армії, хоча був на рік молодший від призовного віку. Так Левко потрапив до Австрії. Був вражений прірвою у різниці рівня життя австрійців і українських селян…

1953 року Лук’яненко вступив на юридичний факультет Московського державного університету. Юридична освіта була частиною плану боротьби за Україну. По закінченні юрфаку добився від Львівського обкому, щоб йому зробили виклик на держкомісію з розподілу спеціалістів. Його перша робота — посада пропагандиста Радехівського райкому партії. Завдяки цій роботі мав змогу багато спілкуватися з людьми, зокрема там, де вела свою боротьбу УПА. Пізніше Лук’яненко згадував: «Перебування у Західній Україні показало мені, наскільки той рух був широкий, наскільки був всенародний. І який був благородний. Люди не захищали якісь свої класові інтереси, а йшли за самостійну Україну, бо розуміли, що тільки своя держава могла гарантувати нормальні умови життя і достаток».

У Радехові Лук’яненко знайшов перших однодумців — Віруна і Луцьківа, з якими створив Українську робітничо-селянську спілку. Спілка відкидала насильницький характер боротьби, усвідомлюючи його безперспективність, мала намір використовувати лише легальні методи боротьби за вихід України зі складу СРСР.

1960 року про діяльність спілки стало відомо КДБ. Здав хлопців товариш Віруна, якому той розповів про їхню програму. 7 листопада 1960-го Українська робітничо-селянська спілка провела перші збори на квартирі Івана Кандиби у Львові. 21 січня 1961 р. Левко Григорович був заарештований. На тридцять третьому році життя…

Військова служба Лук’яненка в Австрії була використана при спробі сфабрикувати нову справу. До Львова прилетіла спеціальна група з Москви, яка закинула арештованому, що в Австрії він був завербований розвідкою США — під час службової поїздки в зону окупації союзників.

Лук’яненку дали зрозуміти, що сприймають його як «східняка», і зізнання в роботі на США полегшило б його долю. Але Лук’яненко дав зрозуміти, що боротьба за вільну Україну — це його вибір. Львівський суд засудив його за зраду батьківщини до розстрілу. Поки справа чекала на касацію у Верховному суді УРСР, Лук’яненко провів 72 дні у камері смертників. Наглядачі щодня заряджали обойми автоматів під дверима його камери або вдавали відмикання замка, щоб змусити засудженого нервувати.

Верховний суд УРСР виявив, що у справі немає жодного доказу зради батьківщини. Але останнє слово все одно було за КДБ. Тому у Києві просто пом’якшили вирок до 15 років ув’язнення. Стільки ж отримав Іван Кандиба. Вірун був засуджений до 12 років, Любович, Кіпіш, Боровницький, Луцьків — до 10 років.

ПЕРШІ десять років свого покарання Левко Лук’яненко відбув у мордовському таборі в селі Сосновці. Табір у Сосновці був заснований царським урядом для австрійських військовополонених ще 1915 р. Радянська влада, яка 1917-го щедро розкидалась гаслами, що всі бандити перевиховаються і тюрми стануть не потрібні, зробила табірний режим гіршим за царську каторгу.

Того 1961 року в сосновському таборі перебували 1800 в’язнів, половина з яких належала до ОУН чи УПА. Це вони у 1953−54 роках організовували страйки в’язнів і змусили радянську владу реформувати систему. Як наслідок, на волю вийшли власівці і поліцаї, а націоналісти залишилися.

Може здатися дивним, але Лук’яненко вважав себе щасливою людиною завдяки тому, що потрапив у таке середовище. Саме в мордовському таборі Лук’яненко ознайомився з «Декалогом українського націоналіста», історією визвольної боротьби, вивчив повстанські пісні.

У липні 1972 року КДБ вивіз 500 найактивніших політв’язнів на Урал, щоб іще більше їх ізолювати. Серед них був і Лук’яненко. 1974 р. за організацію страйку на знак протесту проти побиття ув’язненого Лук’яненко потрапив до Володимирської в’язниці. 21 січня 1976 р. п’ятнадцятирічний термін покарання борця за вільну Україну закінчився. Як і багато «політичних», не міг влаштуватися на постійну роботу. Але жахала Лук’яненка не матеріальна скрута, а те, як зросійщився Чернігів. «Україна в Чернігові пропала!» — казав він.

У жовтні 1976 р. Оксана Мешко, Микола Руденко і Олесь Бердник у Києві заснували Українську Гельсінську групу (УГГ). Група мала діяти легально як громадська організація і боротися за незалежність України шляхом захисту прав і свобод людини, а отже, і права нації на самовизначення.

ТРИ засновники групи вирішили поїхати до Лук’яненка, який жив під адміністративним наглядом без права покидати місто і виходити після дев’ятої години вечора. Під час ув’язнення Левко Григорович познайомився з повстанцями, які сиділи по 25 років і не каялись. Тому свій вихід на волю сприймав як відпустку. Лише запитав Руденка: «Як думаєте, скільки ми продержимося? Коли нас заарештують? І як ви будете поводитись на слідстві?»

Коли Василь Стус, який перебував у цей час на засланні в Магаданській області, дізнався про діяльність УГГ, написав Лук’яненку листа з проханням дати рекомендацію для вступу до групи. Так відбулось заочне знайомство Лук’яненка і Стуса. Як і передбачали учасники групи, скоро їх почали арештовувати. У лютому 1977 р. арештували Руденка і Тихого, у квітні — Матусевича і Мариновича. 12 грудня 1977 р. Арештували Лук’яненка. За правозахисну діяльність засуджений вже як небезпечний рецидивіст до 10 років ув’язнення і 5 років заслання. І знову опинився у Сосновці.

Через два роки його етапували у табір в с. Кучині Пермської області (табір «Перм-36»), де були надзвичайно суворі умови. Згодом до табору етапували ще одного «рецидивіста» — Василя Стуса. За п’ять років у таборі були заморені, замучені або доведені до самогубства Андрій Турик, Михайло Курка, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко (помер уже в ленінградській лікарні) і Василь Стус. Цей список могло поповнити й ім’я Лук’яненка, який переніс у таборі інфаркт.

У грудні 1987 р. скінчилось друге його ув’язнення, почалося заслання. Але перебудова і міжнародний тиск дозволили Левку Григоровичу повернутися в Україну. У листопаді 1989 р. За рішенням Української Гельсінської групи Лук’яненко приїхав до Івано-Франківська, де його було висунуто кандидатом у депутати по Залізничному виборчому округу. Влада створювала перешкоди, але так і не змогла завадити Левку Григоровичу здобути перемогу.

У ВЕРХОВНІЙ РАДІ УРСР 12-го скликання з 450 депутатів 11 осіб були членами УГГ. Як написав пізніше Левко Лук’яненко: «Замість провести в нових умовах демократичні вибори до нового парламенту України і прийняти „чеський варіант“ дебільшовизації і дерусифікації, українські політичні лідери задовольнилися ерзац-революцією. Дочекалися, поки комуністи оговтались від страху, і знову повернулися обличчям до Москви. … Не можна вимагати від групи депутатів „За незалежність“ із 23 осіб зробити більше за проголошення незалежності, як вона зробила».

Але криза радянської влади прогресувала, і 24 серпня 1991 р. Лук’яненко став одним із авторів «Акта проголошення незалежності України». Вже у незалежній Україні Левко Лук’яненко був послом у Канаді, депутатом Верховної Ради І, ІІ, ІV і V скликань, балотувався у президенти. 2005 року йому було присвоєно звання Героя України.

2015-го світ побачило 13-томне видання творів Лук’яненка. Вторгнення Росії на сході, нищення в Росії музею-табору «Перм-36» в селі Кучині підштовхнуло колишнього політв’язня до видання свого архіву «Листи політв’язнів», аби нагадати, що війна є не примхою Путіна, а наслідком багатовікового імперського мислення.

7 липня 2018 року серце Героя України Левка Григоровича Лук’яненка спинилося. Герою слава!