Гарячі пристрасті довкола ювілею Коліївщини

На кінець травня припадає одна з круглих дат в українській історії — 250 років з часу козацько-селянського повстання у Правобережній Україні. В історії воно отримало назву «Коліївщина», її рушіями були гайдамаки, які виступили проти національного, соціального, релігійного гніту українців з боку тодішньої польської влади. Внаслідок кривавих сутичок, за оцінками істориків, тоді загинуло до 20 тисяч людей: поляків — римо-католиків, євреїв-іудеїв та українських греко-католиків. В Україні цей період називають одним з епізодів національно-визвольної боротьби, а ватажків Коліївщини Максима Залізняка та Івана Гонту — героями. Іншої думки опоненти за кордоном. Деякі польські дослідники історії вважають Залізняка і Гонту «розбійниками», «зрадниками», а єврейські науковці — «погромниками» та «убивцями». Коліївщину іменують не інакше, як «уманською різнею».

У лютому цього року український парламент постановив урочисто відзначити 250-річчя Коліївщини на державному рівні. Рекомендовано провести виховні години на цю тему, «круглі столи», науково-практичні конференції, виставки, конкурси, тематичні телерадіопередачі, випустити пам’ятні монети, марки.

Аналогічне рішення з ініціативи депутата-свободівця Юрія Сиротюка ухвалила у середині травня і Київрада. На думку Сиротюка, «події Коліївщини є пересторогою усім ворогам української нації: окупантам, агресорам і українофобам, котрі посягають на прагнення українців мирно жити на своїй, Богом даній, землі».

Іншої думки представники нацменшин в Україні. Свою стурбованість наміром відзначити ювілей Коліївщини висловила Асоціація єврейських організацій і громад України (Ваад). Трактування подій 1768−1769 років вважають «застарілим», «деструктивним», таким, що «витримане у дусі радянської традиції». У заяві Ваад згадують Тараса Шевченка, який назвав Коліївщину «кривавою трагедією». На думку авторів звернення, невиважені, незбалансовані оцінки підривають єдність українського народу та міжетнічну гармонію, негативно впливають на зовнішньополітичний імідж України і грають на руку агресору. У заяві Єврейської конфедерації України йдеться, що «героїзація гайдамаків, від рук яких загинули тисячі поляків, українців — греко-католиків та євреїв, може стати причиною чергового етапу українсько-польського протистояння, а також виставити Україну в неприємному світлі перед цивілізованим світом».

А ось як прокоментував рішення відзначити 250-річний ювілей Коліївщини редактор «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані: «…Виявляється, не тільки мені рішення Київради здалося диким. Навіть із суто політичної точки зору. Партія, яка має найбільшу електоральну підтримку у греко-католицькій Галичині, закликає відзначати подію, під час якої було вбито тисячі греко-католиків. Які не були, ясна річ, „ворогами і українофобами“. Як трагедію — так, про це треба говорити. Але як інструмент „патріотичного виховання“ — тупо».

Коли у відповідь обурився Микола Арсенич («А що далі? Після такої заяви вони нам Богдана Хмельницького заборонять вшановувати?»), Кіпіані відповів: «Греко-католики, католики і юдеї зараз, у ХХІ ст., є українцями, подобається вам це чи ні. Втім, якщо „чужинців“ слухати не хочете — слухайте єдинокровних медведчуків, симоненків, литвинів та інших».

До дискусії про Коліївщину «Високий Замок» запросив відомих експертів. На цю подію вони дивляться з відстані часу і поточного політичного моменту.

«Відзначати не фанфарами, а вивченням уроків історії»

Олександр Палій, історик

Як на мене, головне нині у темі Коліївщини — формат її відзначення. Це не має бути святкуванням, бо Коліївщина булла жахливою трагедією для всіх: і українців, і поляків, і євреїв.

Утім, відзначати річницю Коліївщини, безумовно, треба. Саме як історичну подію, усвідомлюючи її історичний контекст та необхідність винести уроки з минулого. Найкраще це робити на наукових конференціях, з наголосом на ліквідації підстав для ворожнечі. З цих відзначень важливо зрозуміти, чого не можна робити в міжетнічних відносинах.

Варто згадати глибинні причини міжнаціональної ворожнечі в Україні 250 років тому. Під гаслом захисту шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Петербурга польська шляхта створила Барську конфедерацію. Водночас загони шляхти (так звані конфедерати) замість воювати за обіцяну свободу Польщі почали катувати й грабувати українське населення. Польські феодали віддавали єврейським багатіям в оренду маєтки з українськими селянами та навіть православні храми, що призводило до здирств та принижень.

Своєю чергою, єврейські багатії за попередні століття звикли розглядати Польщу як досить прихильну до себе державу, навіть попри те, що у XVIII столітті шляхта регулярно грабувала єврейське населення. Захищені фортецею уманські коменданти польських гарнізонів жорстоко розправлялися з гайдамаками й запорожцями. Так, один з польських комендантів Умані запросив до себе додому понад сотню запорізьких козаків і публічно їх стратив. Інші коменданти здійснювали постійні наскоки на запорожців, полонили козаків і гайдамаків, калічили й вішали їх; нападали на запорозькі зимівники і руйнували їх. Озлоблення українців пережитими кривдами було таким великим, що під час штурму Умані, крім військових та оборонців, потерпіла й велика частина цивільного польського та єврейського населення.

Також варто було б усвідомити, що Росія під час Коліївщини підступно зрадила українців, хоча російський уряд обіцяв захищати православних. Рада повстанців обрала Максима Залізняка «гетьманом і князем смілянським», а Івана Гонту — «полковником і князем уманським». Фактично це був крок до відродження Гетьманщини на Правобережжі. Та Росія, яка боялася відновлення українського гетьманства у будь-якій формі, вирішила розправитися з повстанням.

У липні 1768 року російські частини під приводом переговорів по-зрадницьки захопили керівників повстанців. Російський генерал Кречетников надіслав в Умань донський козацький полк. Його полковник Гур’єв, прикидаючись прибічником гайдамаків, запросив до себе їхніх старшин на частування і наказав їх схопити. Потім росіяни підступно накинулися на сонний табір повстанців і захопили 900 чоловік, яких було видано Польщі. Віроломна участь Росії у придушенні гайдамацьких повстань довела, що виступи Петербурга «на захист православних за кордоном» не мали з цим нічого спільного, а були виключно інструментом для збільшення впливу Росії на сусідні країни.

Найбільше повстанців (близько трьох тисяч чоловік) було страчено у містечку Кодні (нині Житомирщина) і в с. Сербах поблизу Могилева-Подільського (близько двох тисяч чоловік). Після лютих тортур у с. Сербах був страчений й Іван Гонта. Спочатку кат мав вирізати з його шкіри паси, а потім — відрубати частини тіла. Іван Гонта з гідністю переніс свою страшну смерть. Як ідеться в історичних документах, Гонта пообіцяв віддати одному полякові з числа охоронців свій пояс, а коли той попросив виконати обіцянку, сказав, що це буде пояс із його шкіри. Так мужньо витримувати тортури й смерть могли тільки люди, які твердо вірили, що правда на їхньому боці.

Максима Залізняка та інших учасників повстання з числа жителів Лівобережжя і Запоріжжя, як російських «підданих», після тортур і катувань заслали до Сибіру. По дорозі, на Слобожанщині, Залізняк разом з півсотнею повстанців захопив зброю охоронців та спробував втекти, однак більшість втікачів було невдовзі впіймано.

Відчайдушна спроба повстанців Коліївщини відновити інститут державності на Правобережжі свідчила про міцний ґрунт та силу українського національно-визвольного руху, який не могла зупинити навіть крайня виснаженість України війнами та ворожим пануванням.

Відзначати річницю Коліївщини треба не фанфарами, які в цьому питанні недоречні для всіх, а виключно глибоким розумінням і винесенням уроків історії. А також вшануванням тих, хто віддавав життя за свій народ.

«Треба мати власну гідність. Але й відповідальність у всьому…»

Віталій Нахманович, відповідальний секретар Громадського комітету для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру, член Експертної ради з питань етнополітики при Міністерстві культури України

Не конче розумію, чому увагу прикуто винятково до ініціативи депутата Київради від «Свободи»? 8 лютого цього року Верховна Рада своєю постановою затвердила перелік 136 пам’ятних подій, ювілеїв видатних особистостей, днів пам’яті, які рекомендовано відзначати у 2018-му на всіх рівнях. Коліївщина є у цьому списку, і рішення Київради ухвалено, фактично, на виконання цієї постанови. Чому не було реакції у лютому? Чому взагалі громадські організації національних меншин не беруть участі у підготовці таких щорічних постанов, завчасно не подають свої пропозиції і не висловлюють своїх застережень? Може, тому, що це набагато складніше, ніж потім просто виступати з гучною критикою.

Звісно, у різних країн, у різних народів різна історична пам’ять, і далеко не завжди їх можна примирити. А якщо народи жили разом на одній землі, коли один народ був корінним, але був позбавлений власної державності, інший представляв панівну націю, а третій був діаспорою і мав шукати своє місце між двома першими, то між ними час від часу виникали конфлікти, у тому числі — дуже криваві. Тому й формувалася різна історична пам’ять. Те, що для одного народу було позитивом, для іншого — негативом.

Треба дивитися, хто і що відзначає, який сенс у це вкладає. Звісно, якщо Коліївщину відзначати як 250 років, умовно кажучи, різанини євреїв і поляків, то це неприпустимо. Але якщо цю дату розглядати як епізод національно-визвольної боротьби — це зовсім інше…

Хоча саме Коліївщина — вельми суперечливий момент у нашій історії. Адже її було інспіровано петербурзьким урядом Катерини II — аби ослабити тогочасну Польщу і в подальшому через введення російських військ знищити її незалежність. Про все це мають говорити, насамперед, історики. І не ховати правду, а виносити її у публічний простір.

Але ми досі значною мірою живемо успадкованою російсько-імперською та радянською історичною міфологією, коли прославлялося усе, що було спрямовано проти Польщі і робилося у союзі з Росією. Це стосується і Коліївщини, і, до речі, Хмельниччини. Ми просто перейняли всіх героїв, яких нам «залишив» Радянський Союз, і намагаємося додати до них якісь постаті з історії ХХ ст.

Між іншим, у дорадянські часи до Коліївщини було більш зважене ставлення. Тарас Шевченко, з одного боку, захоплювався цим рухом, а з іншого… Почитайте «Гайдамаки». Зображені там сцени — жахливі! Так, Шевченко не вельми приязно у цьому творі пише про поляків чи євреїв. Але сказати, що поет дуже позитивно ставиться до гайдамаків — теж не можна. Шевченко показує їх такими, якими вони були.

Час такий був. Не можна сказати, що гайдамаки чимось виділялися на загальному тлі. Як це не прикро, різанина у ті епохи була нормою. Якщо брати гуманітарні стандарти, до яких ми звикли нині, — у ХVII-XVIII ст. про них взагалі не йшлося. Лише десь наприкінці ХІХ ст. в Європі почали говорити про нові норми поведінки під час війни. А що робилося у той час в Америці, Африці, Азії…

Отже, що відзначати і навіщо? Гайдамацький рух був спрямований проти колишньої Польщі. Хіба нинішня Польща є нашим ворогом? У мене більше запитань, ніж відповідей…

Водночас треба визнати інше: багато хто вважає за можливе вказувати Україні, як їй слід проводити свою політику пам’яті. Це не означає, що нам можна робити все, що завгодно. Але визнаймо: до інших країн, їхніх пам’ятних дат і героїв ставляться більш стримано. Як представники національних меншин у середині цих країн, так й іноземні держави.

Так, сьогодні Україна слабка, де в чому залежна від інших, «недостворена», така, що не утвердилася у багатьох питаннях. Багато хто за кордоном прагне, щоб Україна була такою, як хочуть вони. Мовляв, ви собі будьте окремою державою, але ваша політика, ідеологія мають бути такими, як нам треба.

Не можна вестися на такий диктат. Треба мати власну гідність. Але й відповідальність у всьому.