Високий блондин із револьвером у лівій руці

4 квітня виповниться 100 років з дня народження чи не найромантичнішої постаті в історії ОУН Миколи Лемика. Він став відомим широкому загалу після резонансного вбивства

22 жовтня 1933 року чекіста Олексія Майлова. На суді ані сам 18-річний Микола Лемик, ані найкращі тогочасні адвокати Галичини Степан Шухевич та Володимир Старосольський не заперечували цього вбивства. Натомість заявили світу, що таким чином ОУН висловила свій протест проти Голодомору в Україні. Детальніше про постать Миколи Лемика “ВЗ” розповів кандидат історичних наук, президент фонду «Літопис УПА», науковий співробітник Інституту українознавства імені Крип’якевича НАН України Микола Посівнич (на фото).

Виходець із села не обмежився «чотирма клясами»

Микола Лемик народився 4 квітня 1915 року у селі Солова, що на Перемишлянщині у Львівській області, у багатодітній родині (а скільки ще мав братів, сестер?). З юних літ мав потяг до навчання, тож коли завершив “чотири кляси” сільської школи, хотів вчитися далі. Ця мрія не здійснилася б (мати з батьком не мали коштів), якби Миколою не заопікувався його дядько, який мешкав у Львові. Саме він і оплатив навчання юного Лемика у філії Академічної гімназії у Львові. На той час у цьому закладі навчався, зокрема, Роман Шухевич.

Простий сільський хлопець Микола Лемик закінчив гімназію на «відмінно» та продовжив вчитися на природничому факультеті Львівського університету. У той час Микола став членом юнацтва ОУН.

За спогадами очевидців, Лемик був красивою людиною — високий блондин з голубими очима та підтягнутим натренованим тілом. Вісімнадцятирічний Микола приймає рішення вступити у бойову реферантуру — стати бойовиком ОУН.

Лемик вступив у бойовий відділ. Мав дуже специфічні як для бойовика риси. По-перше, вирізнявся ефектною зовнішністю, по-друге, був шульгою. Ліворукість не завадила йому досконало оволодіти вогнепальною зброєю, а особливо револьвером. Лемика беруть у ряди бойовиків. Молодий чоловік перебуває під особистим керівництвом самого Романа Шухевича — тодішнього бойового референта крайової екзекутиви ОУН.

Лемик — як виразник думки українців

На початку 1933 року більшість громадсько-політичних діячів намагалися всіляко допомогти селянам на Наддніпрянській Украї­ні. Створювали різноманітні допомогові комітети, збирали передачі із їжею та відправляли їх на Наддніпрянщину. Однак жодної відправленої допомоги селяни так і не отримали... Улітку того ж року в ОУН почали обговорювати, як донести громадськості інформацію про жахливий голод у селах Наддніпрянської України.

На знак протесту проти штучно організованого радянською владою Голодомору було вирішено здійснити вбивство начальника канцелярії консуляту СРСР у Львові (чому саме цю постать вибрали для вбивства?). Підготовку вбивства очолював заступник бойового референта Романа Шухевича Богдан Підгайний. Вибирали людину, яка мала вчинити вбивство. Охочих було багато, відібрали десятьох. А з цієї десятки вибрали саме Миколу Лемика. Обрали його, бо був відмінним стрілком (це була основна вимога). Крім того, був інтелектуально розвинутою, розумною людиною, яка доступно викладала власні думки, вміла донести особисту позицію. Такі риси були потрібні, оскільки було домовлено, що після вбивства стрілець сам здасться поліції, а на суді розповість, що ним керувало, та відкрито перед громадськістю заявить про Голодомор 1932-33-х років. Таким чином, стрілець мав стати таким собі виразником думки українців.

«Це тобі за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…»

Роман Шухевич особисто передав Миколі Лемику пістолет. За його ж дорученням художник Роман Сеньків відвідував консульство і склав точний план будинку, розклад роботи установи та намалював портрет консула Голубова (саме цю особу і мали вбити).

На початку жовтня Микола зустрівся зі Степаном Бандерою. Під час зустрічі отримав новенький костюм та черевики, аби під час візиту до радянського консульства мав респектабельний вигляд. Бандера проінструктував юнака, як поводитися на суді, як слід детально викладати мотиви свого вчинку на суді. Важливо було дозволити поліції заареш­тувати себе, однак не можна було допустити, щоб охорона консульства застосувала зброю, а потім представила все це як терористичний акт.

Згідно з розробленим планом, Микола Лемик під прізвищем Дубенко повинен був оформляти у консульстві документи для в’їзду на територію Радянської України, нібито на запрошення сестри.

Зранку 22 жовтня Микола вийшов з готелю, зайшов до церкви, помолився, і о пів на дванадцяту зупинився поблизу радянського консульства (нині — львівська вулиця Котляревського, 27. — Авт.). Далі діяв за детально розробленим планом.

Дзвінок у двері. Коротка розмова з черговим. На запитання «Зачем вам нужен консул?» відповів: «У справі виїзду в Радянську Україну»... У книжці відвідувачів вписався під прізвищем Дубенко. У приймальню зайшов секретар: «Кто к товарищу консулу, пожалуйста». Лемик попрямував до дверей кабінету. Зайшовши всередину, Микола зловив себе на думці, що консул не подібний на намальований портрет, та часу на роздуми немає...

Прийом замість консула тоді проводив працівник Головного політичного управління, чекіст Олексій Майлов. “Хотів би говорити з паном консулом”, — промовив Лемик. “Пожалуйста, говорите, я — консул”, — відповів йому Майлов. “Маю бажання виїхати в Україну, до Києва, на навчання”, — проговорив згідно зі сценарієм Микола. “У вас там есть родственники?” — допитувався Майлов. “Так, маю сестру”, — рішуче відповів Микола Лемик. “Есть ли у вас письма от нее? Пожалуйста, покажите”, — уточнив Олексій Майлов.

Вислухавши пояснення щодо мети візиту, Майлов зажадав пред’явлення документів. Саме цей момент, за планом операції, був найзручнішим для замаху. Замість листів Лемик витягнув з кишені заряджений револьвер і зі словами «Це тобі від Організації Українських Націоналістів — за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Украї­ні, за всі знущання…» одним пострілом у голову вбив Олексія Майлова.

Згодом виявилося, що це працівник Головного політичного управління, який приїхав до Львова з Москви за особистим розпорядженням Сталіна, і за своєю значимістю був значно більшою політичною фігурою, аніж Голубов. У консульстві зчинився переполох, особливо тоді, коли озброєний юнак вийшов з кабінету у приймальню. Крикнув: «Всім на підлогу!». Службовці консульства і відвідувачі з переляку попіднімали догори руки, проте Микола пройшов повз них у коридор, очікуючи прибуття варти. Коли вона з’явилася, Микола Лемик відкинув пістолет і здався…

Не виправдовувався

30 жовтня 1933 року над Миколою Лемиком відбувся суд, на якому були присутні понад тридцять журналістів. Лемика захищали найкращі тогочасні адвокати Галичини — Володимир Старосольський та Степан Шухевич. Вони перетворили судовий процес у подію-розголос про Голодомор. Лемик не виправдовувався за вчинений злочин, а розповідав про злочини, що їх здійснили представники радянської влади щодо українців.

На резонансному судовому процесі, до якого була прикута увага української, польської та зарубіжної преси, Микола Лемик заявив, що прийшов до консульства вбити представника радянської влади, яка силою загарбала українську державу, нищить її культуру, тероризує і морить голодом.

Під час судового процесу поблизу будинку львівського суду відбулася велика демонстрація молоді на знак солідарності проти більшовицького терору над українським народом. Ці події спричинили жваве зацікавлення за кордонами Польщі. Політичний сенс вбивства, судовий процес та акції солідарності продемонстрували закордонним спостерігачам, що українці на західних землях солідарні з жителями Сходу. Вчинок юного Миколи Лемика не лише призвів до широкого розголосу серед світової громадськості щодо Голодомору, а й спричинив пробудження національної свідомості передусім західноукраїнської молоді.

Як і обіцяв, на волю вийшов у неділю...

Вісімнадцятирічного Миколу Лемика засудили до смертної кари. Однак, враховуючи неповноліття підсудного (за тогочасним законом повноліття — 21 рік), оголосили про довічне ув’язнення. Миколу відвезли під Варшаву, у політичну в’язницю «Святий Хрест», де тримали особливо небезпечних злочинців. Там багаторічний член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий впродовж певного часу спілкувався із Лемиком і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною життєрадісною людиною. На запитання «Коли ж, Миколо, йдеш на волю?» відповідав з усмішкою: «З неділі. Щоправда, невідомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!». Півроку Микола Лемик, чи не єдиний у в’язниці, утримувався в кайданках. Навчився їх знімати. А у вересні 1939 року відбулося бомбардування тюрми. Миколі Лемику вдалося втекти. Це була неділя.

Згодом Лемик опинився у Кракові, і знову став активним членим ОУН. Працював в Українському центральному комітеті, допомагав українським біженцям із окупованої СРСР Західної України. А 4 серпня 1940 року одружився з Марією Возняк, відомою громадсько-політичною діячкою, членкинею ОУН. Сестра Марії Люба вийшла заміж за брата Степана Бандери Василя.

Марія та Микола жили під прізвищем Сенишин. Та їхнє сімейне життя було недовгим. Після проголошення у Львові

30 червня 1941 року Акта про створення Української держави «просувати» ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Центральна і Південна. Центральну очолив Микола Лемик. У жовтні 1941 року гестапо заарештувало Лемика. Його розстріляли у Миргороді у перших числах жовтня. Досі невідомо, де похований Микола Лемик.

Микола Лемик увійшов в історію Украї­ни як романтик, що здійснив “постріл для оборони мільйонів, коли мільйони ці — безневинно закатовані жертви”, — як казав повстанець.