Митрополит Андрей Шептицький підписував документи, тримаючи олівець у зубах...

Чимало фотографій закарбували для історії митрополита Андрея на інвалідному візку. Був прикутий до нього від 1934 року. Апостольська столиця, як виняток, дозволила главі УГКЦ проводити Богослужіння сидячи, а також хреститися та благословляти і правою, і лівою рукою, залежно від того, яка рука його “слухалася”. Параліч взяв у лещата його тіло, але не волю...

Завідувачка сектору релігієзнавства Цент­рального державного історичного архіву у Львові Оксана Гайова (упродовж тривалого часу вивчає життя і морально-пасторальну спадщину митрополита) бачила архівні документи, підписані Владикою в останні роки його життя. Її здивувало, що цей підпис починався вздовж листка, а потім йшов майже вертикально. У спогадах сучасників знайшла пояснення: коли митрополит не міг тримати перо у руках, надиктовував документи та листи своїм працівникам і рідному братові Климентію Шептицькому. Підписувати їх мав власноруч. Для цього брав олівець до рота і ставив підпис. Це було зручніше робити олівцем, а не чорнильним пером...

Владика духу полишив цей світ на 79-му році життя. Слуга Божий Андрей витримав чимало ударів долі, які вкорочували йому віку. Тяжко перехворів у дитинстві, під час служби у війську переніс скарлатину, яка дала ускладнення на суглоби, а потім призвела до паралічу. Роман Шептицький (таким було його ім’я у миру) безмежно любив батьків, які воліли бачити сина доктором права. Але відчуття Бога у серці Романа ще від дитячих років були настільки сильними і щирими, що батьки врешті-решт дали синові благословення стати послушником чернецького монастиря. Можна собі уявити, яку душевну драму пережила його мама графиня Софія Шептицька, ревна римо-католичка, коли син став уніатським священиком. Сам митрополит якось сказав мамі: “Знаю докладно, що на мене чекає. Поляки вважатимуть мене за українця, а українці трактуватимуть як поляка”.

19 вересня 1914 року, коли російські війська увійшли до Львова, Владику було депортовано в глиб Росії. Він зазнав приниження у тюрмі Суздальського монастиря. У міжвоєнний час — гоніння з боку польської влади. 1923 року його було затримано під час повернення у Галичину із закордонної поїздки. Митрополит привітав прихід німців до Львова, сподіваючись, що нова влада підтримає відновлення української державності і припинить нищення релігійного життя в Галичині, яке почалося через декілька місяців після “золотого вересня” 1939 року. Але, починаючи з весни 1942 року, митрополит переосмислив можливість співпраці з окупаційним режимом. Відоме його пастирське послання “Не вбий!”, а також лист до Папи Пія ХІІ. Є у цьому листі такі слова: “Сьогодні вся країна погоджується, що німецький режим є, можливо, до більшої міри, ніж большевицький режим, злим, майже диявольським...”. Митрополит писав листи Гітлеру, Герінгу з протестами проти розправ і знущань з мирного населення.

Хронологію останніх днів життя, смерті і поховання найбільш повно відтворив львівський історик Михайло Гайковський, на жаль, вже покійний. Здоров’я митрополита різко погіршилося з 18 жовтня 1944 року, коли він вже не міг прий­мати їжу. Біля нього постійно були рідний брат Климентій Шептицький і особистий на той час лікар Олександр Барвінський. Слуга Божий Андрей відійшов у вічність 1 листопада 1944 року. Похорон відбувся лише 5 листопада. Десятки тисяч львів’ян, жителів великих і малих міст та містечок, селян, гостей міста хотіли попрощатися з Владикою на Святоюрській горі як з рідним батьком.

Влада (очевидно, узгодивши це з вищим керівництвом країни) дозволила похоронну процесію центральними вулицями Львова. Рух транспорту був призупинений, попри те, що йшла вій­на з Німеччиною. На чолі процесії несли хрест і 40 хоругов львівських храмів. Як згадував Блаженнійший Йосиф Сліпий, “священики несли труну, а по боках йшло військо, яке стерегло, щоб не перевернули труни й не зневажили...”. За труною йшло 10 тисяч людей. Михайло Гайковський: “За похоронною процесією з вікна другого поверху спостерігав Микита Хрущов, який перебував тоді у Львові. Він був вражений величавістю, порядком і спокоєм похорону.

Тіло усопшого Владики Анд­рея було обнесено тричі довкола храму Святого Юра й о 17-й годині опущено у крипті собору поруч із саркофагом кардинала Сильвестра Сембратовича”.

Є версія, що вінок до труни покійного Владики передав “батько народів” Йосиф Сталін. Жодних документів на підтвердження цього не виявлено. Але деякі історики, зокрема і Оксана Гайова, вважають такий жест, розрахований на думку міжнародної спільноти, цілком ймовірним. Допоки йшла війна, Сталін демонстрував толерантність до релігійних діячів і зокрема Греко-католицької церкви в Галичині. Дехто пояснює терпимість Сталіна до митрополита тим, що він теж був царським в’язнем... Не виключено, що радянські спецслужби мали намір залучити Владику до умиротворення лідерів ОУН і УПА, адже Церква заперечувала насильницькі методи боротьби... І Гітлер, і Сталін не наважувалися заарештувати Андрея Шептицького, знаючи про його величезний міжнародний авторитет. А може, слуга Божий Андрей просто не дожив до свого арешту...

Невдовзі після похорону Анд­рея Шептицького його наступник Йосиф Сліпий надіслав подячного листа “Голові Уряду СРСР і Великому Маршалу Йосифу Віссаріоновичу Сталіну”, в якому писав: “Нинішнє позитивне ставлення радянської влади, зокрема благосклонне відношення в часі похорону покійного митрополита, служить нам залогом майбутнього... З цього приводу вітання і поклін від себе, духовенства і віруючих... І надіємось, що буде забезпечена свобода релігії і засоби для її ісповідування і нашій вселенській Греко-католицькій церкві...”.

Як жорстоко помилився Блаженнійший Йосиф! Про митрополита Андрея він у дні скорботи казав: “Випивши чашу горя до дна, віддав своє страждальне і святе життя...”. Чашу горя до дна випив і сам Йосиф Сліпий, як і вся багатостраждальна УГКЦ. Владика Йосиф, як і тисячі священно­служителів, монахів і вірних цієї Церкви, на багато років були ув’язнені сталінським режимом. А УГКЦ вийшла з глибокого підпілля лише в роки горбачовської перебудови...